Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗
Вранці нас розбудив веселий голос чергового, який горлав, мов на аукціоні:
— Каша — раз! Каша — два!
У вас там, та й взагалі, як у нас тут кажуть, на рівнині — спека. А у нас море дихає свіжістю, внизу, під мисом, пролітає вітерець і брижить морську поверхню, роблячи її схожою на пральну дошку. Чомусь завжди, коли я дивлюся на море, здається мені, що в ньому більше життя, ніж на суші. Може, тому, що воно вічно рухливе. А життя — це рух. Ви скажете: життя — це сміх. Але в цьому немає протиріччя. Тому Валерія вітає вас від щирого серця. І цілує».
Тиждень минув для мене під знаком каші. Я набридав усім: Шляхтичу, Держикраю, домашнім, Клементині, навіть Кривцуну. Ні сіло ні впало, я кричав: «Каша — раз! Каша — два». І реготав, мов Держикраїв компютер, у якому переплутали програми, заклавши замість серйозного завдання сміх.
У своєму засліпленні щастям я не звернув уваги на неспокій, що саме в ті дні дужче й дужче опановував Держикраєм. Він ганяв свою машину щовечора, їздив далі й далі, ночі тепер були світлі, короткі, темніло десь аж коло десятої вечора.
Якось увечері я став свідком третього історично-істеричного рюмсання Зізі, цього разу сліз було так багато, що в «Діловому клубі» можна було споруджувати справжню Асуанську греблю. Я спробував прокричати свій бадьорий девіз: «Каша — раз!», який мав би піднімати навіть мертвих з могил, та на сестричку не діяли ніякі девізи, бо, як мені було повідомлено мамою, Держикрай, нарешті, підготував свою прекрасну доповідь і покотив сьогодні вдень на свій прекрасний симпозіум, не захотівши брати із собою власної дружини, хоч та знехтувала особистою безпекою і готувалася поїхати теж.
Тоді я докричав свій девіз: «Каша — два!» — і запевнив Зізі, що чоловік її повернеться, а ще до цього ми одержимо газети, в яких буде інформація про прекрасну доповідь прекрасного спеціаліста Держикрая. А тому витріть сльози, матері й жони, духові оркестри ж хай грають марші, а для мене: «Как хорошо быть генералом!»
Я не взяв до уваги надчутливої конструкції жіночої душі, здатності жінок передчувати все гарне й лихе, я чомусь вважав, що в людській природі закладено тільки здатність до передбачень, як у отого французького астронома (забув його ім'я), що передбачив існування якоїсь з наших дев'яти чи скількох там планет.
Я мав переконатися в його існуванні і в тому, що Зізі володіла ними у ступені найвищім, але то мало бути згодом, а того вечора я сміявся на повні груди й складав свій двадцятий, мабуть, лист до Валерії, який мав відправити за вигаданою самим адресою: «Крим. Мис Меганом».
Полишаючи нас, наш прекрасний Держикрай на малиновім світанку прийшов до громадянина, йменованого Митьком Чередою, і досить рішуче поторсав його, себто громадянина Митька Череду, за ту частину тіла, на яку вищезгаданий Череда з часом мав намір узяти коли й не цілий світ, то принаймні його ліпшу частину. Неважко здогадатися, що мовиться про плече, до того ж — про плече праве, бо ліве плече цілком належить до забобонів, ліве плече не підставляють під тягарі, через нього хіба що плюють на щастя, а праве плече...
Отож, Держикрай поторсав мене за праве плече, і коли я, не розплющуючи очей, пробурмотів щось не вельми пестливе, він спокійно сказав мені:
— Вставай, Митю, нам треба поговорити,
Час для розмов — ліпше не вигадаєш!
Держикрай уважно стежив за мною.
— Ти забув озутися,— нагадав мені.
— Ми ж повинні говорити, а не прогулюватися по вулиці?
— Ясна річ. Але я хотів, щоб ти зі мною трохи проїхався.
— Замість ранкової фіззарядки?
— Хоча б.
Довелося взуватися і ще довелося всідатися в Держикраєву машину і переживати розставання з Зізі, а ще: переживати нестерпну мить першого ривка машини з місця.
Власне, про машину і несамовиту швидкість я забув майже відразу, бо Держикрай, щойно ми від'їхали від нашого будинку, простягнув мені складений учетверо аркушик паперу.
— Що це? — без особливого ентузіазму поцікавився я.
— Розгорни, почитай.
Папірець виявився телеграмою. На моє ім'я. Знов: «Діловий клуб». Дмитру Череді. В тексті: «Хочу, щоб ви були тут. Валерія».
«Ви» — себто я, Дмитро Череда. «Тут» — себто на мисі Меганом, який десь у Криму, себто на Чорному морі. Телеграма опиняється в товариша Держикрая, себто, мого супротивника, а може,— й суперника! Штучка, на якій тримаються цілі романи! Руйнуються людські долі, відбуваються трагедії, трам-тара-рам! Але не на того наскочили!
— Коли прийшла телеграма? — гукнув я.
— Два дні тому.
— Не зрозумів. Повтори.
— Два дні тому.
— Зупини машину! — заревів я.
Держикрай лиш усміхнувся самими очима і додав швидкості, хоч додавати, здавалося, вже не було куди.
— Зупини! — кричав я, та він лиш знизував плечима. Мовляв, машина вийшла з послуху, окрім того, кому ж в наш нервово-кібернетичний вік не відомо, що лежачого не б'ють, але не б'ють також водія, коли він жене машину з такою гранично шаленою швидкістю.
— Ну, гаразд,— здався я.— Тоді, може, поясниш таке...
Я не міг знайти належного слова. «Хамство» пролунало б занадто примітивно, «нахабство» не пасувало взагалі.
— Можеш ти мені все це пояснити? — закричав я Держикраєві, спокійному, високовченому і високорозвиненому Держикраєві, який гнав машину так, що ми мали б уже тисячу разів розбитися, стати димом і полум'ям — чого я, здається, чекав у ті хвилини, як найвищого щастя. Але ми не розбилися, не вибухнули, не перетворилися на дим і полум'я, бо Держикрай вів машину залізною рукою і ніщо в ньому не здригнулося навіть після моїх істеричних вигуків.
Зненацька він заговорив. Не відповідав мені, не виправдовувався, не шукав поблажливості.
— Моя провина,— казав Держикрай.— Ось сталося — і все. Захоплення дивне і, сказати відверто,— дурне. Ти, здається, здогадуєшся. Але що вдієш? Таке іноді буває... На мене щось напало... Мов хлопчисько, я підгледів, коли ти одержав листа... Побіг до Пелагеї Йванівни. Вона мені симпатизувала, бо в неї принцип: симпатизувати солідним людям. Вона сказала мені, де Валерія... Я мало не написав їй туди... Це була б межа безглуздя. Ця телеграма зупинила й протверезила мене. Але я не віддав її тобі відразу. Чому?
Я мовчав...
— Вона була найчистіша душа з усіх ймовірних...
Я мовчав.
— Ти не думай про мене... Я не тривіальний ловелас, не... у Достоєвського Федір Павлович Карамазов, цей старий розпусник, каже: «Духовная сторона вся похерена, а жажда жизни чрезвычайная...» Не подумай про мене так... Тут інше... Це пов'язано з холодністю світу, в якому я живу. Техніка — жорстока річ. Вона мовби розокремлює тебе з людьми. Ти не розумієш?
Я мовчав.
— Мені тяжко. Неймовірне напруження. Буквально нелюдське. Мозок працює двадцять чотири години на добу. Вимкнути незмога. Ніщо не помагає. Алкоголь? Я противник. До того ж: не діє. Чому я захопився Зізі? Поясню. Вона видалася мені сильною натурою. В ній приваблювала непокірливість, як у шекспірівській Катаріні. Це дужче за алкоголь. Приборкання непокірливої. Це — прекрасно! Але вона вмить зламалася, піддалася, впокорилася. Аби ж то вона змагалася! Вічний бій. Боротьба за незалежність. За самоствердження. Але... Ти згоден зі мною?
Я мовчав.
— Я зрадів, коли зустрів тебе. Але ти — лише супротивник. Тимчасовий. Тебе перемогти можна суто адміністративно — і ніякого тепла. Холод. А потрібне тепло. І ось тут ти привів Валерію. Це було суцільне тепло. Мільйони білих сонць! Вона видалася мені найбілішою істотою на світі. А тобі?
— Ну, гаразд,— нарешті відкинув я свою розгублену мовчанку.— Білі сорочки, біла Валерія, білі сонця. Припустимо. А навіщо перехопив телеграму?
— Даруй, але я думав про тебе.
— Про мене?
— Так. Я злякався за тебе так само, як перед цим — за самого себе. І не тому, що ти родич, навіть не тому, що ти суспільно цінна особа, висловлюючись офіціально. Зіграли роль прості людські почуття.
— Людські?!
