Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Ці вусаті чепуруни знали все, що треба знати, тому й носилися з Шульгою, як з писаною торбою: він не захотів поселитися ні в «Хілтоні», ні в «Шератоні» на Істікляль[23] — вони зробили йому розкішний трикімнатний люкс в п’ятизірковому готелі «Етап» неподалік від історичної Галатської вежі; він досить скептично поставився до вечері в англійському ресторані «Чотири пори року» (вечеря коштувала пів річної платні турецького робітника) і до відвідин так званого російського ресторану «Рижанс» на Істікляль–Каддесі, надто ж до обіду в найдорожчому стамбульському ресторані на верхньому поверсі Галатської вежі, де гості мали змогу виходити на галереї (або, як казали у нас в давнину, на гульбище) і милуватися неповторними видами Стамбула, а Шульга дивився вниз і бачив іржаві плями на кам’яному тілі цієї проклятої споруди, іржаві плями, що значили страхітливі залізні гаки, якими колись їжачилася ця споруда і на які нанизували нещасних приречених жорстокі візантійці, а тоді ще жорстокіші турки–османи, — мабуть, і нашого пісенного Байду зачепили за ребро гаком саме на цій Галатській вежі, але Шульзі вже не судилося побачити ті варварські іржаві гаки, передбачлива стамбульська адміністрація акуратно поспилювала їх, і тепер ця історична вежа стала вежею псевдоісторичною, як стає псевдоісторичним майже все довкола нас, і тому Шульга, виявляючи типово українську делікатність, натякнув, що не дуже поривається відвідати всі ті історичні пам’ятки Стамбула, які показують тут ідіотам, звезеним автобусами й літаками з Європи й Америки; що ж до вишуканих ресторанів, то він залюбки б відвідав прості турецькі харчевні. Його не стали мордувати туристською програмою для ідіотів, та все ж показали гробницю славетної українки Роксолани, що була улюбленою жоною наймогутнішого турецького султана Сулеймана Пишного і єдина за всю османську історію удостоїлася окремої гробниці, що розмірами й пишнотою перевершує навіть султанські, показали колишній караван–сарай Валіде на Довгому ринку Узун–чарші, збудований у сімнадцятому столітті ще одною українкою, султанською матір’ю Турхан–ханум, загадковою могутньою жінкою, що походила з якогось вельможного українського роду (ім’я Турхан означає «вельможа»), зачарувала своїм розкішним тілом розпусного султана Ібрагіма, а тоді намовила євнухів убити султана і стала правителькою при своєму малолітньому синові Мураті, сприяла по змозі нашому великому гетьману Богданові Хмельницькому. Від Роксолани лишилися гробниця і мечеть у стамбульській дільниці Хасекі, від Турхан–валіде ці вічні кам’яні аркади велетенського караван–сараю, в якому колись одночасно могли стояти тисячі коней або віслюків, а тепер знайшли притулок сотні ремісничих майстерень, крамничок, шинків. Роксолана стала легендою не тільки для українців, а й для всієї Європи; про Турхан–валіде в її рідній землі ніхто й не згадає, бо ту пам’ять потоптав копитами свого коня народжений нею жорстокий син. Щойно зіпнувся він на коня і змахнув шаблею, то й посунув з чорним своїм військом на степи його матері, палив городи й села, велів яничарам кидати під ноги його коневі ікони у здобутому штурмом неприступному Кам’янці, а його головна жона Кая–султанша, дика гаремниця черкеська, веліла напихати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати там їх на яничарські піки і проносити в урочистому поході перед падишахом. Страшна історія і страшні нагадування про неї. Після безконечно–заморочливих переговорів, де, як на стамбульському Капали–чарші, всі намагаються обдурити один одного, і після тяжких згадок з минувшини Шульга трохи відходив душею в нічних ресторанчиках–локантах в Чичек–пасажі, в забігайлівках дільниці Еміненю, за столиками закусочних на нижньому ярусі Галатського мосту. Шульга виріс на Дніпрі, з дитинства над усе любив рибу, останнім часом риба в Києві чомусь майже зникла, на Чорноморському узбережжі вже давно забули не тільки про кефаль і скумбрію, а навіть про примітивного бичка, а тут ти мовби потрапляв до морського царства, кожен ресторанчик найперше зустрічав тебе не бутафорською вітриною, не муляжами окороків, ковбас, риб і раків, а відкритими стелажами, на яких сріблясто вилискували щойно виловлені в морі тугі, ніби вгодовані підсвинки, тунці, звабливі макрелі, делікатні барабульки, загадкова меч–риба, смаглява кефаль, баламутна скумбрія, і тобі варто лиш тицьнути пальцем в рибину, яка припала до вподоби, і вже за кілька хвилин ти матимеш її чи то засмажену, чи нафаршировану, чи в юшці, рибу на сковорідках і в мангалах на розжареному вугіллі (Шульга бачив цілі гори мішків з деревним вугіллям під візантійськими мурами імператора Феодосія, куди звозять його на продаж вуглярі з фракійських лісів), найчастіше це відбувається перед твоїми очима, але в Чичек–пасажі кухні або ж підняті над столиками на другий поверх, або заховані в якихось нескінченних печерах, і там, ніби в таємних лабораторіях алхіміків, відбувається священнодійство творення казкових страв, яких не знає світ: фаршированих мідій, смаженої на мангалах барабульки, плову з мідій, приправленому трьома тисячами прянощів і знадоб, серед яких шафран, імбир, перець, кардамон, кориця, гвоздика, ревінь, нард і навіть алое, незмога перелічити все те, що з’їдається чоловіком непомітно і безслідно, а до риб, крабів і молюсків неодмінно додавалися цариці південних морів — устриці, надто ж устриці суто, турецькі лакос, з зеленим, а не білим, як звично, слизом, датовані Аллахом плоди моря, що укріплюють чоловіка, який хотів би аж так порадувати свою жону, щоб вона підскакувала.
Все це був чоловічий світ, жорстко обмежений, може, навіть примітивний через цю обмеженість, але Шульзі він подобався, бо це відповідало настроєві його чоловічої самотності, в якому він прожив усе своє життя, лиш іноді продираючись до звабливої жіночності та одразу й втрачаючи безнадійно й безповоротно знайдене і віднайдене і від того щоразу глибше й розпачливіше занурюючись в отхлань самозневаження, самозаперечення, самознищення. В цих турецьких мужчинах він несподівано для себе коли й не знайшов казкового еліксиру молодості, то принаймні відчув у собі предківську жагу життя і велику дію первісних сил.
І в нічних ресторанчиках Чичек–пасажу, і в локанті риб’ячої дільниці Еміненю, і за чотирикутними столиками, на перший погляд, найубогішого, а насправді, може, наймальовничішого стамбульського «храму для жертя» було цілковите й неподільне панування чоловічого світу. Жодної жінки! Коли хто приводив з собою дитину (вдень на Еміненю або на мосту), то це мав бути неодмінно хлопчик. Це нагадувало війну, де життя так само жорстоко переполовинене на світ чоловічий і жіночий (поодинокі жінки у війську не бралися до уваги), де люди живуть у залізі і самі стають залізними, забуваючи про ніжність, ласкавість і красу, замінюючи все те лиш словами, грубими, брутальними, часто жорстокими, бо чоловіки соромляться один одного і неохоче відкривають свої душі в суворому товаристві. Шульга мовби повертався в свою далеку молодість, знов оточували його дужі, жилаві тіла, знову вхлинали його ніздрі тяжкий дух чоловічої плоті, знов бив у вуха безугавний гамір мужніх голосів, гучний сміх, молодецькі вигуки, похвальба, освідчення в вірності й любові. Чоловіки пили розбавлену водою ганусову горілку ракі (коли додати води, ракі ставала білою, як молоко, а молоко правовірним Коран пити не забороняв), чай у маленьких, мов чарочки, кришталевих скляночках, шербети й новітні фруктові соки, їли ягнятину, смажену з баклажанами, шиш–кебаб, варений телячий мозок, фали в карти, нарди, шеш–і–беш, гамір, сміх, стискання піднятих над головами рук, нескінченні чоловічі поцілунки–цмокання (як між членами московського Політбюро), а тоді, впиті й пересичені, виснажені до краю крикнявою, похвальбою, погрозами й каяттями, втомлені своєю чоловічою обмеженістю і осхлістю, вони починали несподівано тонкими, зривистими голосами співати любовних пісень, і Герай пробував перекладати для Шульги деякі з них, хоч це й незмога було зробити, бо хоч любов спільна для всіх людей на світі, та слова для неї кожен знаходить свої, неповторні, і, може, саме це й рятує нас від загибелі в світовому океані байдужості й зоднаковіння. Як казав колись Жан–Жак Руссо: «Природа сіє для всіх однаково, але врожай ми збираємо різний». «На моє гаптування сіла пташка, — співалося в одній з пісень, — спалахнуло моє сердечко, наповнилося кров’ю. Ліки від моєї недуги знайшов Кельоглан. Ах, мій Бахтіяре, ти занапастив мене, через тебе зів’яло моє тіло, що колись цвіло, мов троянда…» Були пісні й цілком несподівані для мусульманського світу, де чоловік не обмежений у своїх статевих забаганках, а жінка приречена дотримуватися вірності: «З гір тече вода, вода, я заміжня, я вдова, вдова, мій Кереме, хоч і вдатна я за тебе, та Хасан покликав — лину я до нього…»
