Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Проза » Советская классическая проза » Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗

Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗. Жанр: Советская классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Ну, коли так, тоді скористаймося з досягнень цивілізації і суцільної пронумерованості сучасних громадян! Раз Марія працює на комбінаті, раз вона тут відома людина, то чому б так само не бути їй відомою в міському довідковому бюро? Рік народження? Це найпростіше. Скинемо з моїх років три-чотирн і одержимо Маріїн вік. Як пояснити свої метання Шляхтичу? Напишу записку, що поїхав до родичів. Учора моєї сестрички ще не було, а сьогодні ж вона могла повернутися з турне по закордонах і принести додому прапор соціалістичного мистецтва.

Так я знову прокатався в метро, опинився в центрі Києва, забіг до готелю, щоб залишити записку Шляхтичу, переснідав у кафе і пішов шукати міськдовідку, маючи намір пробайдикувати потім до кінця робочого дня і відвідати Марію в неї вдома. До готелю більше не повертався, бо що мав там робити? Доглядати за вінком? Але ж лаври не в'януть.

Адресу Маріїну добув легко й швидко, не можу сказати, що так само швидко минули для мене ті години, які Марія працювала на комбінаті. Я тинявся по Києву вже без учорашньої зачарованості, тепер мене осявав не Київ, осявали мене Сірі очі, а ще — лякали!

Нетерплячка била мене стоударно й тисячоударно, коли я опинився в районі нових дев'ятиповерхових будинків, облицьованих гарною світлою плиткою, з яскравими різнобарвними балконами: червоними, зеленими, жовтими. Будинки стояли на піску, були ще зовсім нові, на піску не встигли вирости навіть кущики трави, зате вже пообростали балкони й стіни самих будинків, де кожен з мешканців намагався застосувати свої творчі зусилля, використовуючи конституційну недоторканність власного житла. Найбільше на балконах було квітів, бо в Києві, здається, люди без квітів взагалі не уявляють життя. Дехто встиг завести на балконах виноград, у декого були вже справжні зелені джунглі, ще інші спорудили на базі балконів барвисті хатки, а хто не спромігся ні на джунглі, ні на добудову, але однаково вважав, що, наприклад, розвішування на балконах випраної білизни слід розглядати лише як явище тимчасове, а дбати слід про постійно діючі прикраси, той теж робив свій внесок у загальну справу: в'ялив на балконі низки риби, чіпляв проти сонця гірлянди червоного перцю, вішав на стінах сині й чорні розкладушки, а один винахідливий чоловік примудрився почепити на стіні коло балконних дверей величезний цинковий таз, який так сяяв, немов небачених розмірів родинний герб.

Я стояв і дивився на той круглий цинковий герб, втупився в нього, мов відома свійська тварина в нові ворота, не міг одірвати погляду, може, через те, що таз обурливо порушував архітектурну цілісність нової забудови, а в мені підсвідомо пробуджувався, скажімо, майбутній комунальний діяч, можливо, депутат міськради або й сам голова, бо ж «молодым у нас везде дорога», як бачите, до чого може довести споглядання простого цинкового таза, тільки відповідно почепленого. Аж згодом я збагнув, чого стовбичу перед будинком, прикрашеним цинковим символом родинності; це був саме той будинок, де жила Марія і куди я мав тепер зайти, щоб бачити свої Сірі очі!

Тут уже не буде мови про вершини і про труднощі сходжень. Мене вимчав на сьомий поверх автоматичний ліфт, число «сім» обіцяло щастя, бо сім по сім буде сорок дев'ять, а коли сорок дев'ять розділити на два, то вийде двадцять чотири з половиною, а двадцять чотири з половиною — це майже мій вік, все збігається, все прекрасно! «Мы странно встретились». Але не розійдемось.

Я дренькнув дзвінком, вхопився за фотоапарат, бо за серце хапатися в моєму віці якось не випадає, двері відчинилися, і в дверях... Ні, не Сірі очі побачив я, і не Марію, і не дівчину з мрії, а стояв там невисокий чорнявий чоловік, молодий ще, може, навіть молодший за мене, але вже чоловік, глава сімейства, хазяїн, самостійна одиниця, громадянин і трудівник, про що свідчила його розстебнута картата сорочка з запахами мастила, міцна засмагла шия, міцні, мабуть, так само мозолясті, як і в мене, руки. За чоловіковими плечима була квартира, дві чи три кімнати, звідти чулося хлюпання води і басовите ревіння в два голоси, може, це й не квартира, а чоловічий гуртожиток.

— Пробачте,— сказав я,— але...

Це називається: знайшов свої Сірі очі. Міг би й не знаходити. В моєму мозку промайнуло принаймні мільйонів сто найрізноманітніших припущень. Лічильна машина могла б в цю мить позаздрити моїй голові, бо машині й не снилося те, що уявив я за час, поки ми з власником картатої розхристаної сорочки вивчали один одного.

— Пробачаю,— відповів він нарешті,— хіба що?

— Та нічого.

— А все-таки?

У кімнатах хлюпотіло водою ще дужче, і басове ревіння переходило іноді на звиск. Діти! Та ще й не одне! Чоловік і двоє чи троє дітей у квартирі. Плюс наше цілковите незнайомство. Ну, ситуація. Але й відступати я не міг.

— Ти що? — спитав він.— До мене?

— Та ні.

Він озирнувся трохи розгублено. Не до немовлят же прийшов цей дядя з фотоапаратом. Я не був схожий на вихователя дитсадка. Там поки що виховательки.

— То до кого ж?

— Я...— фотоапарат і далі слугував мені замість серця,— у мене... я з редакції... Це у вас на балконі висить великий цинковий таз?

— Тазок?

— Так.

— У нас. А що? Не можна?

— Ні, ні. Просто я хотів подивитися. Може, сфотографували... У нас...

— Маню! — покликав чоловік.— Маню, тут ось якийсь чудик хоче наш тазок фотографувати.

Хлюпотіння урвалося, припинилося також басовите ревіння, з кімнат вийшла жіноча постать, тут було раз ступнути — і вже коло порога, але мені видалося, ніби коридор вмить розсунувся до безмежності, постать і наближалася, і водночас мовби стояла на місці, окрім того, я не міг роздивитися її, бо мені заважав чоловік у картатій сорочці, який і далі стояв переді мною, не здогадуючись запросити мене до помешкання, а ще: він, виявляється, нестерпно вимахував руками, супроводжував маханням кожне своє слово і навіть невисловлені думки. Це був і не чоловік, а просто вітряк, я не помічав його паскудної звички до часу, але тепер готовий був прив'язати йому руки до тулуба, я зненавидів його за оте дурнувате махання, мені в очах двоїлося й троїлося від цього, я ніяк не міг розгледіти молоду жінку, що наближалася до нас, я так і не розгледів її остаточно, але побачив очі, впізнав їх, це були вони, на мене дивилися мої Сірі очі!

— Ви... справді хочете фотографувати?

Вона була невисока, зграбна, білява, саме така завжди уявлялася мені, а очі здалися ще прекраснішими, ще виразнішими, ще розіскренішими, ніж у моїй мрії, я геть спантеличився, мову мені відібрало, я тільки хитнув головою та дужче стиснув свій фотоапарат, за який тепер тримався, мов потопаючий за соломину.

— Та ви ж заходьте,— запросила вона,— Грицю, зійди з дороги і не махай руками. Проведи чоловіка на балкон. Бо я повинна докупати хлопців. У нас два хлопці,— пояснила вона мені.— Близнюки. А вередливі, як їхній батько.

— Дають жизні нам обом,— замахав руками Гриць,— удень ревуть басами, а вночі дискантами. А тобі справді тазок наш сподобався? В нас ще й виварка цинкова є.

Тут я, видно, від злості на його розмахування руками здобувся на слово і сказав услід Марії, яка йшла докупувати своїх хлопців:

— Не так і тазок, як... В мене завдання познайомитися з вами, Маріє... Та я трохи вже знайомий...

Вона, мабуть, не почула, бо знову заходилася з хлопцями, а для її чоловіка моє повідомлення особливої цікавості не становило.

— В цеху в неї, мабуть, вже був? — сказав він.— Цех у кожного є. А от тазок — ні. Це я купив, сам його на балконі присобачив. Ніхто б не докумекав, правда ж, ніхто?

— Та ніхто,— мляво згодився я,— це й привернуло мою увагу. Я навіть не знав, що саме у вас цей тазок...

Тут Марія покликала чоловіка, щоб допоміг їй, і вони вдвох винесли з ванної закутаних і втихомирених своїх хлопчаків, одного несла Марія, другого Гриць, який примудрився розмахувати руками, навіть тримаючи дитину, це вже було цілковите безглуздя, дитина мала б запротестувати у свій спосіб проти такого батькового поводження, але, мабуть, їй подобалося балансування на грані небезпеки, може, це вже ріс майбутній космонавт, а тільки воно мовчало і ще й прилаштовувалося дивитися нацмене крізь усі оті розмахування, і очі в хлопчика були так само сірі, як у матері. У другого хлопчика теж були сірі очі, від батька ці діти, здається, не перейняли нічого.

Перейти на страницу:

Загребельный Павел Архипович читать все книги автора по порядку

Загребельный Павел Архипович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Переходимо до любові отзывы

Отзывы читателей о книге Переходимо до любові, автор: Загребельный Павел Архипович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*