Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
- Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? -штурхнув її під бік шеф.
Марго не відповіла.
- Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Мис тут!
Марго не реагувала. Тоді шеф зачепив Анди— бера:
- А ти чого, характернику, понурився? Співати вмієш?
- Хто ж з українців не вміє співати!
- Заспівай, а ми послухаємо.
І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськими словами. "Ой степом, степом-долиною, там ішли цигани..." Голос лунав, як з глибокого колодязя. "А серед тих циган циганочка-ворожка..." Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі "побігли мурахи"-Зненацька в пісню "другим голосом" утрутився Камікадзе: "Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду..." У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? "Козаче-небораче, завертай коня..." Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам'ятати, здавалося, було неможливо. "Жінка твоя та й лежить в труні..." Однак ці два вар'яти її співали і співали влад. "А дрібні діточки та й в холодній хаті..."
Коли вони закінчили пісню, запала мовчанка. Вася за кермом шморгав носом, а Марго втирала сльози. Над ними обома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не дивувався: питущі люди часто мають тонку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.
- Ну, хлопці, ви даєте! - сказала Леська.
- А коли це ви зіспівалися? - спитала Свєтка.
Як коли? Тихими степовими вечорами. Коли я гнав ясир до Марго, - пожартував шеф. Тільки не згадуйте, - заскиглила Свєтка.
- А чому не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? - поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він замовк. Здавалося, нікому не хотілося видавати своїх таємниць.
Нервово засовався за кермом Вася:
- А що таке, що таке? - допитувався він, усе ще шморгаючи носом.
Однак усі мовчали, як Зої Космодем'янські, тож він вирішив не допитуватися.
Експедиція виїхала із зони траси і, їдучи провінційною вузькою битою дорогою, гримала курс на північ. Колишні кріпацькі села стояли, як і два століття тому. "Село неначе погоріло..." Обстеження цих сіл завжди показує, що кріпацтво - поняття не економічне, а духовне. Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати "доброго пана", гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті, і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непретензійні скромні хатки в ряд - так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи ; по ній. скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих "кутків", ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні і чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки,! хоч і нарікають на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не супроводжувалася жартами: було страшно шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.
Соціологічна група заїхала до кількох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.
Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.
Усі дуже втомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: "Я йду спати!" Адже не відзначити початок польового сезону - це просто гріх. Відзначали цю подію завжди гак, наче це було останнє "поле" у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від "сімейного іга". Шеф натхненно виконував ритуальний вірш, в якому слова "Й свобода нас встретит радостно у входа" виконувалися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і голову. І жили багато, позбувшись гальмівних питань: "А як я доберуся додому?'', "'А що скаже чоловік?", "А як побачать діти?" Пили так, щоб забути трикляте життя зі щоденними думками "А де взяти гроші?", "А як зекономити собі на новий бюстгальтер?", "Як прогодувати сім'ю?". Марго, щоправда, про всяк випадок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її "вагітність" - це лише хвороблива уява, а все ж таки зменшила вдвоє свою норму. Стам був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона заспокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виводити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Андиберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п'янів. ''Характерник", - сказала собі Марго. Вона намагалася впіймати в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиділося, і не було в неї з ним ніякого шаленого кохання, і значить, вона не вагітна, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.
Шеф затягнув улюблену народну пісню Марго "Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів'. Вася затрясся в риданнях!. Він не міг без сліз слухати цю пісню. "Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обнімалися". Дует Марго із шефом був потрясний. Марго віртуозно "виводила", а шеф гарно тримав баси. "Де взявся стрілець, стрілець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив..."
- Як він посмів, негідник! - озвався Андибер. І всі поглянули на нього.
Андибер сміявся. Його сміх примусив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи навколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу криваву жертву.
- Ну ти. Андибере, чистий характерник! пробелькотів шеф. І, вирішивши розрядити обстанівку, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу "Голубая луна". Партію Трубача виконувала Марго, партію Мойсеева - шеф. Цей міні-спектакль у виконанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа дуже гарно виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхливі оплески, Марго промовляла свою коронну фразу: "Господи, якби мій чоловік і мої діти бачили мене тепер..."
-Цить-цить, - обривали її колеги, "Про грустное не надо".
Після цього ще раз пили за солодку свободу. І ще раз. І ще раз.
Соціологічна фірма, яка в побуті мала назву "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", заспівала однойменну пісню. Як правило, після цієї пісні відрубувався Вася.Однак, на диво, цього разу він не відрубався, а жалібно нечленороздільно попросив шефа заспівати "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза". Це викликало бурю позитивних емоцій.
Усі сміялися до сліз, згадуючи шефову відповідь на запитання американця "Яке головне питання для України?" Шеф разом з колективом виконав замовлення Васі. Правда, співали цю пісню несерйозно, знущаючись над трагічними словами. Однак Вася сприйняв це по-своєму. Він обливався сльозами і. б'ючи себе в груди, став клястися в любові шефові:
- Я за вас, та я за вас, та я на край світу піду. Хочете, хоч зараз підемо ясир збирати?
- Що? — оторопів шеф.
- Ну. не хочете зараз, то можемо завтра!
- Який ясир? - розпитував Васю Камікадзе в повній тиші.
Вася розводив руками, не в змозі чи то підібрати, чи то вимовити слова. Його повіки зрадливої злипалися, і публіка, знаючи, що він от-от упадег| намагалася будь-що втримати його від цього.
- Я шо, - белькотів він. -- Я нічого. Ахмед сказав, Ібрагім зробив.
