Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
- Єс оф кос, шефе! - дав під козирьок той.
- Молодець, Васьок! Ну що, вперід?
Із цієї цілком стандартної, як для шефа, наради і почався опитувальний марафон. Уже на першому тижні всі члени експедиції забули про домашні проблеми, про домашні образи, про власні болячки, позбулися статевого й алкогольного потягу, словом, працювали, як машини, - від зорі до зорі, їхня експедиція рухалася з півночі на південь колишньої Гетьманщини, прочісуючи різні села.
Полтавщина чарувала своєю нестандартністю. Вона є зразковою опозицією до європейських стандартів. Замість максимального перетворення ландшафту -- максимальне пристосування! до ландшафту. На противагу європейському раціональному використанню кожного сантиметра вимордуваної цивілізацією землі полтавське "землі - хоч вдавися, води - хоч втопися, лісу -хоч повісся". Замість активної метушні - філософський підхід до життя. На противагу "відкритому суспільству", що живе відкрито, у відкритих поселеннях, де кожен двір і садиба, як на долоні, - "закрите суспільство", люди, що живуть у захованих по ярах і хуторах хатках. Народ тут, розбалуваний красою природи і родючістю землі, нікуди не поспішає, не вигадує додаткових клопотів, щоб вичавити з цієї землі більше. Навіщо силувати себе і землю? Земля -- це матінка, її треба любити і не ображати.
У цій місцевості опитування іде своїм чином. Якщо люди "при дорозі" ловлять усе на льоту і розуміють вас із півслова, то тут треба довго і нудно і в деталях пояснювати що і як. Якщо люди "при дорозі" цінують свій і ваш час, то тут люди не шкодують ні свого, ні вашого часу. "Заїжджати" треба до кожного здаля, вникати в подробиці його побуту, життя, на відміну від людей "при дорозі", які вимагають, щоб усе було швидко і по суті. Саме тому тут робити опитування нашвидкуруч неможливо. А часу-то обмаль. Викручуйся, як хочеш.
Ось і викручувалися. Основні опитування робили вручну, а частину анкет лишали на корпунктах, де їх поширювали, збирали й обробляли.
Матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької"" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном, а оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили. Та й справді: бути бідним на Полтавщині - гріх. Це вже треба бути таким ледацюгою... Адже тут посади дитя - виросте.
Через місяць усі вже потомилися не на жарт. Матеріалів було багато, і їх передавали в Київ для розшифрування, обробки і внесення в комп'ютер. Однак для професіоналів картина й без того вимальовувалася. Вони за місяць набили руку і були справжніми зубрами поля. Народ легко йшов з ними на контакт і розкривався до останньої клітинки.,
Відбулася рокіровка: на МТС посилали Андибера з пляшкою й отримували іскрометні і відверті матеріали. Марго продовжувала вислуховувати жіноцтво і старих. Хоча Марго й Андибер працювали "у зв’язці", підстраховуючи одне одного, проте ситуація постійно роз'єднувала їх. Андибер уже мав добрий досвід соціолога, тож досить скоро опанував принципи соціопсихологічного аналізу. Незважаючи на сережку у вусі і хвостик іззаду, сільські чоловіки через кілька хвилин визнавали його за свого. Сільські жінки дещо соромилися його, тому тільки шарілися або реготалися. Зате зв'язка Марго-Андибер завжди була обласкана теплими полтавськими господинями саме завдяки Андиберові. Вони ніколи не поверталися з "поля" голодними, а часом навіть привозили із собою курочку чи качечку.
Вони були чудовими партнерами, у ладу одне з одним. Обоє любили свою роботу і сільських людей, незважаючи на те, що були городянами другому-третьому поколінні. У них були в цій експедиції найякісніші матеріали.
Щодо особистих стосунків, то вони й досі були "на ви". Обидві сторони чітко дотримувалися цього правила, цінуючи своє взаєморозуміння, боючись перейти межу, перетворити їхні партнерські стосунки на фамільярність і панібратство, чи, не дай Бог. на "командирівковий роман".
Кінець першого місяця "поля" мав свої особливості. Підходив час шкільних канікул, і материнське серце Марго стало вимагати до себе під крило дітей, про що вона повідомила чоловіка і свою свекруху. Ніхто не заперечував. На кінець першого місяця зі Свєткою завжди буває зрив. Вона плаче перед шефом, звинувачуючи його в тому, що вона через його дурнувату фірму не може влаштувати свого особистого життя, що її ці села задовбали, що вона завтра поїде додому. Однак наставало "завтра", а вона додому не їхала. Заностальгував за домом Сидоренко. Він знав, що поки він виконує свій громадянський обов'язок, його жінка з кимось іншим виконує свій сімейний обов’язок. Його ккд різко упав. В одному з районних центрів їхня група поповнилася ще однією особою -- Лесьчиним "важким підлітком", її сюди притарабанив інспектор по роботі з неповнолітніми. Віка фиркала і плювалася на цю "дебільну провінцію", а Леська давала їй потиличники.
Група закінчувала обстежувати регіон. Останнім селом у "полтавському" турі була Кобилохвостівка. де пройшло незабутнє дитинство шефа. Колись це був хутір при селі з не менш музикальною назвою Кобилки. А тепер - це, умовно кажучи, група хат (їхню кількість достеменно не знав ніхто), що поховалися у складках ярів. У Кобилохвостівці на них чекала несподіванка в особі шефової дружини. Вона вичислила, що сентиментальне серце шефа не омине цього шматочка землі, тож чатувала тут на нього вже другий тиждень.
Зустріч була пристрасна. Коли мікроавтобус спинився в яру, який належав колись шефовій уже покійній прабабусі по материнській лінії, то з кропиви і плюща випливла примарна постать шафової дружини, її звали Льоля. Шеф спершу перелякався, але взяв себе в руки і з почуттям власної гідності вийшов з мікроавтобуса і поцілував дружину в щічку, за що отримав ляпаса. Не прореагувавши на цей теплий прийом, він пішов до "шевченківської" хати розпалювати піч, аби знищити запах сирості і занедбаності. Тим часом Льоля прискіпливо вдивлялася в кожну жіночу постать, що виходила з мікроавтобуса. З її поведінки було зрозуміло, що вона абсолютно не підозрює головну винуватицю і свого сімейного розладу, а пильно стежить за Марго і Свєткою. Андибер, намагаючись уберегти Марго від додаткових розпитувань, поклав їй руку на плече, чим відразу зняв з неї всі Льолині підозри, і та переорієнтувалася виключно на Свєтку.
Це був перший раз, коли Андибер доторкнувся до Марго. Вона це відзначила. Як і те, що їй це сподобалося. Вона трохи розгубилася і знітилася.
Тим часом Льоля визвірилася на Свєтку, обзиваючи її різними "поганими словами". Свєтка, замість того, щоб промовчати, стала огризатися, чим заробила ляпаса. Такого тонка Свєтчина натура стерпіти не могла. Вона гукнула Стьопу - свого кота, який вкусив Льолю за ногу. Коли всі зрозуміли, що це просто так не скінчиться, було вже пізно: Льоля і Свєтка тягали одна одну за волосся і качалися по кропиві.
Якщо чесно, то було дуже смішно. Звичайно, якщо врахувати, що всі були на смерть потомлені і будь-який дурний жарт викликав дурний сміх. А тут така кумедія!
Льоля і Свєтка, зігнавши зло одна на одній, помирилися і здружилися. Льоля, впевнена, то Свєтка - коханка її чоловіка, стала ходити за нею по п'ятах.
Шеф облаштовував свою хату: палив піч, виносив на вулицю сушитися старі полотняні рядна, перемивав горщики, знімав павутину. Йому в цьому допомагала Леська. їхня партнерська зв'язка також працювала безвідмовно. Вони дуже гармоніювали один з одним. Цікаво, як у тій хатинці на курячих ніжках жила Льоля два тижні. Вона добра господиня біля чоловіка, а самій їй нічого не треба.
Андибер знайшов косу і почав косити траву й кропиву на умовному подвір'ї та в умовному саду, і Справа в тому, що в таких полтавських садибах немає меж, практично кожному власникові хати! належав необмежений шмат яру.. Тут не існувало ніяких огорож і парканів. Сад плавно переходив у ліс, а город - у луг.
