Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Я пробув там добрих десять хвилин, просидів на товстому, сантиметрів сорок, крижаному покритті, яке лежало біля ополонки. На зрізі ще було видно вчорашню ніжно-жовту смугу. Він дозволив нам допомогти йому. Але він би і сам упорався, прорубав би свою ополонку. Чи зміг би він обійтися без публіки? Чи існували речі, які він показував тільки собі? Бо якби я не прийшов сьогодні, щоб захоплено подивитися на Твою ополонку в кризі, то захоплюватися Тобою не змогли б навіть чайки.
Але йому завжди вистачало публіки. Якщо я тепер кажу «завжди», то маю на увазі, що навіть коли він стояв сам-один на вкритій льодом баржі і рубав свою ополонку, то біля нього, спереду чи ззаду, обов'язково була Діва Марія, вона дивилася на його сокирку, захоплювалася ним, церква би мала погодитися зі мною у цьому припущенні. Але навіть якщо церква не має права бачити у Діві Марії нерозлучну супутницю Мальке і глядачку його дивацтв, то все одно Пречиста уважно на нього дивилася, це я знаю точно, бо сам був церковним служкою, спершу в отця Вінке у церкві Серця Христового, а потім в отця Ґузевскі в Марийській церкві. Я продовжував це робити ще і тоді, коли давно вже подорослішав і втратив віру в чудеса перед вівтарем. Мені подобалося бути служкою. І я старався. Не човгав ногами, як інші. У кожному разі отець Ґузевскі завжди радів, коли йому допомагав я, а не двоє інших служок, бо я ніколи не дозволяв собі поміж приготуванням дарів і пересуществленням обмінюватися з кимось цигарковими етикетками, як це практикували інші хлопці, вчасно дзвонив у дзвіночок і не підторговував вином для причастя. Бо церковні служки бувають просто жахливі, мало того, що вони розкладають на сходах вівтаря свої дитячі забавки, б'ються об заклад на монети чи старі шарикопідшипники, вони ще й дозволяють собі перемовлятися поміж собою під час молитви перед престолом або поміж латиною і латиною, розпитують одне одного про технічні характеристики потонулих кораблів і тих, які ще плавають.
— Introibo ad altare Dei.
— Коли було спущено на воду крейсер «Еритрея»?
— У тридцять шостому.
— Які його особливості?
— Ad Deum, qui laetificat juventutem meam.
— Це єдиний італійський крейсер для операцій у Схід ній Африці.
— Тоннажність?
— Deus fortitudo mea.
— Дві тисячі сто сімдесят дві тонни.
— Скільки вузлів?
— Et introibo ad altare Dei.
— Не знаю.
— Зброя?
— Sicut erat in principio.
— Шість п'ятнадцятисантиметрових, чотири — калібру сім і шість… Ні, брешу!
— Et nunc et semper…
— Правильно.
— Як називаються німецькі навчальні кораблі?
— Et in saecula saeculorum. Amen.
— «Бруммер» і «Бремзе».
Потім я вже не прислужував у Марийській церкві регулярно, а приходив лише тоді, коли Гузевскі посилав по мене, бо його хлопці їздили у вишкільні табори або збирали теплі речі для «зимової допомоги» і кидали його напризволяще.
Усе це я розповідаю тільки для того, щоб означити своє місце перед головним вівтарем, бо саме звідти мені вдавалося спостерігати за Мальке, коли він уклякав перед вівтарем Марії. Що, що, а молитися він умів! І то з поглядом невинного ягнятка. Його вибалушені очі все більше нагадували скляні. Губи постійно рухалися, без пауз на коми і на крапки. Риби, яких викинуло на берег, з такою ж інтенсивністю намагаються вхопити повітря. Ця картина повинна продемонструвати, з яким самозреченням Мальке вмів молитися. Після того як ми з отцем Ґузевскі закінчували свої справи із причащанням вірних, то підходили і до Мальке, який, якщо дивитися з боку вівтаря, завжди стояв на колінах ліворуч, і тоді бачили перед собою когось, хто забув про всяку обережність, забув про свій шалик і велетенську аґрафку і тепер вибалушив очі, відкинув назад голову з рівним проділом посередині, витягнув язик і в цьому положенні виставив наперед живу мишу; яку я міг би взяти в долоню, такою беззахисною була у той момент ця тваринка. Можливо, Йоахім Мальке помічав, що його стрибунець прокинувся і заворушився. Можливо, він ще й допомагав йому своїм навмисним ковтанням, аби притягнути до себе скляні очі Пречистої, бо я не можу і не хочу повірити в те, що Ти хоч колись міг би зробити щось не на публіку.
V
У Марийській церкві я ніколи не бачив його з китицями. Він взагалі одягав їх усе рідше, попри те, що серед школярів мода тільки досягала свого піку. Часом, коли ми втрьох на перерві, як завжди, стояли під каштаном у шкільному дворі і розмовляли, не звертаючи уваги на ці вовняні забавки, Мальке раптом знімав китиці, щоб, трохи потримавши в руках і так і не вигадавши нічого кращого, знову почепити їх на шию після дзвінка на урок.
Коли вперше колишній випускник нашої школи повернувся з фронту, дорогою отримавши аудієнцію у гауптквартирі фюрера, нас усіх посеред уроку спеціальним дзвінком скликали до актового залу. І коли цей юнак з омріяним багатьма орденом на шиї вийшов на середину велетенського залу з трьома високими вікнами, а попід ними вазонки з величезними листками, у присутності всього викладацького складу, промовляв не з кафедри, а став поряд із цим жахливим бурим ящиком, говорив кудись удалину, понад наші голови, своїми невеличкими світло-червоними губами, створеними ніби спеціально для поцілунків, а до цього ще й жестикулював, я побачив Мальке, який сидів перед нами із Шиллінґом. Вуха Мальке раптом стали прозорими, потім побуряковіли, він відхилився назад і застиг у такій незручній позі, потім довго вовтузився руками біля шиї і врешті викинув щось під лавку: це були китички, здається червоно-чорні. А лейтенант продовжував розповідати, він соромився і часто червонів невідомо чому, ця його безпорадна манера говорити виглядала симпатично:
«…ви не думайте собі, що це як полювання на кроликів, раз-два — і готово. Часом тижнями буває нічого. Але коли ми вийшли на канал, то я собі думаю, або зараз, або ніколи. І було все, як я сказав. Перший мій виліт, а тут під самим носом ескадра під захистом винищувачів, і такі почалися каруселі, то над хмарами, то під хмарами, усе як треба: суцільні віражі. Я намагаюся набрати висоту, а піді мною три «спітфаєри», прикривають один одного, думаю собі, смішно було б не спробувати, і давай на одного, і він задимівся, дивлюся, інший на мене іде, ну я розвернувся і на нього — тримаю курс на пропелер, або я, або він, і як бачите, купатися довелося йому. Ну тоді я собі думаю, вже як два пішло, то спробую і третього і так далі, поки вистачить палива. І от вони, семеро, вже розбитим строєм, збираються драпнути, але добре, що сонечко світить мені в спину, і я собі ще одного пікірую, і цей, мною посвячений, падає, тоді відтягую важіль на себе скільки можу, а тут мені і третій під ніс, і цей падає, здається, я його підбив випадково, я інстинктивно за ним, загубив у хмарах, потім бачу знову, стріляю про всяк випадок, бачу, а він уже в річці, але і я мало не скупався. Досі не знаю, як мені вдалося підняти машину і набрати висоту. Ну і тут уже підлітаю додому і махаю крилами, ви знаєте, мабуть, або бачили у кінохроніці, що ми хитаємо крилами, щоб показати, скільки збили. І ось я собі хитаю, а в мене клинить шасі. Так я і пережив перше приземлення на пузо. Ну і потім, у їдальні, я точно знаю, що не менше шести, хоча, ясно, хто їх там рахував, не до того було, переживав дуже, ну а потім, ясно, тішився. А далі, десь близько четвертої нам знову треба летіти. Ну, коротше, це було майже як колись давно, коли ми тут на нашому старому доброму шкільному дворі грали у гандбол. Може, вчитель Маллєнбрандт пам'ятає, у мене завжди так було: або взагалі ні одного м'яча не заб'ю, або зразу дев'ять. Те саме і того дня: після шести вранці я по обіді підбив ще трьох. І так я досить швидко з дев'яти дійшов до сімнадцяти, десь через півроку вже мав усіх сорок, коли мене викликали до ставки фюрера, то і сорок чотири. На каналі ми висіли вдень і вночі, майже не вилазили з машин, і нам нічого, а наземний персонал ледь витримував. Але що я все про сумне, треба щось веселеньке: на кожній авіабазі обов'язково є пес. І от одного разу була чудова погодка, і ми посадили нашого пса Алекса…»
