Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Приблизно так розповідав обвішаний медалями лейтенант, поміж розповідями про два повітряні бої запхнув для різноманітності історію про пса Алекса, якому довелося навчитися стрибати з парашутом, анекдот про обер-єфрейтора, який під час тривоги ніколи не міг вчасно вилізти з ліжка і кілька разів здійснював бойові вильоти в піжамі.
Лейтенант сміявся разом з іншими, з учнями, які реготали, і вчителями, які стримано посміхалися. Він закінчив нашу школу в тридцять шостому, а в сорок третьому його підбили над Рурґебітом. Він був шатеном, носив волосся зачесаним назад, без проділу, невисокий, схожий на тендітного кельнера нічного бару. Під час своєї розповіді він тримав руку в кишені, але відразу ж витягав розчепірену долоню, коли починав описувати повітряний бій, і розмахував при цьому обома руками. Він розповідав із численними тонкими нюансами, віраж примудрявся якимось чином показувати плечима, при цьому не вживав довгих пояснень, обмежувався лише найбільш характерними для ситуації словами, але перевершив самого себе, коли імітував гудіння мотора, починаючи від старту і завершуючи посадкою, він майстерно ричав і переконливо затинався, якщо треба було показати, що мотор поламаний. Мабуть, він не раз тренувався розповідати у казино на своїй авіабазі, у кожному разі слово «казино» було одним з головних у його розповіді: «Ми сиділи собі спокійненько в казино… Я збирався собі в казино, а тут… У нас у казино висить…» Але навіть поза його явним акторським обдарованням, умінням ефектно жестикулювати і наслідувати звуки, його доповідь і сама по собі була дуже дотепною, бо він умів пожартувати з кожного з учителів, які в його часи мали ті самі прізвиська, що і в нас. Але він був милим, по-хлоп'ячому пустотливим, трохи кокетував, однак не занадто похвалявся і ніколи не говорив про свій успіх, а тільки про те, що йому пощастило: «Я просто в сорочці народився, зрозумів це ще в школі, бо, як пригадую собі тепер деякі табелі…» І після цього школярського жарту він згадав своїх колишніх однокласників, які не могли, як він висловився, загинути марно, але закінчив свою доповідь не згадкою про трьох загиблих, а зізнанням:
— Повірте мені, пацани, на війні в далеких краях найприємніше згадуються шкільні роки!
Ми довго плескали йому, кричали і тарабанили ногами. Аж коли мої руки геть почервоніли і запекли, я зауважив, що Мальке сидить, відхилившись назад, і не плескає взагалі.
Біля кафедри вчитель вищої категорії Клозе з ентузіазмом потискав то одну, то іншу руку свого колишнього учня, а в цей час лунали гучні оплески. Потім він поплескав лейтенанта по плечу, від чого худорлява фігура того аж випросталася, і сам став за кафедру.
Промова директора була досить довгою. Нудьга повзла від великих вазонків до олійного портрета на задній стіні актового залу, на портреті був зображений засновник гімназії, барон фон Конраді. Лейтенант, який сидів поміж Брунісом і Маллєнбрандтом, теж час від часу поглядав на власні нігті. Холодний подих директора Клозе мав запах м'яти, який заміняв запах абсолютної, чистої науки і оповив усіх його учнів, що сиділи у перших рядах, але до останніх рядів ця м'ятна свіжість не досягала. Слова директора доходили десь до половини залу:
— Тіхтоприйдепіслянас — уцюурочистумить — подорожнійколитидоспарти — алецьогоразувітчизна — ніколими — швидкіміцнітверді — чисті — якявжеказав — чисті — ахтонітой — уцюурочистумить — залишитися-чистими — завершуючисловамишіллера — несидітипра-цюватийваснікомунездолати — атепердороботи!
Нас відпустили, і ми застрягли, як два виногрона, у занадто вузьких проходах актового залу. Я проштовхався і став ззаду Мальке. Він спітнів, і його зацукроване волосся посклеюваними пасмами стирчало довкола розтріпаного проділу Я ще ніколи не бачив Мальке спітнілим, навіть у гімнастичному залі. Випари трьохсот гімназистів пробкою зависли в дверях актового залу. На шиї Мальке побуряковіли і вкрилися краплями поту два м'язових канати, які вели від сьомого шийного хребця до опуклої потилиці. Я наздогнав і перегнав його вже аж між колонами, біля дверей, де п'ятикласники знову почали свої ігри зі штовханням і галасом, і я запитав прямо:
— Ну що ти на це все скажеш?
Мальке дивився поперед себе. Я намагався не зосереджуватися на його шиї і відволікатися на гіпсове погруддя Лессінґа, яке стояло поміж колонами, але шия Мальке виявилася цікавішою. Спокійно і співчутливо, ніби збирався розповісти мені про болячки своєї тітки, Мальке промовив:
— Тепер вони вже мають збити сорок, щоб їх нагородили. На самому початку, у Франції, і на півночі цяцьки роздавали вже за двадцять. Цікаво, як буде далі?
Здається, Тобі не сподобалася промова лейтенанта. Бо інакше Ти не вхопився б за такий дешевий ерзац. Тоді у всіх вітринах і канцтоварах лежали круглі, овальні і навіть поламані блискучі ґудзики і значки. Деякі з них мали форму риби, інші зелено-молочно світилися у темряві контуром чайки з розпростертими крилами. Такі значки носили на комірах пальт старші пані і пани, які боялися, що можуть зіткнутися з кимось на темній вулиці, були і спеціальні палички з люмінесцентними наклейками.
Дле хоча Ти і не належав до жертв протиповітряної оборони, все одно начепив собі на комір пальта п'ять чи шість таких значків, а потім ще і на шалик — зграйку рибок, які світилися, кількох чайок, букети фосфоризованих квітів, Ти попросив свою тітку, щоб вона нашила Тобі на пальто згори донизу півдюжини ґудзиків, які світилися, Ти зробив із себе клоуна, і таким я побачив Тебе, таким бачу Тебе досі і буду бачити перед собою ще довго. Ти ідеш вниз по Беренвеґ, а довкола все ще зима, сутінки, косо сиплеться вечірній сніг, Ти крокуєш у темряву, яка стає все густішою, Ти ідеш, а на Твоєму пальті можна порахувати знизу догори і навпаки один, два, три, чотири, п'ять, шість ґудзиків, які світяться тьмаво-зеленим блиском — нещасний привид, здатний налякати дітей і бабусь, який намагається відволікти увагу від горя, яке і так надійно прикрите темрявою ночі. Але Ти, мабуть, думав собі: ніяка чорнота не може проковтнути цей перезрілий плід, кожен бачить його, відчуває, підозрює про його існування, хоче доторкнутися до нього, бо він десь поряд; хай би вже швидше закінчувалася ця зима — я знову хочу пірнати і бути під водою.
VI
Але коли настало літо з полуницями, фронтовими новинами і погодою для купання, Мальке не хотів пірнати. Вперше ми попливли до баржі у середині червня. Великого бажання не було ні в кого з нас. Дратували восьми- і дев'ятикласники, які плавали поперед нас і з нами до баржі, постійно стирчали на капітанському містку і безперестанку пірнали звідти, намагаючись відкрутити кожну гайку, яку тільки змогли дістати. І якщо колись Мальке доводилося просити нас: «Візьміть мене із собою, я зможу», то тепер ми з Шиллінґом і Вінтером постійно канючили:
— Пливімо з нами. Без Тебе не те. На сонці полежати можеш і там, а раптом знову щось цікаве відкрутиш?
З неохотою, після кількох відмов, Мальке все ж таки ступив у теплувату воду поміж пляжем і першою мілиною. Він був без викрутки і зовсім не виривався вперед, тримався на два метри позаду Готтена Зоннтаґа, спокійно доплив до баржі, вперше розслаблено лежачи на воді, без різких рухів і бризок. На капітанському містку сів у тіні біля нактоуза і не мав ні найменшого бажання пірнати. Він навіть не повертав голови, коли восьмикласники зникали у носовій частині баржі і верталися з різними дрібничками. А він міг би багато чого їх навчити, якби захотів. Дехто з них розпитував Мальке, але він відповідав лише зрідка. Мальке не зводив примружених очей з відкритого моря десь там, за причальним буєм, і його не могли відірвати від цього ні вантажні судна, які заходили в гавань, ні рибальські катери, які виходили з гавані, ані ескадри торпедних катерів. Здається, його цікавили тільки підводні човни. Час від часу десь вдалині підіймався над водою перископ якогось підводного човна і здіймав пінну смугу. Судна тоннажністю сімсот п'ятдесят, серійне виробництво яких розпочала корабельня у Шихау, проводили випробувальні запливи у бухті або за півостровом Гела, випливали нагору на глибокому фарватері, заходили у гавань і розганяли нашу нудьгу. їхня поява з-під води була ефектною: спершу випливав перископ. Відразу ж за ним з'являлася бойова рубка, яка випльовувала з себе дві фігури. Білим шумовинням струмки морської води стікали з гармати, з носової частини, а потім уже з корми: з усіх можливих отворів видряпувалися нагору матроси, ми кричали і махали їм руками — я не певен, що вони махали нам у відповідь, хоча у найдрібніших деталях пригадую собі своє власне махання і навіть біль у плечі; але не має значення, чи махали нам у відповідь: виринання підводного човна захоплює серце, і це почуття не відпускає ще довго — тільки Мальке ніколи не махав матросам.
