Дерева на дахах - Вільчинський Олександр (книги без регистрации txt) 📗

— Добре, — я також намагався бути спокійним. — За речами пришлю пізніше, — розвернувся і пішов назад, до ліфта.

Вона ще щось кинула про манатки, але мені було не до того. Я просто валився з ніг, доїхав першим тролейбусом до «Героїв Дніпра», і добре, що кінцева, було місце сісти. І якась тітка мене розштовхала вже аж на «Либідській». Там я перейшов до іншої колії і знову — кінцева ж бо — примостився у кутку вагона й проспав назад до «Героїв», а там уже мене розрухала «червона шапочка», з тих працівниць метро, що заглядають у вагони перед наступним колом.

— Це що, «Герої Дніпра»? — я почувався гірше розвареної сосиски.

— Слухай, ти, герой Дніпра, вимітайся нафіг, а то міліцію позову!.. — Дівчина у червоній шапочці зверталася до мене, як до алконавта, і я, звичайно, цього заслуговував.

Потім знову була «Либідська», і бадьорий голос із репродуктора: «Пасажири! Кінцева, поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони…» — і знову «червона шапочка», тільки стара. Але я вже спав не так міцно. І ще раз — від кінцевої і до кінцевої, мабуть, разів із вісім, не менше. Катаючись, трохи поспав. Просто намагався кінцеву не просипати й уже від «Мінської» чи від «Палацу “Україна”» готувався думками на вихід, і більше нікому до мене не було діла… Ось так і виспався у київському підземеллі.

Монотонний гуркіт метро мене й раніше не раз заколисував, а тут така ломота… Найбезглуздіші мрії, як правило, і збуваються. Нарешті й у метро поспав, і навіть щось снилося, хоч час від часу доводилося підніматися й, почуваючись все тією ж розвареною сосискою, вилазити з вагона. Я пам’ятав, що мені попала для спання найкоротша із трьох гілок київського метро, але встати й перейти на «Майдані Незалежності» на довший маршрут, який все ж тримав у голові: «Академмістечко — Лісова» — не було ніяких сил… А коли нарешті–таки виліз, то знову на «Героїв Дніпра» й одразу ж почалапав до Оболонського ринку на пиво.

Перше, що впало в око на поверхні, — це тлусті київські горобці, що купалися у калюжах. Поки я відсипався у метро, над цією частиною міста прокотилась гроза. А коли підходив до віконця з написом «Пиво», над Оболонню визирнуло сонце, я вирішив, що це починається новий день, хоч насправді було вже по обіді, і вже з пивом сів набирати Джона.

— Гальо–у, старий, слухай… Ти не міг би поїхати до моєї моделі на Сошенка, адресу ти знаєш, і забрати мої речі до себе?

— А що сталося? — ікнув у слухавку Джон.

— Та нічого не сталося, а просто так треба. Моя моделька вже не моя, — відповів я йому. — Тобто я вже не її.

— А чий?

— Нічий ще. Поки що…

— А ти сам де? — начеб почав кривитися з мене Джон.

— Ще поки що тут… А у вашем городє єсть нєвєсти?..

— Куди ж вони дінуться? А ти зараз де?

— Я поки що лікуюсь пивом, — сказав я йому правду. — А ти поїдь, будь ласка, а потім я приїду до тебе, — давав я йому вказівку за вказівкою, хоч колишній мій шваґер, і кум, і найкращий друг у той момент, як пізніше з’ясувалося, перебував у приблизно такому ж стані, як і я.

Збиралися ми за тими речами ще тижнів зо два, аж поки нарешті Хельга–Ольга, вона ж Вєра Мансурівна, судовий експерт з Вишгорода, що звідкись тоді знайшлася, на своєму «Хюндаї» перевезла мені їх на тодішню Джонову квартиру, яку він знімав на іншій околиці, на Борщагівці. Вєра Мансурівна катала мене нічним Києвом у свій улюблений Наводницький парк, лікувала мій герпес поцілунками й погрожувала вивезти у ліс і четвертувати. Це в них, нащадків Чингісхана, мабуть, у крові час від часу когось четвертувати.

Я міг стати її третім чоловіком, але подумав, що це вже занадто… До моїх ста ще і її сто живої ваги — два центнери в одному ліжку — це вже явний перебір. Крім того, їй більше подобалися лисі й коротконогі, мовляв, у них в організмі більше тестостерону, і для чого їй стільки того тестостерону? На прощання вона ще й сфоткала мене зненацька своїм цифровим «Олімпусом», чим здивувала й зворушила водночас.

А була ж іще і Таша–Таїса — технолог по соках–водах, яка для підвищення потенції підгодовувала мене вареною кукурудзою, молодими качанами, й Жанка — редакторка журналу по коньяках, яка швидко п’яніла, а тоді казала: «Роби зі мною, що хочеш». Щастило мені того літа на спеціалісток із напоїв. Напевне, то був сигнал, знак зверху, тобто ще один знак, але що з того?..

Досі шкодую, що довелося втягнути у ті свої тодішні переїзди і друзяку Джона, але що вже тепер?.. Я і самому Джонові про це казав, на що він мені не без дотепу відповів, мовляв, якщо вже шкодувати, то треба починати із самого початку, або ще краще — одразу повіситися. Або не шкодувати ні про що і ніколи. Тоді я не надав цим Джоновим словам значення, але трохи пізніше таки згадав, що коли вони з Інкою розлучалися, то й справді була якась темна історія зі спробою повішання. Деталей не знаю, та і не хочу знати.

А моя київська просто Марія й досі живе під тим самим дахом на своїй Сошенка, викладає хореографію у приватній школі і, мабуть, так само, як я її привчив, у вихідні від кінцевої тролейбуса ходить гуляти до соснового лісу і в інший бік — до Дніпра, де ми ловили на спінінг густеру. У період моєї душевної рівноваги ми, пригадую, якось навіть через усе місто їздили у Голосіїв. Але там, у парку, надто вже смердючий ставок, та ще й під кожним кущем бухаловка.

Частіше обирали маршрут на лівий берег чи у ботанічний сад. У скверику напроти будинку із куполом на Грушевського також є пам’ятний для мене дуб; це коли ми з Орком їздили на Помаранчеву революцію, то я тоді обрав собі місце стояння коло нього, а Орко — біля мене. Тоді й Джон, і Паша, і Йосип з Ростиком, звичайно, і Вершенко, і лікар Сашко Ляшко, й інші — всі ми там були, під тим дубом і помаранчевими стягами довкруг нього… Але зараз там забагато очей, та й відеокамер також. А ще мені, коли якось із Марією заходили до її колєжанки на філфак, упав в око дуб у дворі жовтого корпусу університету, також нічогенький, років під сто п’ятдесят, як мінімум. Але що, як там охорона на вході? І краще, звичайно, це той наш ліс за Об’їзною. Від кінцевої тролейбуса і до кінця по Сошенка, а потім пішохідним місточком, з обов’язковим поцілунком на його серединці, над машинами, що шуготять по шосе, — і таких столітніх дубів і сосен навіть у ботанічному не побачиш.

Ось така–от лажа. Травити душу спогадами — тепер це виглядає саме так. Можливо, і хвороба моя саме від спогадів? І не лише моя. Хоча дехто, це я точно знаю, тільки спогадами і лікується.

янгол на снігу

У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою — також невідомо? Зламав по–дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу — це ще й як підкидало, летів метрів до десяти, а то й більше. Але за дня, при збіговиську, мені ті стрибки не дуже вдавалися, й пару разів я таки добре зарився носом у сніг, що при малечі старшокласникові зовсім не пасувало. Втім, якщо врахувати, що мої лижі — подарунок бабуні на моє 16–річчя — були зовсім не для стрибків, це я вже й тоді знав, а звичайні бігові, то ті нічні тренування нічим добрим і не могли закінчитися. І просто щастя, що лише зламаною лижею обійшлося, ну, і ще снігу наївся, але то вже таке.

Проте надалі доводилося обходитися без лиж, добре, що снігу тієї зими було небагато. Пригадую, навіть у самий кінець соснини за Поповою Горою доходив, а якби був нормальний сніг, то навряд чи захотілося б аж так далеко йти. Бо у дев’ятому, а особливо — десятому класі я тоді узяв собі за правило кожної неділі по обіді ходити до лісу. Маршрут був один і той же — через Позіхайло, повз Попову Гору й далі сосниною. Трохи бавився у слідопита, але більше полював за гарними кадриками, а на заячих стежках при нагоді ще й сільця зривав, розставлені сільськими браконьєрами із тонкого стального дроту. І тоді у мене вже був старий «Зеніт» у футлярі з грубої шкіри: сусід Петруша дав покористуватися.