Нічого особистого - Байдаченко Настя (книги онлайн полные версии бесплатно .TXT) 📗

— По-перше, не було тоді такої тканини як велюр, а по-друге, змінюються лише костюми та декорації. Драма завжди та сама. Вище голови не стрибнеш — є дванадцять античних сюжетів. Проте я витрачаю достатньо часу на вивчення часових особливостей.

— Це ви правильно, щодо вище голови не стрибнеш… — розчервоніла Гафка поправила гідроперидне пасмо, що випало на обличчя. — Пані Вікторіє, ви ніколи не замислювалися, що бути українською письменницею — це важкий хрест, це означає покласти своє особисте життя, а часом і кар'єру на вівтар служіння великій ідеї національно-культурного відродження… Ви чомусь не належите до жодного літературного угруповання, культурного гуртка… Вас не видно на семінарах творчої молоді…

— Я стільки не п'ю, — чемно посміхнулася Віка.

— Це стереотип.

— Може… Мені чужа сама ідея культурного гуртування. Come on, ми не після валуєвського указу, і не в 30-х роках. Нас ніхто не притісняє. Усе добре. Не треба об'єднуватися в ощирені угруповання і рвати на собі вишиванки. Увесь час гуртуючися для збереження і захисту національної ідентичності, ми показуємо, що ми досі загноблені, замучені і замордовані. І нам весь час треба захищатися. Світ змінився, ніхто на нас не нападає.

— Пані Вікторіє, ви стаєте на небезпечну стежинку, ви ображаєте усіх, хто беріг нашу культуру, мову та традиції. І те, що ви особисто не бачите загроз, абсолютно не означає, що їх немає.

— Нікого я ображати наміру не мала. Просто час умитися холодною водою та реально поглянути на речі. А то знаєте, як одна моя стриївська подружка вдягнула штанці, в яких повністю видно нижню білизну, і з піною доводила мені, що бабці в київському метро на неї косо дивляться через українську мову. Не там проблема, де ви її малюєте. Як-то кажуть, ІМХО.

Гафка зітхнула та вольовим рухом правої руки зупинила вий справедливого гніву на лавках слухачів.

— А тепер я хочу запросити нашого особливого гостя, відомого в мережі живого журналу під ніком Аксель Ферзен. Якому довелося кілька років тому написати рецензію на першу книгу пані Каретко.

Аксель Ферзен! Неперевершений вибір нікнейма. Він би ще Ланселотом чи Лоенгріном назвався.

Недоумок… Ні, так її ще ніхто не розмазував по підлозі. Куди там тій пані Гафці до Ферзена. Ледь він з'явився в аудиторії, жіноча половина запрошених заревіла так, наче зайшов принаймні сам Бред Пітт. Навіть не просто Бред Пітт, а Бред Пітт топлес. Ні, навіть Бред Пітт без штанців.

Ферзен зустрівся поглядом із Вікторією та посміхнувся. Як акула до тунця, якого має намір негайно з'їсти.

Дайте жертву в пасть Ваала. Бросьте мученицу львам.

Ферзен злегка покивав головою на всі боки, вітаючись із завсідниками клубу. А таких було чимало.

Мда, у цій тусі вона чужа. Віка склала губи у етикетну посмішку. Ферзен став за імпровізовану трибуну, театрально відкашлявся та почав говорити. Оратором він був не ідеальним. Явно не вистачало сили голосу та харизми пані Гафки.

— Доброго дня, любі друзі… Сьогодні ми ближче познайомимося із останнім опусом Вікторії Каретко «Тіло Інеш». Та спершу хочу зазначити загальний надзвичайно низький рівень літераторів нового покоління так званих «двотисячників»…

Ферзен переглянувся із дещо здивованою Гафкою. Дійсно, а як же єпископські дітки та архітворча когорта загальновизнаних юних літературних геніїв?

— Звичайно, звичайно, — погодився Ферзен. — На щастя, з цього правила є винятки… Так, є… І пані Каретко до них не належить.

Крантєц. ЄЦ… Всі зареготали. Ну хай не належить, чого так реготати? Так смішно. Таке неперевершене почуття гумору. Віка глибоко зітхнула і почала за інструкцією свого тренера з йоги дихати на рахунок вдих чотири секунди — видих вісім секунд. «Я леді, я леді, я леді. I am well-bred. Too well-bred [31]», — подумки повторювала Віка мантру.

Яка маячня — ці «двотисячники», «дев'яностики»… Таке враження, що люди відразу готуються до шкільного підручника з української літератури.

Ферзен розпинався далі із педантичністю слідчого середніх здібностей.

— Що ж, повернемося до нового опусу пані Каретко.

Ферзен підняв двома пальцями книжку так, наче вона була намащена тухлими яйцями. Чи гнилим оселедцем. Чи секретом скунса. Чи конячим потом.

— Твір відверто слабий.

Аффтар убєйся ап стєнку.

Хоча, вже твір, а не опус. Учергове поправляючи камею на жабо, Віка глибоко вколола пальця. Кров виступила великою яскраво-червоною краплиною і заплямувала мереживо білої блузки. «Красиво», — подумала Віка про кольоровий контраст.

— В анотації зазначено, що це роман. До роману це, звичайно, не дотягує. Та й хто чекає повноцінного роману від людини такого віку? Навіть головні герої прописані недостатньо. Так собі нариси, а не герої. Замальовки олівцем.

Не вистачає не те що фарб, навіть натиск грифеля неясний. Не вистачає психологізму, глибини, недопрацьовані діалоги. Можна довго перераховувати недоліки. Та чи варто? Чи покращаться від того наступні твори пані Каретко? Не знаю… Отже, як кажуть, творіть та не витворяйте.

Коментарі пана Ферзена у свою чергу містили такий глибокий та детальний аналіз, що Віка почала сумніватися, чи відкривав він книгу взагалі. Чи, може, знехтував торкнутися бодай кінчиком пальця?

— Навіть полишаючи на совісті авторки літературно-художню цінність цього творіння, хочу зауважити, що варто бути обережною із використанням іноземних мов…

Good God!.. [32] І нащо вона бавилася із старопортугальською? Забула, що Ферзен викладає португальську та іспанську в універі.

— Я хочу лише наголосити: якщо не знаєте іноземної мови досконало — не використовуйте її взагалі. Не вмієш — не пиши. А ця недолуга латина по тексту?

Ну це вже занадто. Щодо латини. Вона її чотири роки вчила, і неабияк, а за оригінальними текстами. І це ж треба, наїхали! Тобто наїхали по суті не на текст, а на неї особисто. На рівень освіти. Віка порахувала спочатку до 10, потім до 20, а потім ще раз до 10, аби не видати у відповідь гнівну тираду на цій самій клятій латині. Таки б видала, якби не була впевнена, що, по-перше, її не зрозуміють, а, по-друге, діагностують глибокий ступінь шизофренії по мінімуму.

Здається, Ферзен закінчив, він сухо відкланявся та сів у перший ряд лавочок. Якась дівчинка філологічного виду схилила голівку до його вуха і почала шепотіти якісь захоплені дурниці. Пані Гафка знову вийшла на авансцену:

— Наостанку бліц-опитування нашої гості. Отже, пані Вікторіє, ваш улюблений письменник?

— Дюма.

— Ваша улюблена книга?

— «Королева Марго».

— Ваш улюблений фільм?

— «Три мушкетери» Юнгвальда-Хількевіча.

— І останнє, ваш улюблений співак?

— Вєрка Сердючка…Тобто Андрій Данилко.

Cry crusified! [33] Опустимо милосердну завісу жалощів над цією сценою.

Як і кожна нормальна людина, вона хотіла рецензію у «Дзеркалі тижня». Приємну таку, серйозну рецензію на півсмуги. Ну і отримати її, не докладаючи жодних зусиль, і, не нагадуючи жодним знайомим, і не виставляючи жодної пляшки цього мерзенного напою англійських селян. Пива тобто. Маячня? «Брєд сумасшедшей»? А ще було б непогано — позитивну таку рецензію у журналі культурного наступу «ЧаВо». І кілька відгуків на літературних сторінках щотижневиків із поміткою 5* — радимо всім. Із «ЧаВо» взагалі вийшла неприємна історія…

Якось Вікторію набрала знайома, що працювала у рекламній агенції, та запропонувала надіслати її книжки у глянцеві й не тільки видання, може, хтось надрукує рецензію. Відповідь журналу культурного наступу «ЧаВо» була блискавичною. Дайте 50 примірників для подарунків на конкурси видавництва, то буде вам позитивна рецензія. П'ятдесят. Ніби й немало… Оскільки Віка вважала співпрацю з «ЧаВо» стратегічно важливою, важкенький стосик книжок опинився у редакції до кінця тижня. Коли ж пані Каретко відкрила рецензію у наступному номері, у неї перехопило подих, наче вона побачила перед собою аварію як мінімум із чотирма машинами та людськими жертвами. «ЧаВо» дійсно надрукував рецензію. Без питань. Тільки її написала не та людина, яка завше рецензувала книжки. І це до того, що про решту книжок в тому номері написав саме він. По-друге, відгук було розміщено на одній сторінці з рекламою. По-третє, на початку рецензії та майже на третину її обсягу йшло перерахування того, чим займається пані Каретко, окрім літератури чи то пак графоманства. Виглядало це як дешева проплачена піар-стаття низької якості. Недарма їй здалося, що 50 примірників це занадто… Що ж — не спробуєш, не дізнаєшся. У цей літературний світ заходять із іншого боку, а вона припхалася на бал з чорного ходу. Через дупу, так би мовити.