Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Душа — центральне поняття людської психіки, — диктувала пані Людмила, а помітивши, що розгублена аудиторія не конспектує, повторила: — Записуйте: Душа тире…

Зловивши на собі суворий погляд пані Людмили, Сарона записала: «Душа людини вірить у Бога, і саме вона є елементом зв’язку між Богом і людиною. Щось на зразок пошти. Якщо ви хочете звернутися до Бога, вам необхідно знати, де саме знаходиться душа».

У такому ж стилі відбувалися всі лекції пані Людмили, на більшість із яких Сарона не ходила. Але здати іспит у неї виявилося зовсім не просто. На іспитах пані Людмила вимагала від кожного дуже детального вказання місця, де саме у людини знаходиться душа, і приблизні малюнки її не влаштовували. Рекордом став один із курсів філологів, де іспит зі 100 чоловік з першого разу здали тільки 10. Саме ці десять і були єдиними, хто ходив на пари пані Людмили.

Сарона вже не пам’ятала, чи вдалося їй здати іспит і з якої саме спроби, але пані Людмила виявилася однією з небагатьох викладачів, хто залишився у її спогадах.

Через якийсь час вона отримала першого листа від адміністрації.

Наступного дня її перевели до просторішої і світлішої кімнати поверхом вище, і цього ж дня вона вперше вийшла з готелю. Під час першої своєї прогулянки околицями готелю Сарона хвилювалася. Це було незвичне хвилювання, бо воно, як і все тепер у її житті, було цілком позбавлене подиву. Вона сприймала усе побачене ніби само собою зрозумілі речі, про існування яких завжди здогадувалася, а ось тепер побачила на власні очі. А хвилювання її було пов’язане з цілком новим відчуванням добре знаних і не зауважуваних колись речей — відчуттям на шкірі, коли її лоскоче легенький вітерець, шурхотом піску під ногами, краплями дощу в долонях, запахом довколишнього лісу.

Готель розташувався посеред густого і доволі негостинного лісу, в якому можна було знайти лише кілька приємних для прогулянки стежок. Одна з них вела до цвинтаря, доволі дивного, бо більшість могил на ньому ще порожні, але на плитах написані імена, прізвища і дати народження майбутніх мерців. Найближче до входу, оточена окремим ланцюгом, була розташована могила, на плиті якої імені не було. Побачивши цю могилу, Сарона чомусь відчула себе незатишно і повернулася назад до готелю на ватяних ногах, роздягнулася і відразу ж лягла спати. Їй снилося, що вона щодня ходить на цвинтар, намагаючись не пропустити момент, коли на порожньому надгробку з’явиться її власне ім’я і дата смерті, але їй постійно щось заважає дійти до цвинтаря — то раптова негода, то хвороба, то зміна настрою. Прокинувшись наступного дня, вона зрозуміла, що і справді тепер постійно ходитиме до цвинтаря. Зрештою, місць для прогулянок тут було обмаль.

Вона розуміла, що лист від дирекції і розширення повноважень якось пов’язані, мабуть, тепер час від часу вона отримуватиме ще більші повноваження, а рано чи пізно отримає повноваження необмежені.

Вночі вона прокинулася від раптового усвідомлення. Ланцюг, уся справа в ланцюгу. Це такий самий ланцюг, який давно, ще у часи її глибокого дитинства, лежав під ліжком.

Перший сегмент ланцюга прийшов поштою, коли батько приїхав із заробітків додому на кількатижневий відпочинок. Побачивши поштове повідомлення про посилку, мати здивувалася, і дорогою зі школи вони з Сароною зайшли на пошту. Пакунок виявився невеликим, але надзвичайно важким. Він з усіх боків був обліплений американськими поштовими марками, а в кутку пакунка нерозбірливими каракулями була написана адреса. Мама довго вдивлялася у літери, поки змогла розпізнати прізвище вуйка Стефка. Сарона пригадує, як важко їм було нести пакунок, врешті вони розплутали щедрий клубок шнурівок і волочили загорнутий у поліетилен вантаж за собою по снігу.

Вуйко Стефко багато років назад якимось хитрим способом утік до Канади. Його мати, пані Стефа, жила у сусідній хаті, біля Сарониної баби і діда. Батько вуйка Стефка загинув на війні, а він уже багато років регулярно надсилав матері пакунки з аспірином, кавою і ангоровими светрами. Аспірин і каву пані Стефа роздавала знайомим і сусідам, а светри, чомусь всі до єдиного яскраво-рожеві, дбайливо складала на горищі, де ними ласувала міль. Але дбайливість єдиного сина дуже її зворушувала, і вона могла годинами розповідати, який Стефцьо молодець.

Вуйко Стефко працював на будові, де з ним трапився нещасний випадок, внаслідок якого він майже зовсім втратив слух. Відтоді фірма виплачувала йому щедру пенсію, на яку вони з дружиною купили собі будиночок за містом, а потім дружина також покинула мити посуд у великому ресторані, чим раніше заробляла на життя. Дружину звали Люська, і вона також була з бабиного села, втекла до Канади разом із вуйком Стефком. Дітей у вуйка Стефка з Люською не було.

Що два роки вуйко Стефко і Люська приїздили на село, і ці відвідини не припинилися і після смерті пані Стефи. Вони завжди заздалегідь попереджали про свій приїзд і у чітко встановленій і назавжди закріпленій послідовності, яка відповідала суворій, хоча й оберненій ієрархії родинних зв’язків, відвідували спершу сусідів, далі далеких родичів, потім брата Люськи, який був єдиним їхнім близьким родичем, бо батьки її давно померли.

До їхнього візиту мама Сарони завжди готувалася заздалегідь і дуже переживала, чи сподобається закордонним гостям її частування. Вона навіть мила вікна і робила в домі генеральне прибирання, яке називала «справжніми порядками», на відміну від буденних, щотижневих, «порядків» звичайних, які робилися не так ретельно. Їй хотілося, щоб усе в їхньому скромному помешканні виглядало хоч трохи респектабельніше.

Спершу Стефко і Люська відвідували дідуся з бабусею, і бабуся ставилася до візиту не менш відповідально, тож матері доводилося допомагати робити «справжні порядки» ще й у бабусі. Вони кілька разів збиралися на поважні наради, складали список справ, які потрібно залагодити перед візитом, вигадували меню, розподіляли обов’язки. Бабця завжди пекла пляцки на обидві гостини, мати варила холодець, бо вважалося, що у неї він виходить прозорішим і смачнішим, а бабчині пляцки було легше транспортувати, ніж крихкі і вишукані, прикрашені саморобними цукатами і фруктами, материні торти, які так любила Сарона. Ясна річ, мати все одно пекла як мінімум один торт, адже гості обов’язково «вступлять» і до неї. Окрім холодцю, кількох салатів та закусок, обов’язково було ще кілька видів гарячого, борщ і десерт. А тоді вже пляцки і фрукти з кавою. На десерт бабуся готувала ґаляретку, а мати — чорнослив з вершками, начинений волоськими горіхами. Ясна річ, що звиклі до безхолестеринового дієтичного харчування гості не могли подужати і десятої частини пропонованого їм меню, але широкий асортимент страв був справою престижу, тож зменшувати їх кількість бабця з мамою не збиралися.

Вуйко Стефко попри слуховий апарат мало що чув і тому під час розмов із сусідами і кревними переважно лише кивав з поважним виглядом, а Люська з року в рік дивувалася, як дивно, що ні у бабці, ні у мами немає машинки до чищення бульби, це ж бо так зручно, а ще дивніше пити зі склянок, вимитих вручну, а не в посудомийці, вони виглядають такими брудними. І взагалі дуже важко подорожувати в Україні, навіть легені не витримують, таке тут важке повітря. Після години такої світської конверсації і напруженої мовчанки гості залишали на столі кількадесят долярів, ніби чайові в ресторані, і прощалися. Інколи вони ночували у мами, і тоді обов’язково «забували» якісь свої особисті речі, які також мали би розцінюватися як ненав’язливі і дуже вартісні подарунки із «Заходу». Так у матері назбиралася ціла колекція нейлонових нічних сорочок Люськи, білих шкарпеток вуйка Стефка, два яскраво-рожевих ангорових светри, точнісінько такі, що їх свого часу отримувала в «пачках» мати вуйка Стефка, кілька велетенських банок аспірину і майже повна коробка з тальком, яку вуйко Стефко забув у туалеті.