Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Або це був би зовсім інший комфорт, комфорт важко здобутих побутових зручностей, дорогого одягу, ремонту і засобу пересування, які служать більше для підтвердження того чи іншого статусу, аніж для задоволення дійсно важливих потреб. Адже коли дороге і зручне взуття вбирається лише по святах, то використовуються радше його декоративні переваги, ніж функціональні. Хоча специфічний психологічний комфорт досягається і тоді, коли щодня носиться неякісне і незручне, зате дешеве взуття, бо таким чином створюється ілюзія власної ощадливості, а отже, і недаремності затрачених на заробляння грошей зусиль. Можна розглядати таку псевдоощадливість як перемогу комфорту, створеного напоказ, над комфортом для себе, перемогу статусу над функціональністю. Але можна побачити у такій добровільній аскезі і щось філософське, наприклад, намагання боротися зі швидкоплинністю людського існування, хоча б і в такий примітивний спосіб, як створення ілюзій.
Колись такі роздуми видалися б їй не вартими уваги дрібницями, але тепер вона переважно думала над речами, які раніше вважала не вартими уваги, або, принаймні, не настільки важливими. Наприклад, про вирази облич. Скажімо, обличчя людей у транспорті переважно напружені і зосереджені на чомусь невидимому, мабуть, на якомога швидшому досягненні мети, так ніби вони здатні на це вплинути. Суворі і зосереджені люди з обличчями, на яких посмішки не з’являються просто так тільки тому, що хтось звертається до них, чи самі вони до когось звертаються. Люди втомлені і роздратовані о кожній порі дня, люди, які не знають, як виглядають збоку, мабуть, через те, що всюди так мало дзеркал. Якби дзеркал було більше і кожен міг би несподівано наштовхуватися на своє власне обличчя хоча би тричі на день, люди б лякалися самі себе і посміхалися б частіше. Спершу несміливо і кривувато, далі впевненіше, а потім звикли б. І справа тут навіть не у наявності чи відсутності причин на поганий настрій, це просто справа звички і потреби бачити довкола себе привітні й усміхнені обличчя. Так здавалося Сароні, і їй було дивно, чому вона не помічала цього раніше і чому це не стало такою ж очевидністю і для інших. Із Сарони навряд чи вийшов би добрий педагог, вона ніколи не відчувала приємності, коли пояснювала комусь те, що добре знала сама. Навпаки, це дратувало її і викликало відчуття втраченого часу, її часто дратувало те, що люди не розуміють очевидних речей. Хоча вона й усвідомлювала безглуздість такого роздратування. Мабуть, вона також не усвідомлює якихось очевидних для інших речей або усвідомлює їх занадто пізно, але засуджувати себе за те саме, за що засуджуєш когось, було не просто. Тут потрібна вже якась зовсім інша дистанція до себе і до світу.
Читання
Сарона завжди багато читала. Вона відчувала у цьому фізичну потребу. Їй складно було розслабитися після важкого дня перед телевізором, як робила це переважна більшість її знайомих і навіть Сарон. Йому, аби відпочити, достатньо було якийсь час просто сидіти і перемикати канали, не особливо зосереджуючись на побаченому. Це викликало у нього якийсь трохи схожий до гіпнотичного стан, бо так він сидів до пізньої ночі, а вранці, невиспаний, не міг збагнути, навіщо витратив стільки часу і що взагалі дивився. Сароні це було дивно, але Сарон дратувався, якщо його в такі моменти намагалися відірвати від телевізора, раціональні аргументи на нього не діяли, і Сарона поволі звикла до цього ритуалу вечірнього втикання в екран і ранкових шкодувань за втраченим часом. Її телебачення зовсім не заспокоювало, навпаки, дратувало. Вона витримувала перед телевізором зовсім недовго, якщо не потрапляла на хороший фільм чи цікаву передачу. Жарти знайомих, у яких обігрувалися актуальні рекламні слогани, залишалися для неї незрозумілими.
Щоб заспокоїтися і розслабитися, їй потрібна була книга. Причому часто цей механізм був дуже схожий на телеузалежненість Сарона. Вона не могла читати серйозних книг, коли була втомлена, і бралася за те, що лише розважало і допомагало приємно провести час. Швидко ковтала легкостравні тексти і вже незабаром не могла згадати навіть того, чи вже читала колись цю книгу, перебираючи новинки на полиці у пошуках нового чтива. Неперетравлена за день інформація нагромаджувалася в голові і вимагала спокою та впорядкування, але для цього не було часу, а інколи і потреби, тож залишалося тільки якомога швидше забути весь той непотріб. Бездумне поглинання тексту чи рухомих зображень було потрібне тільки для того, аби витіснити попередній, нагромаджений за день спам.
Причому тут не спрацьовував механізм зміни занять, чергування розумових навантажень з фізичними, а легших розумових навантажень із складнішими для підвищення ефективності. Насправді все було зовсім навпаки і залежало від того, як почати день і чим його заповнити на самому початку. Саме це ставало вирішальним. Вартувало вранці зайнятися дріб’язковою біганиною, і вже до полудня відчувалася якась інтелектуальна блокада і нездатність зосередитися чи засвоювати нову інформацію, зате залишалося достатньо енергії, аби цілий день пробігати, залагоджуючи справи, які давно відсувалися в довгий ящик. І навпаки, якщо почати вихідний день читанням хорошої книги, то можна просидіти над нею до глибокого вечора, і не виникне бажання зайнятися якоюсь хатньою роботою чи перейти на легше чтиво. Настрій дня виникав не у ній самій, а підхоплювався нею зовні, і все залежало від якихось невловимих ранкових миттєвостей, закономірність яких їй так і не вдалося збагнути.
Але основна суперечність читання полягала навіть не у відмінності між справді глибокими і поверховими текстами і навіть не у доцільності їх існування. Найважливішим було вміння досягнути внутрішньої готовності для сприйняття того чи іншого тексту, і саме це вміння було найважчим. Ще в університетські роки Сарона пробувала збагнути феномен так званого систематичного читання. Це здавалося таким зручним і правильним — просто читати книги у наперед визначеній кимось послідовності й очікувати таких же гарантованих результатів. Але щось не спрацьовувало, і зусилля, яких вона докладала, аби подолати книги, які треба було читати зараз, попри те, що хотілося читати щось зовсім інше, або не хотілося читати взагалі, ці зусилля виявлялися марними. Минало зовсім небагато часу, і вона ловила себе на тому, що пам’ятає про ту чи іншу книгу зовсім не те, що їй би хотілося. Пам’ятає густе і насичене пилюкою повітря читального залу, промені призахідного сонця, переломлені під високою стелею, які потрапляли сюди ніби випадково і так само швидко зникали, мало ким помічені, ніби відчували недоречність власної грайливості на фоні загального поважного зосередження. Пам’ятає біле, як тісто, обличчя бібліотекарки дитячого зросту із опухлими ногами і дуже виразною косоокістю, бібліотекарка завжди повертала голову трохи праворуч, щоб бачити людину, з якою розмовляє, і знала напам’ять увесь велетенський каталог університетської бібліотеки. Пам’ятає рипіння дощок підлоги і запах старих словників, столи, за якими поміщалося десяток студентів, велетенські люстри під стелею і масивні перила з облущеним лаком. Пам’ятає такий недоречний у цій всій розкоші радянський лінолеум, постелений у гардеробі, сморід каналізації, відсутність води і діряві брудні рукомийники, пам’ятає радіоприймач при вході, біля вахтерського столика, і самого вахтера, який просиджував тут цілими днями, мабуть, лише для того, аби час від часу вмикати свій приймач, а потім раптово струшувати сонливість, вихоплювати поглядом котрогось зі студентів і вимагати у нього читацьке посвідчення. Студент показував, хоча і не приховував свого здивування від раптового пожвавлення вічно сонного дядька. На Сарону його вибір за багато років так ні разу і не впав, мабуть, вона не була схожа на людину, яка намагатиметься проникнути до читацького залу бібліотеки без посвідчення.
Зовсім по-іншому виглядали її спогади про книги, які вона читала без жодної системи, просто відчувши у якийсь певний момент потребу прочитати саме це.
