Мене називають Червоний - Памук Орхан (бесплатная регистрация книга txt) 📗
— Аби так дерти носа, стати таким пихатим, як ти, малярові спершу треба когось убити? — запитав Лейлек.
— Достатньо бути найобдарованішим і наймайстернішим, — відповів я, не глянувши на нього.
Десь далеко двічі прокричав задавака-півень. Я зібрав свої торби, золото, поскладав зшитки взірців та малюнків до шкіряної палітурки. Я можу всіх оцих по черзі перерізати кинджалом, чиє гостре лезо зараз лоскоче горлянку Кари, — спало було мені на думку, але я відчував, що душі не чую в своїх друзях, приятелях з дитинства, навіть у Карі, котрий сьогодні ввіткнув мені в очі голку.
Келебек зірвався на рівні, заверещавши на нього, я при-лякав його й посадив на місце. Це додало мені впевненості, що виберуся з текке цілим і неушкодженим. Я поспішав; уже переступаючи через поріг, обернувся й нетерпляче випалив їм слова, які приберіг на прощання:
— Моя втеча зі Стамбула схожа на втечу Ібні Шакіра з Багдада, захопленого монголами.
— Тільки тобі треба йти не на Схід, а на Захід, — уколов мене заздрісний Лейлек.
— «Належать Аллахові й Схід і Захід», — відповів я арабською, як колись небіжчик Еніште.
— Але Схід — на сході, а Захід — на заході, — тепер прирікався Кара.
— Щоб не запишатися, малярові треба всього-на-всього малювати серцем, яке вболіває й за Схід, і за Захід, — промовив Келебек.
— Оце справедливі слова, — обернувся я до дорогого Келебека. — Мені аж захотілося тебе поцілувати.
Та ледве я зробив два кроки йому назустріч, як на мене притьма кинувся Кара. В одній руці в мене була торба зі спідньою білизною та золотом, у другій — кинджал; під пахвою я тримав палітурку зі своїми малюнками. Намагаючись уберегти свої роботи, я не вберігся сам. Дозволив J Карі схопити мене за руку, в якій тримав кинджал. Але фортуна не була на його боці, він зачепився за пюпітр і втратив рівновагу; вхопившись за мою руку, так і повис тулубом над підлогою. Луплячи Кару щосили ногами, я вкусив його за пальці й скинув із себе. Він голосно завив, наче собака. Я ж придавив йому ту саму руку ногою так, щоб біль діймав аж до серця, і, погрожуючи кинджалом, заверещав до отих двох:
— Сядьте, де сиділи!
Вони сіли. Я штрикнув кинджалом Карі в ніздрю — в казках оповідалося, що так робив Кейкавус. З його носа пішла кров, а з благаючих очей потекли сльози.
— А тепер відповідай, — звелів йому, — я осліпну?
У легендах сказано, що в когось кров запікається на зіницях, а в когось — ні. Якщо Аллаха радують твої мініатюри, то Він огорне тебе величною темрявою, аби забрати до себе. Тоді ти здрітимеш предивні краєвиди, які відкриваються перед Всевишнім, а не наш мерзенний світ. Якщо ж Він невдоволений твоїми роботами, то ти бачитимеш так само, як зараз.
— Справжнім живописом займуся в Індії, — сичав я. — А малюнка, за яким би мене судив Аллах, я ще не створив.
— Не будуй собі фортеці на піску, сподіваючись уникнути європейських стилів, — торочив Кара. — Тобі відомо, що Акбар-хан заохочує своїх малярів підписувати власні роботи? Португальські єзуїти вже давно принесли в ті краї європейські стилі та понавозили туди своїх картин. Вони там повсюди.
— Той, хто хоче бути чистим, завжди знайде собі притулок і роботу, — заперечив я.
— Ага, роботу — сліпнути й утікати в неіснуючі країни! — сікався Лейлек.
— А чому ти так хочеш залишатися чистим? — запитав мене Кара. — Зоставайся тут і переховуйся разом з нами.
— Тут усе життя маляри уподібнюватимуться європейцям, щоб стати володарями стилю, — не вгавав я. — І саме тому жоден з них ніколи не виробить власний стиль.
— Але іншого виходу немає, — безчесно заявив Кара.
Звісно ж, його єдиним щастям була Шекюре, а не живопис. Я вийняв скривавлений кинджал з ніздрі Кари й заніс його в нього над головою, наче кат шаблю.
— Якщо захочу, зітну тобі голову, — пригрозив я. — Однак заради Шекюре та дітей можу й помилувати тебе. Дай слово, що добре поводитимешся з нею, не будеш хамом і тварюкою.
— Даю!
— Я дарую тебе твоїй Шекюре, — змилосердився я. Та рука моя зробила не те, що твердили слова. Вона з усієї сили ввігнала кинджал у тіло Кари.
Щоправда, він в останню мить відхиливсь, а я вже поцілив не в шию: кинджал уп'явся йому в плече. Я з жахом усвідомлював те, що відбулося поза мною, з волі моєї руки; вийняв кинджал і побачив, як з рани витікає яскрава, червона-червона кров. Від скоєного мені стало й страшно, й соромно. А ще я розумів, що в дорозі осліпну, — можливо, на кораблі в Аравійському морі — і зі мною не буде жодного з моїх товаришів.
Лейлек злякався, що зараз його черга помирати, і шаснув у якусь темну келію. Тримаючи в руці світильника, ми з моєю тінню попрямували за ним, але, злякавшись, я повернувся. Останнє, що залишалося зробити, — поцілувавшись, попрощатися з Келебеком. Та я не зміг поцілувати його щиро — між нами стояв дух крові. З моїх очей скрапували сльози.
Кара вже не стогнав. У тиші смерті я покинув текке. І побіг, лишаючи вдалині заболочений садок та огорнуте пітьмою махаллє. Корабель, який мав привезти мене в малярський цех Акбар-хана, пускався в плавання після вранішнього азану. Якраз тоді з порту Кадирґа до нього відпливає останній човен. Я нісся вперед, а з моїх очей лилися сльози.
Нечутно, ніби злодій, минаючи Аксарай, я, мов у запоні туману, побачив на небокраї перші промені дня. Посеред вуличок, вузьких завулків і стін переді мною задзюрчав водограй, до якого я дійшов, а навпроти нього стояв кам'яний дім — тут двадцять п'ять років тому я провів свою першу ніч у Стамбулі. Крізь щілину прочинених воріт я знову дивився на колодязь, у якому колись уночі хотів втопитися, бо після теплого й гостинного прийому з боку свого далекого родича вві сні обмочився й відчував себе винним. Це трапилося двадцять п'ять років тому — мені минало одинадцятий. Поки я біг до площі Беязита, мене, заплаканого, вітали майстерня годинникаря, до якого безліч разів приходив відремонтувати годинника, крамничка торгівця пляшечками, в якого я купував флакончики, котрі розмальовував квітками, кришталеві свічники та чашки для шербету — їх теж розписував і продавав знатним особам, привітала мене й стара лазня, до якої деякий час навідувався, бо тут було дешево й ніколи не купчилось багато людей.
Біля розгромленої кав'ярні теж не було ані душі; я щиро моливсь Аллахові за чарівну Шекюре — нехай їй та її чоловікові, який зараз помирає, всміхнеться щастя. Всі стамбульські пси, похмурі дерева, чорні вікна, закіптявілі димарі, привиди та невдахи, які рано вставали и поспішали вершити намаз, — усі ті, що вороже дивилися на мене, коли я ночами носився вулицями із заплямленими кров'ю руками, тепер поглядали на мене по-дружньому, знаючи, що зізнався в скоєних злочинах і вирішив покинути місто.
Минувши мечеть Беязита, я побачив з пагорба Халіч: на обрії ясніло, але води все ще були чорні. Два рибальські човни, вантажні кораблі з вітрилами в жовтих плямах, якась галера, легко погойдуючись на невидимих хвилях, немов говорили мені: не йди, не йди. Може, сльози крапали з моїх очей, бо їх викололи голкою? Мрій про казкове життя в Індії, де будеш тільки ти та дива малярського хисту! — наказав я собі.
Я зійшов з дороги, пронісся двома заболоченими садами й опинився біля старого кам'яного будинку, оточеного зеленими деревами. То був дім, біля дверей якого я в учнівські роки щовівторка чекав на майстра Османа, аби проводжати його до малярського цеху, чвалаючи на два кроки позаду з його сумкою, палітуркою, шкатулкою для калямів та письмовою дошкою в руках. Довкола нічого не змінилось, але чинари так розрослися, що на вулиці й біля дому більше не відчувалося духу розкошів, величі й багатства, які панували тут за часів султана Сулеймана.
Я вже був недалеко від узвозу, який збігав униз до порту, і мене знову схопив у свої обійми шайтан — захотілося востаннє глянути на арку будівлі малярського цеху, де я пропрацював двадцять п'ять років, страшенно захотілось. Отож я пішов тими самими місцями, які щовівторка минав учнем, шльопаючи ногами позаду майстра Османа: чимчикував вулицею Окчулар, де влітку запаморочливо пахло липами, проходив повз пекарню, де мій майстер купував чуреки з м'ясом, спускався з пагорба, на якому під шеренгами айви та каштанів завжди сиділи довгі ряди жебраків, залишав позаду себе закриті віконниці крамниць нового базару, цирульню, з чиїм господарем кожного ранку вітався мій учитель. А ось розлігся величезний, ніким не засаджений город, на якому скоморохи щоліта ставили своє шатро і веселили цікаву публіку. Наді мною височіли будинки, з чиїх кімнат тхнуло парубоцьким духом; я простував під арками Бізансу, під стінами палацу паші Ібрагіма, будинку з крученими колонами, які ми перемальовували сотні разів, під чинарами, що їх нас змушували відтворювати щоразу інакше. Ось і Ат-майдан, на каштанах та шовковицях цвірінькали горобці, скрекотали сороки.
