Мене називають Червоний - Памук Орхан (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Естер розповідала, а я думала: де зараз мій нещасний батечко? Новина про те, що вбивця отримав по заслузі, звільнила мене від страху перед ним. Я відчула, як помста наповнює людську душу спокоєм і вірою в справедливість. Мені раптом подумалося: що відчувають люди там, де мій тато? Й зненацька ввесь світ перетворився для мене на гігантський палац з безліччю кімнат, з'єднаних одна з одною розчиненими дверима. Віддаючись споминам та мріям, ми всі могли переходити з однієї кімнати до іншої, проте через лінь більшість із нас залишалася на одному й тому ж місці.
— Не плач, рідненька, — заспокоювала мене Естер. — Бачиш, усе закінчилося добре.
Я дала їй чотири золотих. Вона жадібно клала кожного з них до рота й гарячковито, злодійкувато, але невміло пробувала на зуб. А потім, усміхаючись, пролепетала:
— Зараз куди не кинь оком — повсюди ходять фальшиві монети венеційських ґяурів.
Тільки-но вона пішла, як я наказала Хайріє, щоб не дозволяла дітям підніматися нагору. Сама ж повернулася в татову кімнату, замкнула двері й пристрасно обняла голе тіло Кари. Від страху — пильно, від бажання — з цікавістю я робила йому те, чого він від мене хотів у домі повішеного єврея тієї ночі, коли вбили мого бідолашного тата.
Століттями перські поети порівнювали той інструмент з калямом та очеретиною. А чому жіночий рот їм нагадував чорнильницю? Що криється в цих алегоріях, які цитують, завчаючи напам'ять і забуваючи їхню суть: натяк на те, що рот невеличкий? Чи натяк на загадкове безголосся каламара? Чи на те, що Аллах — маляр? Не скажу, ніби ці порівняння мені зовсім зрозумілі. Та кохання пізнається не лопкою, а її відсутністю, як у мене, людини, котра постійно думає про те, як себе захистити.
В такому разі відкрию вам одну таємницю: тримаючи в роті отой самий інструмент, я анітрохи не хвилювалася: і навіть якби в моєму роті пульсував цілий всесвіт, однаково хвилював би мене тільки веселий галас моїх синів, які борюкалися й сварились надворі.
Поки мій рот був таким зайнятим, очі стежили за поглядом Кари, що дивився на мене якось інакше, ніж завжди. Він сказав, що ніколи не забуде ані мого лиця, ані мого ротика. Його тіло пахло, як деякі батькові старі книги — запліснявілим папером, а волосся ввібрало в себе запах пилюки й тканин з кімнат скарбниці. Вже не володіючи собою, я доторкалася до його ран, пухлин, порізів, а він скрикував, як мала дитина. Отже, смерть віддалялась од нього, а я усвідомлювала, як прив'язалася до Кари. Ми кохалися все палкіше й палкіше, набирали темпу, ніби судно, чиї вітрила надимає вітер, і наші пристрасні ніжності, мов ті надуті вітрила, сміливо прокладали собі дорогу в незвідані моря.
Я бачила, що Кара, який плавав у цих водах хтозна з якими розпусними жінками, навіть на смертному одрі тримав у руках штурвал. Все перемішалося в моєму житті: я цілую свою руку чи його? Свій палець беру до рота чи його? Він, сп'янілий від ран і насолоди, одним напіврозплющеним оком дивився, куди летить наш світ любові: заворожено милувався моїм лицем, ніби малюнком, якого радий тримати в руках, а потім я немов перетворилася для нього на мінгрельську повію.
В мить насолоди він закричав, ніби легендарний герой з мініатюри, якого розрубали шаблею навпіл під час бою іранської та туранської ратей. Я злякалася, що його крик почує все махаллє. Однак навіть у хвилини найвищого натхнення, найбільшого збудження, коли його рука рухалася по очеретині з волі Аллаха, Кара, як справжній маляр, що продумує розмічення сторінки, якоюсь частинкою свого розуму шукав наше місце в світі.
— Скажеш дітям, що змащувала маззю батькові рани, — промовив він, одсапуючись.
Ці слова не просто стали кольором нашого кохання, яке пливло вузькою протокою між життям і смертю, забороненим і раєм, безвихіддю та соромом — вони прозвучали як його запорука.
Кара помер через двадцять шість років — уранці впав біля колодязя й відійшов. Я любила його до самої смерті, і впродовж двадцяти шести років ми з моїм мужем кохалися в обідню пору, коли крізь щілини віконниць у кімнату заглядало сонячне проміння, а Шевкет та Орхан, поки були дітьми, бешкетували надворі — нас тішили їхні голоси. Про свої інтимні хвилини ми так і говорили: «Змазати рану маззю». Отож мої ревниві сини могли ще довго спати зі мною в одному ліжку, бо я не хотіла, щоб вони заздрили й погано ставилися до завжди засмученого й грубуватого Кари. Будь-яка розумна жінка знає, що набагато краще спати в обіймах дітей, аніж з пригніченим, ображеним на життя чоловіком.
Ми, я та діти, були щасливі, а Кара — ні. Найперша причина тому, яку не приховаєш від людського ока, — це те, що його рана від плеча до шиї так до кінця й не загоїлася. Як говорили люди, мій коханий чоловік залишився «калікою». Це не було каліцтво, яке б ускладнювало йому життя, однак воно зіпсувало його зовнішність. Щоправда, я сама чула, як інші жінки, котрі бачили Кару здалеку, казали, що він привабливий. Проте праве плече мого чоловіка назавжди лишилося нижчим за ліве, а шия — незвично викривленою. Іноді до моїх вух долітали й плітки про те, що такій жінці, як я, добрий тільки той чоловік, на якого можна дивитися звисока, і що каліцтво робить Кару настільки ж нещасливим, наскільки нас — потайки щасливими.
Як і в усіх плітках, у тих, що доходили до мене, теж була частка правди. Однак я не раз переймалася власними нестатками та вбогістю через те, що не могла, як личить красуні з красунь, і як напоумлювала мене Естер, випроставшись у сідлі, проїхати вулицями Стамбула в супроводі рабів, рабинь та хлопчиків-служок. А бувало, так само хотілося бачити поруч із собою чоловіка, дужого, мов лев, який би дивився на світ з високо піднятою головою й вірою у власну перемогу.
Хоч би яка була причина нещастя Кари, та він щодня ходив похмурий. Я ж відчувала, що переважно його сумний настрій анітрохи не пов'язаний з пораненим плечем, тому й вірила: десь у потаємному куточку душі Кари засів джин нудьги, який не дає йому спокою навіть у блаженні миті нашого з ним кохання в ліжку. Аби втихомирити того джина, він то пив вино, то цікавився живописом і розглядав мініатюри, а то заводив дружбу з малярами й разом з ними бігав за вродливими юнаками. В його житті були періоди, коли він одно байдикував у колі художників, каліграфів і поетів, зустрічався з ними, каламбурив, обмінювався натяками, грався метафорами, залицявся та розважався з гарненькими хлопчаками. А бували періоди, коли він забував про все на світі, окрім своєї служби секретарем Дивана та Еґрі Сулеймана-паші. Через чотири роки помер наш падишах, і трон посів султан Мехмед, байдужий до живопису. Тоді захоплення Кари мініатюрою та малярством з неприхованого задоволення перетворилося на таємне заняття за зачиненими дверима. Інколи він розгортав котрусь книгу мого покійного батька й розглядав знамениту ілюстрацію, зроблену в Ґераті, — так, сцену, в якій Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Але дивився він на малюнок не зачудовано, як на щасливу мистецьку гру, що досі існувала за стінами палацу, а з сумом та відчуттям провини, наче знімаючи завісу з якоїсь солодкої таємниці, котра жила в його споминах.
На третьому році правління нового падишаха англійський король надіслав йому в дар дивний годинник, у який був умонтований музичний механізм на міхах. Кілька тижнів на пагорб у саду Хас із видом на Халіч піднімали й уже там складали по частинах, коліщата, картини й скульптури до гігантських дзиґарів, які привезли кораблем з Англії. А того дня на пагорбах Халічу зібралося величезне юрмисько; багато людей припливли човнами, й усі заворожено пороззявляли роти та повитріщали очі, коли запрацював годинник і заграла його страхітлива музика, а картини та скульптури, завбільшки з людину, вражаюче закрутилися одна навколо одної, почали рухатися під звуки музики, наче були творіннями Аллаха, а не його рабів. Годинник бив, як дзвін, і відлік часу чув увесь Стамбул.
Кара й Естер, кожне по черзі, розповіли мені, що падишах і духовенство дуже стурбовані, бо годинник свідчить про могутність ґяурів. Він збурив мешканців Стамбула, чернь та всіляких невігласів. Коли розповзлися такі чутки, наш наступний падишах, султан Ахмет, прокинувсь однієї ночі з волі Аллаха, схопив свою булаву, спустився з гарему до саду Хас і розбив на друзки дзиґарі з їхніми скульптурами. Пліткарі, які знали всі новини, розповідали, що повелитель побачив уві сні благословенний лик великого Пророка, огорнутий сліпучим сяйвом, і Посланець Божий розбудив султана, сказавши, що той відступивсь од настанов Всевишнього, дозволяючи своєму народові захоплюватися картинами, скульптурами й тими негідниками, котрі змагаються з Аллахом, Творцем. Пліткарі додавали, що падишах схопився за булаву ще вві сні. Згодом наш володар велів своєму вірному історикові описати ті події від початку до кінця, обдарував калитками з золота каліграфів і розпорядився видати книгу «Сутність історії». Ілюстрацій до неї він малярам не замовляв.
