Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Потім ми пішли до будинку Ваґнера, і там мені зовсім не сподобалося. Мабуть, через те, що все це було відбудовано після війни, відчувалося, що особиста присутність композитора — це лише ілюзія, створена старанними мистецтвознавцями. А може, це тому, що я не люблю музики Ваґнера. Пригадую лише бібліотеку, яка зайняла усі стіни просторої вітальні, перетвореної на концертний зал зі знаменитим роялем у центрі. У путівнику я прочитав, що у цій бібліотеці зібрано понад 2500 томів, і мені стало дивно, як могла така освічена людина стати антисемітом і нацистом. Звичайно, не він один був такий, але мені ніколи цього не збагнути.
Та я знову відхилився від теми. Насправді я хотів написати тобі, що добре розумію твої відчуття, коли спершу переживаєш подорож як пригоду, пов’язану з особистими емоціями, а потім потрапляєш у те саме місце разом зі зграйкою чужих людей, які намагаються сфотографуватися у всіх спеціально відведених для цього місцях, аби потім зібрати ці світлини в альбомі-звіті про свою подорож, який гордо демонструватимуть знайомим, хоча їхні враження навряд чи сильно відрізнятимуться від тих, що їх можна отримати після перегляду відповідного документального фільму. Але можливо, все не так схематично, ми ж не знаємо, що відчувають ці люди. А твої настрої могли бути наслідком звичайної втоми. Не поспішай ставити хрест на своєму захопленні туризмом. Як і в кожній роботі, тут трапляється рутина, і з нею потрібно змиритися. А потім ти відчуєш, як щоразу робиш свою справу все краще, й отримуватимеш задоволення уже від цього, а не від новизни побаченого чи пережитого.
Лист Сарони
Дивно, як все ж таки складно людині зробити крок від усвідомлення власних недоліків до того, аби позбутися їх. Ти так переконливо описав своє вміння мимоволі образити, а потім перекреслив усе фразою, що ти не про це хотів написати. Так, ніби те, про що ти написав, зовсім і не важливо, такі собі дрібниці.
Хоча, мабуть, я також часто обмежуюся лише констатацією власних недоліків і пишаюся тим, яка я чесна і самокритична, але змінювати щось у собі не поспішаю. Це ж так складно, та й чи потрібно, якщо в більшості випадків достатньо просто вчасно покаятися, і все буде гаразд.
Наразі не знаю, що тобі відповісти.
Лист Сарони
Я знову думала про наш романтичний тур. Пригадуєш, як ми з тобою приїхали до Ваймара. Там у мене була запланована особлива схема візиту, я хотіла перевірити, як працює подорожування за допомогою організації «Сервас». Принцип її роботи дуже простий — ти можеш скористатися гостинністю незнайомих тобі людей із цієї організації, натомість обіцяєш виявити таку ж гостинність до тих із них, хто захоче приїхати до твого міста. Таким чином можна подорожувати значно дешевше і цікавіше, колекціонувати не лише краєвиди та екскурсії, а й нові знайомства.
Отож, у Ваймарі нас зустріла на вокзалі вродлива жінка з довгим чорним волоссям, у чоботах на високих шпильках. У її зовнішності було щось дивне, і я не відразу збагнула, в чому справа. Вже аж згодом, після уважного спостереження за її мімікою і манерою розмови, я зауважила дивну суперечливість у її зовнішності. Вона була схожа на одне з досконалих зображень на обкладинці якогось глянцевого журналу — доглянутість, ідеальна пропорційність рис обличчя та фігури, майже неможлива без хірургічного втручання, холодний спокій в очах. Але щойно вона починала говорити, як виявлялося, що це дуже жвава і комунікабельна особа, зовсім не схожа на самовпевнену і неприступну красуню. Вона була уважною і спостережливою господинею, детально розпитувала про нашу подорож, нашу країну, враження від Ваймара. Хоча, можливо, це просто розбилося одне з моїх кліше в уявленнях про жінок певного типу. Насправді, зовнішність і характер, мабуть, далеко не завжди настільки пов’язані між собою, як про це прийнято думати. Принаймні, як я про це раніше думала.
Ельке приїхала на новенькому джипі і відразу ж вибачилася, що машина забруднена, бо нею вони з чоловіком зазвичай їздять лише на полювання. Вони з чоловіком були адвокатами, власниками фірми, яка займала просторий кількаповерховий будиночок в історичній частині міста, а жили у віллі, розташованій на кілька кварталів далі. Дітер нещодавно опублікував серію пригодницьких історичних романів про Єгипет.
Увечері ми з ними їли фондю і пили бордо, спорожнили чотири пляшки, а вранці дружно про це шкодували. Їхні стосунки були класично патріархальними, а це нечасто можна зустріти в Німеччині. Ельке, років на п’ятнадцять молодша від чоловіка, після кожного речення запитально дивилася на нього, ніби чекаючи схвалення або зауваження. На роботі вона була його помічницею і керувала веденням кореспонденції на фірмі. Двоє їхніх синів училися в інтернаті далеко від дому.
Про свою письменницьку діяльність Дітер розповідав небагато, від Ельке ми довідалися, що працював він в основному по вихідних, зачинявся у кабінеті, куди йому через рівні проміжки часу треба було носити каву і забирати повні попільнички. Перший роман досить непогано продався, до наступного видавництво уже мало претензії, і його довелося суттєво переробити, третій був опублікований лише тому, що це було обумовлено в попередньо підписаній угоді, а четвертий рукопис опублікувати так і не вдалося. Тоді Ельке і Дітер вирішили винагородити себе за цю прикрість і вперше поїхали до Єгипту. Мені така послідовність видалася трохи дивною, але зрештою, в історичному пригодницькому романі і так не варто описувати туристичні приваби сучасних готелів на березі моря, а щось інше їм навряд чи вдалося побачити за десять днів, які вони перебували на березі Червоного моря.
— Піраміди вражають, — лаконічно підсумував свої враження Дітер.
— Там дуже гарно, — погодилася з ним Ельке.
Родинним захопленням, яке Ельке і Дітер успадкували від батьків, є полювання. Вони довго і детально розповідали про всі пов’язані з цим труднощі, дорожнечу дозволів, зброї і всього решти, необхідного для виїзду на полювання. Про те, що вони є учасниками модного тепер руху за екологічне полювання, чим дуже пишаються:
— Ми не стріляємо у тварин бездумно, як це робить багато хто. Ні. Ми цілу зиму їздимо до лісу і підгодовуємо їх, спостерігаємо, а потім відстрілюємо слабших, тих, які й так не мають шансу вижити. Щоправда, буває важко, бо вони звикають до нас і стають майже ручними, тож зовсім не бояться і не бороняться, — розповідала Ельке. — Але, знаєте, воно вартує усіх цих труднощів, адже вибух адреналіну, який отримуєш на полюванні, ні з чим не зрівняти.
Вони були дуже милими людьми, і мені було складно уявити їх із рушницями і те, як вони тішаться, коли вбите майже впритул оленятко здивовано дивиться на них затуманеними від болю очима. Після цієї розповіді я залпом випила три келихи бордо й остаточно сп’яніла.
Наступні два дні ми провели у будиночку Ґьоте, куди заходили з першими відвідувачами, а виходили з останніми. Кажуть, існує два види відвідувачів будиночка Ґьоте у Ваймарі. Перший — це люди, які знають про поета або дуже багато, або зовсім нічого, і вони приїжджають сюди, щоб захоплюватися. Для них важливо знати, де ступала нога класика, де він сидів, де розмовляв зі своєю дружиною Крістіаною і так далі. Саме для них 173 роки зберігається недоторканим кабінет, де геній написав свої безсмертні твори, пригадуєш, там стоїть підставка під ноги і подушка, що на неї він спирав руки під час читання, так, ніби господар лише вийшов на кілька хвилин і перегородив прохід ланцюжком. А потім туристи невеликими групками переходять до аскетично вмебльованої спальні, в єдиному кріслі якої Ґьоте помер у 83-річному віці патріарха. Узимку він вставав о 4-й ранку, влітку о 6-й, відразу ж сідав до праці, а за стіною у крихітній кімнатці тіснилися кілька секретарів, яким він надиктовував свої думки.
Другий тип відвідувачів цього будинку-музею, постійно переповненого відвідувачами, переважно напівосвічений, і вони глузують зі всього. Наприклад, з того, що Ґьоте був товстуном і ненажерою, до того ж любив випити, діставав усіх постійними лекціями з будь-якого приводу, не пішов на похорон власної дружини, вважав себе генієм, без кінця показував усім свою колекцію каменів та привезених з Італії картин, врешті задовбав усіх своєю Італією.
