Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Замовкніть, Маркусе!
— Хіба я брешу? Ви поцупили книгу! Чи може бути страшніший злочин для письменника? Тим-то ви й назвали її «Початки зла»! А я ніяк не міг збагнути, чому в такої красивої історії така похмура назва! Та назва стосувалася не книжки, вона стосувалася вас. Та й самі ви казали мені: книжка пов’язана не зі словами, вона пов’язана з людьми. Ця книжка — початок зла, що відтоді підточувало вас, зла самозванства, докорів сумління!
— Годі, Маркусе, припиніть! Замовкніть!
Він плакав.
— Якось Нола лишила коло ваших дверей конверт, — провадив я. — Це було 5 червня 1975 року. Там були фото чайок і лист на її улюбленому папері: вона писала про Рокленд і про те, що ніколи вас не забуде. Ви тоді намагалися уникати зустрічей із нею. Та лист до вас так і не дійшов, бо Лютер стежив за домом і забрав його, коли Нола пішла. Отак, від того самого дня, він почав листуватися з Нолою. Відповів на листи від вашого імені. Вона відповідала, вважаючи, що пише вам, але він перехоплював пошту з вашої поштової скриньки. І писав їй відповідь, видаючи себе за вас. Ось чому він вештався довкола вашого дому. Нола вважала, що листується з вами, і це листування з Калебом стало «Початками зла». Але як ви могли, Гаррі…
— Маркусе, я був у паніці! Того літа мені було так тяжко писати. Гадав, я ніколи нічого не створю. Писав цю книжку, «Чайки Аврори», та мені здавалося, що вона дуже погана. Нола була в захваті, та я ніяк не міг заспокоїтися. Лютий був страшенно. Вона передруковувала рукописні сторінки на машинці, я перечитував і шматував їх. Вона благала мене припинити, казала: «Не робіть цього, ви чудово пишете. Прошу вас, закінчте її. Любий Гаррі, якщо ви не закінчите, я не переживу цього!». Та я їй не вірив. Мені здавалося, я ніколи не стану письменником. А потім, якогось паскудного дня, в двері до мене подзвонив Лютер Калеб. Сказав, що йому нема до кого звернутися, то він прийшов до мене: він написав книжку і не знає, чи варто показувати її видавцям. Розумієте, Маркусе, він думав, що я великий письменник із Нью-Йорка і зможу йому зарадити.
20 серпня 1975 року
— Лютер?
Гаррі стояв на порозі, він був здивований.
— То… топритень, Гаррі.
Запала ніякова мовчанка.
— Я можу чимсь вам прислужитися, Лютере?
— Я прийшов до ваш ошобишто. Шпитатишя поради.
— Поради? Я слухаю вас. Заходьте.
— Дякую.
Вони посідали у вітальні. Лютер хвилювався. В руках у нього була груба тека, він притуляв її до грудей.
— То що сталося, Лютере?
— Я… ну, я напишав книшку. Про кохання.
— Справді?
— Так. І не жнаю, топра вона ши ні. Топто я хошу шкашати, як діжнатишя, ши варто друкувати її?
— Хтозна. Якщо ви вважаєте, що дуже старалися… Текст у вас із собою?
— Так, але він напишаний від руки, — сказав Лютер. — Я топіру попачив це. У мене є машинопишний варіянт, та я, виходяши ш хати, вшяв не ту теку. Моше, мені поїхати по нього і прийти шгодом?
— Та ні, покажіть як є.
— Прошто я…
— Не соромтеся, гадаю, ви пишете чудово.
Лютер простягнув йому теку. Гаррі розгорнув її і, переглянувши декілька сторінок, здивувався, яким ідеальним почерком написано текст.
— Це ваш почерк?
— Так.
— Ого, у вас… у вас просто чудова каліграфія. Як це вам так щастить?
— Не шнаю. Такий у мене пошерк.
— Залиште мені, якщо можете. Я прочитаю і відверто скажу свою думку.
— Справді?
— Так.
Лютер охоче погодився й пішов. Але не поїхав із Гусячої бухти, а заховався в чагарях і вже звично почав чекати Нолу. Незабаром прийшла і вона, щаслива, у передчутті швидкого від’їзду. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.
— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.
Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.
— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…
Він здригнувся.
— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…
Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.
Вона всміхнулася.
— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?
— Нічого особливого.
— Продовження роману? Покажіть мені!
— Та пусте, покажу якось.
Вона лукаво зиркнула на нього.
— Гаррі, у вас справді все гаразд?
Він зареготав.
— Та все добре, Ноло.
Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.
— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!
Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанґа». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.
— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.
— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.
— У мене он який синець…
— Випач, прошу тепе.
— Тобі треба йти.
— Ні, зашекай…
— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.
Здоровань спохмурнів.
— Ти жаявила на мене в полішію?
— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…
— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.
— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.
— Це з приводу Харрі Кфеперта…
— Гаррі?
— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?
— Чому ти запитуєш?
— Ти йому віриш?
— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?
— Мені трепа тобі дешо сказати.
— Сказати? І що ж?
Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.
— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.
*
— Усе дуже просто, — сказав Гаррі, — то була найкраща книжка, яку мені доводилося читати. І я навіть не знав, що вона про Нолу. Її імені ніде не згадувалося. То була історія неймовірного кохання. Відтоді я Калеба не бачив. І не мав нагоди повернути йому рукопис, бо сталося те, про що ви знаєте. Місяць по тому я почув, що Лютер Калеб загинув. А в мене лишився рукопис справжнього шедевра, — це я розумів. І я вирішив його присвоїти. Отак усе моє життя, вся моя кар’єра виявились побудовані на брехні. Хіба міг я уявити, що книга матиме такий успіх? Той успіх не давав мені спокою все життя! І ось через тридцять три роки поліція знаходить Нолу і той рукопис у мене в саду. В моєму саду! Тієї миті я так боявся все втратити, що сказав, ніби написав ту книжку для неї.
— Боялись усе втратити? Воліли, щоб вас обвинуватили у вбивстві, тільки щоб ніхто не дізнався правди про той рукопис?
— Так, так! Усе моє життя — облуда, Маркусе!
— Отже, Нола не брала того рукопису. Ви сказали так, щоб ніхто не засумнівався у вашому авторстві.
— Так. Але ж звідки узявся той примірник, що був у неї з собою?
— Лютер поклав їй його у поштову скриньку, — відказав я.
— У поштову скриньку?
— Лютер знав, що ви з Нолою збираєтеся тікати, він чув вашу розмову на березі. Знав, що Нола поїде без нього, тому й закінчив свою історію від’їздом героїні. І написав останній лист, де бажав їй щастя. І вставив той лист у рукопис, що потім приніс вам. Лютер знав усе. Та в день від’їзду, мабуть, уночі з двадцять дев’ятого на тридцяте серпня, у нього виникла потреба «замкнути коло»: скінчити історію з Нолою так, як закінчується рукопис. І тоді він поклав до поштової скриньки Келлерґанів останній лист чи радше останній конверт. Прощальний лист і рукопис книжки, щоб вона знала, як він її кохає. І, знаючи, що більше її не побачить, написав на титульній сторінці: «Прощавай, люба Ноло». Напевне, він чекав до ранку, хотів переконатися, що пошту зі скриньки дістане саме вона, як завжди бувало. Та Нола, знайшовши листа і рукопис, подумала, що написали їй ви. І вирішила, що ви не прийдете. І зірвалася. Втратила розум.
