Херем - Соколян Марина (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Прекрасної царівни… – тоскно проказав цар, прикладаючи пучки пальців до скронь. – Голова мені уже ломить від вашої царівни… Покличте мені музик!
Асата заусміхався ширше. Раві, значить, грає? Коли й так. то якийсь хибний наспів.
– Ви дозволите, пане мій? – стиха спитав він, намацуючи залишений чарівною втікачкою кіннерет.
Імрод гмукнув здивовано, але не заперечив. Очі його прикипіли до золотавих вигинів, котрих, певна річ, ще зовсім недавно торкалися ніжні дівочі пальчики.
Раві насупився був, не знаючи, що замислив учень-заброда, проте, попри його бентегу, струни радо відгукнулися на дотик зухвальця. М'яко теленькнувши, вони заспівали, замуркотіли, зненацька зануривши дворик з басейном у струмину таємної відправи пристрасної та прекрасної Авіви. Юний цар затримав подих – бував, значить, знає, пригадує… Кіннерет бризнув стрімким танечним наспівом, крізь який прозирнула і виокремилась урочиста хода царського почту. Проте запальний танець і піднесений поступ не суперечили одне одному, сплітаючись вибагливо і вабливо.
Музика замовкла, проте дивним чином продовжувала звучати. Імрод підвів на піддан ців безжурний погляд – де й поділися нудьга та втома.
– Не знав, Раві, що ваша братія вчащає до майстерень Найферта! Але незле, незле! Пришлеш мені цього розумника, як я скажу, гаразд?
Жрець Саави кивнув поважно, немовби все, що діялося, вкладалося у його задум. Гарний настрій царя слід було сприймати як поступ. Він відчував, до того ж, що справа таки зрушила з місця – завдячуючи не мудрості, проте, але натхненному лукавству. Хай би там що, зітхнув Раві, аби не війна.
Асата ж вернувся до Шатра замріяний, мугикаючи виконаний для царя наспів, а Раві сторожко спостерігав за ним, не знаючи як нідступитися зі своїми питаннями. До вечора він так і не надумав влаштувати учневі допит, а надвечір той пропав, не сказавши, куди йде. Раві, однак, здогадувався, куди.
Він мав цілковиту рацію. Бо куди ж іще ходять з таким замріяним видом, окрім як до храму кохання, хай би там що за нього не правило… Асата сам не був певен, навіщо йде та на що чекає, керований тою ж таки руйнівною спонукою, що спричинила його вигнання, – попри все торкнутися чарівного й вабливого, такого гарного, що аж саме проситься в руки… Він знав, що спокутуватиме, але і знав також, що не пошкодує.
Храм Авіви не змагався величністю зі святинями Родини; біла будова, легка та мереживна, наче поділ танцівниці, вабила радше затишком і ледь надмірною гостинністю. Навіть уночі навколо неї буяло світло, вказуючи шлях спраглим ніжної розради. Асата повештався храмом, зачіпаючись до гарненьких служниць; Агарі у храмі не було. Подорожній обійшов храм довкіл, надумавши чекати її при брамі.
Вона з'явилася зрештою, проте не одна. Цього Асата не сподівався, і тому, замість вийти їй назустріч, відступив до тінистого сховку з виноградного листя, що в'юнилося коло брами.
Агарі статечно ступила зі сходинки розкішної коляски. За нею рвучко зіскочив шляхетний пан, спиняючи, не даючи їй пірнути до брами.
– Ану зажди! – вельможа схопив кдешу за ліктя, ледь не вивернувши руку.
Агарі озирнулася зацьковано.
– Годі вже… Пусти.
Вибагливий замовник? – ошелешено подумав був Асата. І наче справді так – вельможа спритно обхопив її довкіл стану і схилився до вуха.
– Підеш, коли я скажу, – прошипів він. – Х-хатма!
Агарі схлипнула. Асата звів брови, не розуміючи, що відбувається. Аж тут вельможа крутнувся, підставляючи гостинному світлу гарне, проте злостиве лице. Знайоме лице, до того ж.
– Беларі, та скільки ж казати тобі, я не говорила з Раві! Присягаюся нашою матір'ю!
– Курва присягається курвою! – реготнув царський дорадник.
– Як ти можеш?! – скрикнула кдеша.
– А ти? За скільки продала мене Шатру? Сподіваюся, дорого взяла?! Шльондра!
І Беларі ен-Авед, дорадник царя Ір-Оламу, вдарив сестру по обличчі, аж та хитнулася і впала би, коли б він не тримав її за ліктя.
Асата замружив очі у зневірі, але на мить лише, на півмиті, бо вже наступної він виступив зі сховку, аби взяти лиходія за плече і, зустрівши його здивований погляд, зацідити другою рукою межи очі.
Беларі сахнувся, відпускаючи сестру. Його погляд скинувся, наче розлючена гадюка. І закляк, приголомшений.
– Ти?!
Невідь-як, але царський дорадник згадав його, пророка-жебрака, нехай навіть за багато днів дороги від Зам-Арі, навіть у чистому вбранні Шатра. Асата мусив би збентежитись, знаючи, що два царства стали нині проти нього, але лють йому клекотала в горлі, не даючи навіть наполохатись як слід. Беларі ж, дивна річ, миттєво опанував свій гнів.
– Ти бач! – глузливо мовив він. – Гарного ж захисника ти надибала собі, сестричко! Все гаразд! – гукнув він до візника, що змучився весь, не знаючи, чи втручатися йому в панські забави.
Беларі неквапом озирнув зухвальця, мовби дослухаючись до чутної лише йому розмови. Кивнув, надумавши.
– Пильнуй свій крок, Набі, – чи то порада, чи погроза в притишенім голосі вельможі.
Останній зневажливий погляд на зіщулену постать кдеші – і Беларі заскакує до коляски, наказуючи візникові вертатись до палацу.
Асата озирнувся. Сестра Беларі, блимнувши, опустила палючий погляд, у раптовій ніяковості запинаючись покривалом.
– Ти дозволиш мені зайти? – спитав Асата.
– Що даси мені, якщо ввійдеш?
Асата пирхнув. От уже кдеша… Навіть по звільненні від зловмисника не забувала дбати про свій обряд. Та чи має він що запропонувати?
– Все, що попросиш, сестро.
Обряд дозволяв таке рішення, даючи право жриці самій вибирати – тепер чи потім – плату на свій смак. Така обіцянка, проте, була до снаги хіба царю. Агарі усміхнулася – її новий знайомець дріб'язком не розкидався.
– Тоді прошу до мого дому, Асата-Набі.
Вона прочинила двері своєї домівки при храмі Авіви і провела гостя темними кімнатами, де лише на доторк впізнавався холодний мармур підлоги і тепле плетиво килимів.
– Запалити для пані свічки? – виникла з присмерку заспана служниця.
– Не треба.
Авжеж, усміхнувся до себе Асата, гріх – лише те, що діється при світлі. Варто лише згасити свічки, і сувора доброчесність недопильнує найцікавішого, а невидющий закон не скарає.
Агарі сіла коло вікна межи напнутими місячним сяйвом завісами. Обрис її обличчя сяяв, наче крайка леза.
– Беларі ен-Авед намагається підштовхнути царя до війни із Зам-Арі, – мовив Асата, – ти намагаєшся йому завадити. Царський дорадник і кдеша. Як так сталося, що ви – рідня?
Жриця скривджено гмукнула.
– Наша мати була рабинею в царському домі. Ми мали різних батьків, певна річ, однак ганьба єднає міцніш за кров… Він так їй цього й не пробачив. Він і сам собі не пробачив, здається. Він міг би бути царем, якби не вона.
– Авжеж, якби не вона, він би тим не журився, – глузливо докинув Асата.
– Ти знаєш, часом я мрію про це. О-о! Єдина розрада тої війни в тому, що іноземний стрілець, можливо, поцілить йому, осоружному, в око…
– Він кривдить тебе?
– Він… має владу робити зі мною все… все, що захоче. І його забаганки, повір мені, здатні викликати не лише страх, але й нудоту…
Агарі запнулася і, прикусивши вуста, задивилась у вікно. Біле покривало пелюсткою велетенської квітки ковзнуло додолу. Тамуючи тупій стугін крові, він підняв легке, наче павутиння, полотно. Вона спинила його поглядом – палким і затятим.
– Що я можу зробити для. тебе, Агарі?
Вона сумно всміхнулась.
– Хіба… хіба зробиш мене царицею.
Агарі гірко пожартувала, авжеж. Навряд чи вона вважала, що це можливо.
Добре, що тепер ніч, милосердно сліпа у своїм найтемнішім покрові. Бо інакше, підозрюю, сяяло б нині чиєсь обличчя полохливим червнем…
– А вона правда гарна була, Маззакіне?
Сенсеной обурено смикає молодшого товариша за рукав хітона. Сенгелаф ніяково щулиться, вгрузаючи у темінь. Ану стривай, мій хороший…
