Острів Смерті - Фукунага Такехіко (книги хорошего качества TXT) 📗

Погляд Канае впав на сонну дівчину. І саме в цю мить Аяко закліпала повіками й напіввідкрила очі. Спочатку її очі блукали в просторі, а потім, коли ширше розплющились, наче після, деяких вагань, зачепилися за Канае. Аяко втупилась у нього, і в її зіницях заблищало світло.

— Ой…— простогнала вона.

— Аяко-сан, ви впізнали мене? Це я.

Аяко мимоволі скривила губи.

— Де я?..

— Радійте, ви врятовані.

— Де я?..— повторила вона. Її очі спалахнули, і в ту ж мить вона спробувала підвестися. Канае поспішив її зупинити, бо вона не мала сили навіть для того, щоб сидіти. Її голова відразу впала на подушку.

— А що з Мотоко-сан?

Вона жалісливо дивилась на нього. По її стривожених очах було видно, що вона про все здогадується, але боїться почути ясну відповідь. Канае вагався, але збрехати, обманути її не міг. Правда одна, і він прийшов сюди для того, щоб її відкрити. Та не встиг він відповісти, як дівчина слабким, хриплим голосом знову спитала:

— Сома-сан, скажіть, Мотоко-сан померла? Її не вдалося урятувати?

Канае кивнув. Йому нічого не залишилося, як сказати правду.

— Так, її не вдалося врятувати. Бо вона вже давно слабувала.

Та річ не в тому, слабувала Мотоко чи ні, а в іншому: що її не стало, а Аяко живе. І для нього, і для неї цей факт набрав особливої ваги. Аяко тяжко зітхнула, очі потьмяніли, як зимовий ранок надворі.

— Мотоко-сан померла, коли я спала?

— Так.

— Коли саме?

— Не знаю. Я щойно сюди приїхав,

Аяко взяла себе в руки й силувано всміхнулася.

— Пробачте, а де я?

— В передмісті Хіросіми. В лікарні Фуцукаматі…

— Який сьогодні день?

— Неділя, двадцять четверте січня, Ще тільки розвиднюється.

— Невже минуло стільки часу? Ми проковтнули таблетки в п'ятницю ввечері. Здається, наче це було вчора.

Канае кивнув.

— Сома-сан, ви навмисне приїхали?

— Не те щоб навмисне… Зрештою, що ж тут дивного? — відповів Канае сердито, щоб, як йому здавалося, розворушити Аяко, хоча знав, що така розмова недоречна. „Чому я не кричу: „Аяко-сан, який я радий, що ти жива!” Чому не обіймаю її й не кажу: „Я примчав, щоб тебе побачити”? Мабуть, винна в цьому моя несміливість”,— думав він. Ні, не в тому причина. Очевидно, образ іншої дівчини йому заважав. Канае відчував, що й Аяко думає про неї.

— Аяко-сан, покликати медсестру?

— Навіщо?

— Просто так… Адже ви пробудилися.

— Ви не могли б відсунути завісу? Тут темно і страшно.

Він пройшов повз ліжко до вікна й виконав її прохання. У палату полилося тьмаве світло. Крізь шибки було видно на небі сірі хмари. Сніг начебто перестав. Канае глянув униз — сніг лежав у внутрішньому садку й висів білими, як вата, шапками на деревах. Ніде не було ні душі. Тільки з котельні навпроти виривався дим і доносилося шипіння пари. Іноді гупали об землю грудки снігу.

— Аяко-сан, ви, мабуть, не знаєте, що вчора випав сніг. Він ще й досі лежить,— обернувшись до дівчини, сказав Канае з надією, що їй на душі посвітлішає.

— Сніг?.. Та невже?..

У голосі Аяко зовсім не відчувалося радості, яку мала б викликати така новина. Ледь-ледь підвівши голову, вона дивилася на нього недовірливо, ніби нічого не розуміла.

— Таксист казав мені, що сніг у Хіросімі — велика радість.

Голова Аяко впала на подушку. Канае підійшов до неї, поправив покривало.

— Значить, це таки правда? — прошепотіла вона наче сама до себе.

— Що?..

— Це неймовірно…

Погляд Аяко, як і раніше, блукав по стелі.

— Що таке?..— підвищивши голос, запитав стривожений Канае.

— Мотоко-сан теж про це говорила,— глянувши на нього, тихо сказала Аяко.

— Коли?

— Того вечора. На веранді готелю. Дивлячись надвір, цілком серйозно сказала, що йде сніг. Та насправді його не було.

— Так, не було. Він почав іти лише вчора пополудні.

— Але ж Мотоко-сан бачила його…

— Може, це була галюцинація?

— Мабуть, вона збожеволіла,— прошепотіла Аяко й заплющила втомлені очі. Її слова відлунювали в його душі незвичайною тривогою.

— Аяко-сан, ви гадаєте, що вона… збожеволіла?

Дівчина знову відкрила очі і глянула на Канае.

— Мабуть.

— А чого ж тоді вам захотілося вкоротити собі віку разом з нею?

— Справді, чому? Я подумала, що, може, Мотоко-сан збожеволіла, тільки після того, як проковтнула таблетки. Зрештою, це вже не мало значення.

— Я не розумію вашого вчинку.— В його очах був подив. Аяко начебто ледь-ледь зашарілася. Канае чекав її відповіді, наче сподівався, що вона заговорить про його вину. Однак Аяко вела далі розповідь про старшу подругу:

— Мені здається, вона була глибоко самотньою. Її самотність не допускала існування інших людей. Вона їх просто не помічала. Я жила разом з нею, але сумнівалась, чи я для неї що-небудь значила. У мене таке враження, ніби від самого початку вона вважала, що мене нема. А може, вона не бачила різниці між мною й собою. Коротко кажучи, я була нею. Хіба не ясно, що тому я мала вмерти разом з нею? Її самотність заволоділа і мною…

Стоячи коло ліжка, Канае з болем у серці спостерігав, як тремтять у неї губи. Аяко згадувала про мертву подругу, а він мав до неї, живої, просто співчуття. Завдяки зусиллю лікарів (а може, міцному здоров'ю) Аяко не загинула й незабаром фізично одужає. Та все одно її душу ятритиме незагойна рана. Те ж саме буде з ним. Йому ніколи не вдасться утекти від очей смерті.

І саме тоді Капає нарешті зрозумів, що смерть забрала в нього і в Аяко любов. „А це означає, що між мною та Аяко нічого не буде”,— переконував він себе, ніби заспокоюючи дух мертвої Мотоко.

ІНШИЙ РАНОК (У ПАЛАТІ)

Канае схопив рукою холодну клямку і, натиснувши на двері, опинився у напівтемній палаті. Навпроти крізь сіру віконну завісу сочилося знадвору кволе моторошне світло й надавало тісному приміщенню вигляду блідої неземної сцени. Більшу частину її займало довгасте ліжко під лівою стіною. Узголів'я було коло дверей, поряд з ним. Погляд Канае упав туди.

На подушці було видно обличчя Мотоко Моегі з широко розплющеними очима. Бліде, воно, здавалось, належало сонній людині, і тільки два блискучих ока, вбираючи, як угнута лінза, все світло з вікна, свідчили, що дівчина не вмерла й не спить. „Мотоко жива! Жива!” — мало не вигукнув Канае, але в ту ж мить якась незрозуміла тривога скувала йому ноги. Та чи справді вона жива? Адже, лежачи горілиць, вона зовсім не ворушилася. Розплющені, але невидющі очі втупились у простір. Щось зловісне нібито проглядало в її блискучих зіницях.

— Мотоко-сан… Мотоко-сан…— нагнувшись до ліжка, покликав Канае. Але дівчина лежала непорушно. Він пройшов повз ліжко до вікна й відсунув завісу. В палату полилося тьмаве світло зимового ранку й засліпило йому очі. Зиркнувши на внутрішній садок, засипаний снігом, Канае повернувся обличчям до ліжка.

Вузька палата посвітлішала. Але Канае бачив тільки жахливі зіниці Мотоко, що наче горіли, вбираючи в себе ще більше світла, і водночас вражали нелюдським крижаним холодом. Видно, Мотоко жила, бо вовняне укривало на грудях то піднімалося, то опускалося при диханні.

— Мотоко-сан, це я, Сома…— звертався він, стоячи перед ліжком.

Дівчина ворухнула головою. „Вона впізнала мене!”— подумав Канае.

— Ви впізнали мене? Це я…

Мотоко розтулила губи, щось промимрила.

— Що?.. Що ви хочете сказати?..

— Я бачила біле сонце…

Канае нахилився над дівчиною.

— Мотоко-сан…

— Такого прекрасного білого сонця я ще ніколи не бачила. У його холодній, гладенькій, як лід, поверхні, відбивалося моє обличчя…

Канае нахилився над дівчиною ще нижче й відчув безпричинний страх: ану ж я потраплю в фокус її очей і спалахну. Але його побоювання було даремним. Бо холодний вогонь божевілля в її очах міг спопелити лише її одну.

— Я була сонцем. Воно дивилося на мене, а я — на нього, воно засміялося, я теж. Я бачила, як сміялося сонце…