Острів Смерті - Фукунага Такехіко (книги хорошего качества TXT) 📗
— Тепер усе ясно. Пробачте, я помилилася.
Канае мовчки дивився на жінку. В її очах проглядало співчуття, а не провина за погане виконання службових обов'язків.
— Їх обох привезли в нашу лікарню вчора зранку,— провадила вона далі.— Одна з них, незважаючи на зусилля лікарів, не прийшла до пам'яті, друга — на жаль, я не можу сказати котра, бо не знаю їхніх імен,— видно, трохи здоровіша, після промивання шлунку була поміщена в шосту палату. Сьогодні ми на роботі від шостої години, отож думали, що все лишилося по-старому — видно, з попередньої зміни нам забули сказати, що сталося. А насправді другій хворій пізно вночі раптом погіршало…
„Це неймовірно,— намагався подумки спростувати її слова Канае.— Щонайменше одна мала б жити. Адже в телеграмі було ясно написано. А щоб обидві загинули…”
Медсестра дивилась на Канае пильно, немов чекаючи від нього відповіді. Він опам'ятався й почув, як вона запитала:
— Повести вас туди?
Канае безсила кивнув. Жінка швидко про щось домовилася з колегою й попрямувала до дверей, а він, мов сновида, подався за нею.
Сходами вона спускалася безшумно в легкому спортивному взутті, а він, згорблений, засунувши руки в кишені пальта, рипів черевиками. Проходячи повз лавки в холодній чекальні, а далі напівтемним коридором, Канае не спускав очей з білого халата медсестри. Той коридор був такий же довгий, як і вві сні. „Та якби це був тільки сон…” — мимоволі зітхнув він.
— Ось тут,— обернувшись до нього, сказала медсестра.
Вона стояла перед дверима в кінці коридору. Щоб дізнатися, що за ними, чекати було недоречно.
ЩЕ ОДИН РАНОК (У ПОКІЙНИЦЬКІЙ)
Медсестра зникла в дверях, і Канае поспішив за нею. Всередині було темнувато. Він боязко ступив один крок і став як укопаний.
— Я запалю світло.
Здається, медсестра шукала на стіні вимикача — її силует виднів у кволому сяйві, що лилося крізь два завішені віконні прямокутники. Раптом клацнув вимикач, і під стелею спалахнула лампочка.
Ця палата була разів у три просторіша за попередню. Увагу Канае привернули два залізні ліжка, заслані білими покривалами, з узголів'ям до лівої стіни. У ногах стояв столик, теж укритий білою тканиною. Канае помітив на ньому вазон без квітів і курильницю.
Медсестра підійшла до вікон і відсунула завісу. Від металічного тріску він аж здригнувся. В палаті посвітлішало — каламутне сяйво знадвору наче боролося із промінням електричної лампочки. Тепер білизна ліжок проглядала ще ясніше.
— Будь ласка, підходьте.
Жінка зупинилася перед столиком, схожим на олтар, і вийняла з коробки кадильну паличку. Раптом Канае збагнув, що саме запах цих паличок ударив йому в ніс ще на порозі. І водночас, немов підштовхуваний чимось невидимим, він зрушив з місця. Пройшов до найближчого ліжка повз медсестру, що черкала сірника, і зупинився. Відчуваючи, як тремтять ноги, легенько відгорнув біле покривало.
З-під нього показалося обличчя Аяко Аймі. Спокійне, із заплющеними очима, як у сонної людини. Його свіжий колір породжував сумніви: а чи справді вона мертва? На щоках було видно залишки пудри, а на губах — сліди помади. Здавалось, от зараз Аяко прокинеться і скаже: „Як вам не соромно придивлятися до обличчя сплячої людини!”
— Це вона спочатку оклигала, а вночі померла…
Канае обернувся на голос і машинально кивнув головою. „Невже її справді не стало?”
— Скажіть, будь ласка, як її звати?
Він здогадався, що жінка звертається до нього.
— Аяко-сан. Аяко Аймі.
Злегка опустивши голову, медсестра попрямувала до дверей і, клацнувши вимикачем, тихо вийшла. Канае залишився один.
У палаті потемніло. І хоча крізь відслонені вікна проникало сяйво зимового ранку, Канае раптом здалося, що все це прикрий сон, і він швидко перевів очі на ліжко: ану ж за короткий час сталося диво? Може, Аяко ось зараз усміхнеться і скаже: „Як гарно я виспалася!”?
Ні, це не був сон. Аяко спала із спокійним виразом на обличчі, але її очі вже не розплющаться, а підмальовані губи не всміхнуться. У цьому Канае не сумнівався.
Раптом йому скорчило ноги, і він, шукаючи опори, ненароком торкнувся рукою холодної щоки Аяко. Той холод наче прошив його стрілою наскрізь. Вхопившись за край ліжка, щоб не впасти, він дивився на обличчя дівчини так, ніби чекав якоїсь відповіді. Та її не було. Мертві витримують усяку наругу й сорому не мають. Перед ним лежала вже не Аяко Аймі, його добра знайома, а труп. Лежала цілковита байдужість.
Нараз йому закортіло побачити ще одне обличчя. Може, на цьому він помітить щось інше? Від холоду й перевтоми його ноги, наче закуті в колодки, ледве пересувалися. Дібравшись до другого ліжка, Канае відгорнув біле покривало.
Обличчя Мотоко Моегі було схоже на маску. Міцно заплющені очі, навічно стулені губи. Бліде й відчужене, воно ніби розповідало про потойбічний світ. Якщо на обличчі Аяко проглядала байдужість, то на обличчі Мотоко — зречення. Воно було мовчазною осторогою для живих.
У цю хвилину Канае згадав про зловісний сон на початку цієї довжелезної доби. Згадав про яскравий (якщо так можна висловитись) і страхітливий кінець світу. Канае стояв непорушно, як дерево, і спостерігав те спустошення, над яким лише на виднокрузі дотлівала жовта смужка світла, схожа на прапор. Що означало те світло? Може, останню надію? Але й ця надія вві сні поволі танула. Адже після вибуху водневої бомби про неї не могло бути й мови. Той страшний сон провіщав, що через добу в цій хіросімській лікарні він, Канае, на власні очі побачить кінець світу.
Наче закам'янівши, Канае дивився на обличчя Мотоко. Чого він шукав цілу добу, відколи прокинувся від кошмарного сну? Кохання? А може, він хотів зупинити свій вибір на одній з дівчат? Хіба йшлося про це? Чому він раніше не помічав, що над усім витає дух небуття? Хоча той жахливий сон попереджав його про кінець світу, він, Канае, ні разу про нього не згадавши, метушився, як шалений. І тільки тепер, прибувши в Хіросіму, опинився віч-на-віч, як уві сні, з небуттям, з країною смерті.
„А от вона, Мотоко Моегі, давно про це знала,— роздумував Канае.— Коли? Принаймні тоді, коли малювала свій „Острів”, вона була впевнена, що настане кінець цього світу і всі люди вирушать на острів смерті. Після того Мотоко здійснила лише те, що задумала. В її очах моє існування було таким же незначним, як порошинка. їй не виходив з пам'яті тільки острів серед темного моря. Для неї все вмерло, а любов, надія й мир були просто тінями. Від самого початку вона була мертва”.
Канае відірвав очі від Мотоко і глянув на Аяко. Яка між ними різниця? Одна — холодна маска, зречення, друга — от-от прокинеться, всміхнеться і почне йому щось розповідати. „Аяко-сан, ти не мала вмерти! — кричав він мимоволі.— Ти загинула помилково! Ти народилася для життя! Що погубило тебе?”
Він дивився з жалем на Аяко й зі страхом на Мотоко. Його ноги тремтіли, а в мозок, як отруйний газ, проникав моторошний запах кадильних паличок.
У цей час йому здалося, ніби губи Аяко ворухнулися. „Мабуть, це галюцинація”,— подумав Канае й перевів погляд на Мотоко. Її губи теж ніби злегка розтулилися. Він закляк: як уві сні, руки й ноги не слухалися його, навіть крикнути він не міг. Невже дівчата про щось говорять? Канае нічого не чув, але знайшов відповідь на недавнє своє питання: Аяко погубила любов до Мотоко.
„А як же я? Що мені залишилось?” — шепотів він. Дівчата зреклися його. Невже людське життя нічого не варте? Невже все таке пусте? Поки Канае роздумував, густий морок поволі, наче вві сні, заповзав у душу й незабаром поглинув його свідомість — так гасне на далекому видноколі хмара, освітлена останніми променями сонця.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
