Сині двері зліва - Чех Артем (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Нічого не розумію, — здивувався наш головний герой, наспіх закидаючи розібрану постіль подушками. — І взагалі, чим зобов'язаний?
— Та так, — просторово відповіла Корф, виводячи вказівним пальцем неоднозначні сердечка у повітрі.
— Поясните?
— Поясню, голуба, поясню. Женити ми тебе прийшли.
— Мене?
— Ні, Миколу Джерю.
— Якого Миколу?
— Джерю.
Іван Іванович, спираючись на громіздкий левіафанівський організм піаніно, мовчки кивав, виказуючи тим самим повну обізнаність у справі.
— Женити будемо тебе на Валентині. Моїй дочці.
Наш головний герой хотів був щось заперечити, але не зміг через брак повітря у легенях. Натомість він важко сів на диван і тихенько застогнав.
— Що таке? — здивувалася Корф. — Якісь негаразди? Пошалює сердечко?
— Ні, все добре. Просто… просто… як на Валентині? А він? — І наш головний герой вказав на далеко не жвавий силует Івана Івановича.
Останній лише знизав плечима й знову підняв очі догори, немов там, нагорі, була остання інстанція, яка все вирішує.
— А він поїде жити до мами.
— До якої мами? — нічого не розумів наш головний герой.
— Ну, не до вашої ж, — помітно нервувала Корф. Її око почало загоюватися, тому обличчя мало воістину войовничий відтінок.
— До вашої?
— До своєї, дурню, до своєї мами… розумієш!
— Р-розумію. Тобто не розумію. Поясніть…
— Зараз тобі Іван Іванович все пояснить. Іване Івановичу, будь ласка.
І тільки-но Іван Іванович набрав повні легені повітря, аби ласка будь, як протріщав завше невчасний та принципово безтактний телефон. Вибачившись перед гостями, наш головний герой підняв слухавку.
— Альо-мальо! — почувся невиліковно-радісний репет Ніколая.
— Ніколай, вибачте, я зараз не можу. Мене сватають, — пошепки промовив наш головний герой.
— Ого! — ще більше зрадів Ніколай. — То ти зараз наче гуслі в маслі?
— Приблизно, — відповів наш головний герой і, брякнувши коротеньке «я передзвоню», поклав слухавку на своє службове місце.
— Я вас слухаю, — дав слово Іван Івановичу наш головний герой. Але перед тим він зручно вмостився на дивані й закинув одну ногу на іншу.
— Я візьму слово, — пробурмотів Іван Іванович, видихаючи отой об'єм повітря, який він вдихнув не більше тридцяти секунд тому. — Я візьму слово, — повторив він на цей раз погрозливо, — якщо ви і мені дасте можливість отак-от сісти на диван й закинути одну ногу на іншу. Це має бути дуже зручно.
— Так, — погодився наш головний герой, — це зручно. Будь ласка, сідайте. І ви, Маріє Федорівно, сідайте. На стільчик.
— Може, це ти сядеш на стільчик, а я сяду до Іван Івановича на диван? — закинула Корф.
— Ну давайте, — ніяково погодився наш головний герой.
Рокірувавшись зручніше, Іван Іванович Арманьяк таки взяв слово, і першим, що він вимовив, було жіноче ім'я.
— Олена Артемівна Захарченко, — вимовив він жіноче ім'я, — була жінкою красивою та доброю. Колись до неї їздив свататися сам Орлик.
— А хіба він був не голубим? — щиро здивувалася Корф.
— Не опошляйте! Ви постійно все туалетизуєте. Так-от, сам Орлик, але Олена Артемівна дала йому відсіч і вийшла заміж за Кирила Григоровича.
— Розумовського? — іронічно запитав наш головний герой.
— Ні, Арманьяка! — пишно, з надламом вигукнув Арманьяк і підняв вказівного пальця вгору, потім глянув на свій палець і сконфужено опустив руку, навіть більше — прибрав її під стегно. — 3 іншої сторони, у цей час Галина Олегівна Романенко вийшла заміж за Котляра Віктора, як його по батькові, не знаю…
— Чекайте, — втрутився наш головний герой, — ви мені збираєтесь усю генеалогічну структуру вашої родини розповідати?
— Ага, — щиро посміхнувся Іван Іванович.
— Ні, дякую, давайте ближче до справи.
— А чого? — образилась за Арманьяка Марія Федорівна. — Це дуже цікаво. Раджу послухати.
- І наскільки розтягнуться ці прослуховування? — звузивши очі, запитав наш головний герой.
— Кілька годин, — відповів Іван Іванович. — Плюс-мінус.
— Я не маю кілька годин. Плюс-мінус. Давайте основні тези.
— Добре, — неохоче погодився Арманьяк. Його широкі ніздрі час від часу видавали на-гора приглушений писк, а тонкі клінтіствудські губи щохвилини облизувалися неправдоподібно червоним язиком. — Моя матінка, Людмила Прокопівна, чарівна жінка. Я полюбив її з першого погляду, ну майже так, як ви полюбили мою дружину, але сталася несподіванка: коли мені стукнуло тридцять, я зустрів Валентину Казимирівну, і зі мною щось сталося, якісь вежі зрушилися з місця, немов сам Колос Родоський знявся зі свого місця й побіг назустріч своїй Семіраміді або на світловий поклик Олександрійського маяка.
— Взагалі-то, Колос не знявся з місця, а впав. Під час землетрусу.
— Людям потрібні легенди, — виправдалася за Івана Івановича Марія Федорівна.
— Одним словом, — не звертаючи уваги на уїдливі коментарі, продовжив Арманьяк, — я закохався. Ми одружилися, і я переїхав до Валентини у її трикімнатну. В цей будинок. І ось уже три роки, як я сумую за своєю матінкою. Валю розлюбив буквально за кілька днів спільного життя, а матінка… Моя Люд очка Прокопівна… Ех…
— То у вас криза, — сардонічно зауважив наш головний герой, який уже давно зробив висновок, що панькатися з цими людьми — собі у збиток. — Вам тридцять три роки, вік Христа, це, знаєте…
— Ви теж помітили? Ви теж помітили, що мені тридцять три?
— Це важко замаскувати, — промовив наш головний герой.
— Так-так, — почав захлинатися Іван Іванович, — матінка на мене чекає. Всі ці три роки я тільки й мріяв, і от така несподіванка, з'явилися ви. Віра Авсеївна…
- Євсеївна! — поправила Корф. — Три роки знаємось, а вивчити не може.
— Ну, звичайно. Віра Євсеївна обіцяла мені допомогти з пошуком нареченого для Валюші.
— А що вам заважало піти від Валентини Казимирівни одразу, як ви зрозуміли, що більше не кохаєте її? — вкладаючи очевидно зайву ефектність у запитання, промовив наш головний герой і смикнув головою, чого раніше за собою не помічав.
— Принципи, шановний. Принципи! — Й Іван Іванович смикнув головою і собі, наче в цьому смиканні було закладено особливий фермент, без якого ланцюжок, завдяки якому тримався діалог, мав би заіржавіти й розпастися на мільярди порошинок.
— Навіть так? — здивувався шановний чи то принципам, чи то Арманьяковому смиканню.
— Я пообіцяв собі, що поки не знайдеться мені гідна заміна, Валю не кину. І от ви. Така радість.
- І це правда? — звернувся наш головний герой до Віри Євсеївни, тобто Марії Федорівни.
— На жаль, — важко зітхнула вона, і її підбите око засмикалося.
— Але з чого ви взяли, що я хочу одружитися з Валентиною?
Сказавши це, наш головний герой ледь не застогнав. Він згадав очі, згадав декольте, блакитну сукенку з мереживними торочками, тонкий дівочий стан, покірливий погляд.
— Це очевидно, — спокійно промовила Марія Федорівна. — У вас на лобі написано.
Це дійсно було виведено у нашого головного героя на лобі, більше того, було виведено каліграфічним почерком, немов це писала старанна випускниця каліграфічного технікуму, якщо такі технікуми десь існують. Принаймні мають існувати.
— Добре, я припускаю таку можливість, — проскрипів наш головний герой.
— Тоді нема проблем! — радісно вигукнула Корф і плеснула в долоні з такою силою, що наш головний герой навіть розгубився. — Шкода лише, що у тебе немає печі. Було б красномовніше, якби ти її колупав.
А потім запанувала мовчанка. Вона панувала з хвилину. Під час її панування наш головний герой міркував над карколомністю фортуни, він подумки дякував величі хитроплетива, що так бравурно зв'язувалося вузликами на його долі.
Іван Іванович бавився власними пальцями. Він хотів щось сказати, він навіть приготував невеличку тираду, але мовчанка, що панувала, ніяким чином не підпускала до себе, і всі слова, які підготував Іван Іванович, були ним проковтнуті й моментально забуті, тому він бавився пальцями, сплітав їх у карколомні, немов фортуна, вузлики й марно намагався пригадати слова промови.
