Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
Я побажав йому удачi. За це вiн назвав мене козлом. Але на козлiв я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як i "мудил", як i "пiшовнахердовбак", як i "отсосiпiпетка" й усе таке iнше, я вiв звiтнiсть, людство мусить вiдповiсти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав вiдповiдь адмiнiстратора на моє запитання, чи не прийшов менi факс про мого кота: "Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем рiалi сорi", розплатився й пiшов у номер трохи поспати. "Єбаут". Отож.
Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рiвень моєї ненавистi до людства пiдiйшов до макiвки, от-от закипить, i я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всiх i кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненавистi, що клекоче в твоїй макiвцi, перетворити її на живу воду, i тим самим врятувати тебе i весь цей свiт? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?
Нi, вони зайнятi тим, що знiмають стрiчки про те, як величезнi чудовиська ходять мiстами, жеруть пересiчних громадян, руйнують будинки, псують технiку; вони знiмають фiльми, в яких жадiбнi до кровi чужi потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарiї, згiдно з якими в дитячi сни приходить Фредi Крюгер i полосує всiх ножами; а до вiдпочивальникiв на озерах чiпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпiл; у той самий час туристами, що мандрують рiчками Амазонiї, ласують велетенськi змiї, та пацюки зжирають живцем водiїв потягiв у нью-йоркському метрополiтенi; а поважний розумник Лектор, замiсть того, щоб читати десь лекцiї (ги-ги, оцiнiть каламбур!) смажить мозок вiдчайдушного полiцiянта для жiнки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настiльки голодною?
Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всi ви, га? Слухайте, поруч iз вами живе дiд, котрому варто тiльки сказати: "Привiт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партiї в шахи сьогоднi ввечерi?", i тодi вiн не вб'є свого сусiду тiльки за те, що той смажить оселедець на кухнi з вiдкритими балконними дверима, бо в нього з'явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дрiб'язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дрiб'язок, але не для цього дiда, i ви вiдчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очi.
А це - дiвчина, яку треба просто погладити по русявiй головi, сказати, що все минеться - i вона завтра не викинеться з вiкна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнiм тарганам - єдиним її спiврозмовникам - було що пити, та залишивши записку про те, що вона нiкого не звинувачує i йде тому, що виявилася нiкому не потрiбною. А це - хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна валтувати маленьких дiвчаток i мучити кицьок, тому що їм боляче, а замiсть того подарувати йому гiтару й платiвки "Бiтлз", i тодi країна не отримує серiйного валтiвника, а пiдлiтки всього свiту отримують генiального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пiм-пiм-пiм-пiм-пiм. У вас зайнято. У вас постiйно зайнято. Як i в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповiв вам майже цiлий сценарiй найжахливiшого фiльму жахiв, котрий iснує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кiноплiвки, але чому ми всi цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всi ми на церемонiї вручення "Оскара"?
Воно з'явилося вранцi. Якраз тодi, коли я пiшов голитися до ванної кiмнати. Нiчого, як то кажуть, не вiщувало бiди. "Не треба красти рушника, любчику, хоча вiн, звiсно, надзвичайно пухнастий, i твоє тiло його схвалює. Я хочу тобi сказати, що й рушник схвалює твоє тiло, ага". Якщо ви гадаєте, що пiсля цiєї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: "Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?" - то вас, шановний, неможливо вразити нiчим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.
Я ж гепнувся на пiдлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп'явся в мої оголенi сiдницi. "О, можу собi уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричнi абстракцiї, я б навiть сказав - квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич", - загиготiло воно. Я ж подумав, що на моїй дупi вiдiб'ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щiлину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. "А ну, вшивайся звiдси, пєдiк", - видушив iз себе я. "Вiн лютує, ти ж ба!" - долинуло звiдкись лiворуч, до того ж зовсiм близько. I тодi я його побачив. Воно висiло на рiвнi моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, i те, що зображав Аль Пачiно, в моєму випадку мало зовсiм iнший вигляд. Вiдверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розмiру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозумiли, про кого я? Я не хотiв би називати його iм'я, бо може з'явитися, його нiчим не годуй, тiльки згадай - як воно стрибне до вас прямо в лiжко. Майте на увазi, стримуйтесь. Не маєте такого намiру? Нестримнi ви мої. Ну, чинiть, як знаєте, я вас попередив. Совiсть моя начебто чиста. Начебто. Гей, совiсть? Гей-гей, совiсть? Агов, совiсть, ти де?
"Якби в тебе була совiсть чи навiть тiнь її, ми з тобою б зараз не розмовляли", - сказало воно. Пихате мурло. "Знаєш, поки що ми не стали товаришами, i невiдомо, чи станеться така щаслива подiя, тому моя тобi порада, любчику: обирай слова, бо потiм не знатимеш, де приткнути зад, як тобi буде боляче, ага". Але я став смiливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невiдомi речi, й коли приходить доволi вiдоме страхiття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно - знайоме. Це наче зустрiч iз огидним сусiдом, який тричi заливав твою хату пiсля євроремонтiв, застрелив твою бабцю, пiдвiсив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами i нiколи не вiдшкодовував завданих збиткiв.
"Душа моя тобi потрiбна, так?" - зверхньо запитав я.
Я був начитаним хлопцем. Воно загиготiло. "Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так i даси? Без пручань, без торгiв?" Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. "Гей, хлопче, про слова - пам'ятаєш?" Я пам'ятав. "То як менi тебе називати?" "А що, любчик не знає мого iменi чи проблеми зi словниковим запасом?" Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозицiї. "Добре. Називай мене Месiр".
"Месiр". Оце полохало - i Месiр? "Я не можу звати тебе Месiр, ти вже вибач", - зiзнався я чесно. "Ну, обери якийсь варiант, у мене сьогоднi непоганий настрiй, може, й погоджуся…" Вiн вiдригнув. Невже воно п'є пиво? "Нi, це не через пиво". Як iз ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? "Слухай, звiльни мене вiд фiлософiї. Зазвичай вiд цього в мене псується настрiй, а якщо в мене зiпсується настрiй, то я буду вимушений зiпсувати настрiй i тобi". "А тобi не здається, що це так дрiб'язково - псувати iншим настрiй тiльки тому, що хтось зiпсував твiй?" Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливiсть, я зрозумiв, що зайшов задалеко i зараз мушу вiдгребти назад. "О'кей, о'кей", - допомiг собi руками, роблячи заспокiйливi жести.
"То що? Придумалося?" - голосно запитало воно. I я прокинувся. I цього разу заверещав, як навiжений. Я думав, що все це менi наснилося, але - нi. Воно сидить у моєму крiслi, воно склало рученята, воно впевнене в собi, як у таке-о не вiрити? "О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику". "Слухай, чи не мiг би ти не називати мене любчиком? Мене вiд цього нудить". "Мiг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш". Отакої. А я все життя (ну, не все, звiсно, це так говориться просто - "все життя") думав, що воно має схвально ставитися до всiх порокiв, i до пияцтва також. "У принципi ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються нашi iдеологiчнi вороги, але коли пиячать нашi спiльники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть". "Нас?" "Ага". Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не пiдслуховує. "Тобто я - ваш спiльник, так?" "Потенцiйний, це поки що все, що я можу обiцяти, але, на перший погляд, перспективний". Боже мiй, вiн говорить, як менеджер. "Кого це ти згадав, ще й всує?" "Е", - швидко вибачаюся я. "Бiльше такого не повториться, Месiрко". "О! Я зватиму тебе Месiрко, тому що ти - сiрий i, вибач, невеличкий за розмiром". Воно гмикає. Мабуть, може збiльшуватися. "Може, може. Багато чого може. I в разi, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тодi в тебе з'явиться можливiсть переконатися в моїх можливостях".
