Стигма - Гужва Валерій Федорович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Умиватися Михайло пішов до криниці. Ще вчора, ступивши на рідне подвір'я, він підходив до неї, дивився на не дуже глибоку воду, затемнену високим дашком під бляхою, мацав нову корбу, з обох кінців стягнуту сталевими биндами. Невже то все батько робив своїми руками? Певно, так, чужої людини він до криниці не пустив би. У будинку давно діяв водогін, невдовзі по війні перекопали весь куток, прокладаючи труби, але вмиватися від ранньої весни майже до перших морозів батько ходив до криниці. Михайло витяг повне відро, поставив на широку цямрину, заходився хлюпати з нього на себе широкою кружкою, яка висіла збоку на довгому й тонкому сталевому ланцюжку.
У будинку Михайло нагледів музейний експонат — телефонний апарат, чорний, ебонітовий, з металевим диском, на якому видно було літери, з ріжками-важельками. Апарат цей, зарубіжного виробництва, мали поставити кавалеру ордена «Знак Пошани», передовику праці Єфрему Івановичу Джмелю, ще до війни, якраз у сорок першому, а запрацював він тільки перед тим, як Михайло залишив сімейне гніздо: після водогону на кутку проклали газові труби, а потім провели й телефон. Михайло зняв важку трубку, почув бджолине гудіння вільної лінії і поклав слухавку на важельки-рогульки.
З Франкфурта Михайло телефонував Ванді, годилося сповістити, що він уже на місці. Дружина з якоїсь причини сама телефонувати не любила. Він здогадувався, чого це так: була на дев'ятому місяці, набрала чиказький номер, аби привітати батька з днем народження, і зомліла, випустивши мильницю мобільного з рук. Коли її привели до тями (крім Михайла, на щастя, була вдома гостя, вродлива мулатка з Венесуели, подруга доброго знайомого Джмеля, книжкового графіка, який не гребував коміксами для заробітку), Ванда, плачучи, сказала, що батько помер кілька днів тому, а брати чи забули, чи не схотіли повідомити. З тих пір Ванда припинила і без того скупе спілкування з братами і користувалася телефоном неохоче.
Михайло набрав нью-йоркський номер, не будучи певним, що сигнал дійде з тридев'ятого царства, але помилився: чути було добре, Ванда зраділа, з сином усе було гаразд.
На подвір'ї з'явилися помічниці Галини Яківни, Михайло ще раз спитав у неї, чи не треба допомогти. Вона ще раз упевнила: впораються і без нього. Дев'ятини намітили почати десь о п'ятій, коли спека почне спадати.
Михайло накинув легку сорочку, повагався, чи вдягати піджак у серпневу жарінь, але треба мати достойний вигляд, та й гроші й документи носити у задній кишені штанів було б незручно і необачно, тим більше, що вчорашній водій розповідав: у Києві розвелося щипачів, особливо в громадському транспорті. Коли вчора верталися з Берковців і Михайло завів розмову про пам'ятник, Іван Пимонович дозволив собі пораду: «Ви даруйте, що я до розмови лізу, коли будете домовлятись, не прохопіться, що ви з Америки, бо ця братія вам потрійну ціну виставить. У конторі візьмуть за матеріал, за роботу за тарифом, але ж бригади вам не оминути. І художників. Я колись там працював, знаю, що й до чого. Міг би з синами, по старій пам'яті, все зробити — бетон, перекрити, огорожу пристойну поставити, але небезпечно. Для життя небезпечно — там усіх такі мордовороти пасуть… Мафія накрила і це скорбне місце. Як і кругом. І ще: не здумайте з бронзи щось ставити: бомжі нагледять, а вони за пляшку на все здатні».
Михайло набрав номер Івана Пимоновича, але голос оператора повідомив, що абонент за зоною прийому. Нормально — у Нью-Йорку чути, а в Броварах чи Борисполі — ні.
Дістався він до Берковців доволі швидко — нова траса чи не вдвічі скоротила відстань. Вибравши в салоні матеріал, Михайло подався до художників, як тут називали майстрів по каменю. У дворі за конторою лежали у штабелях перекладені дерев'яними брусками брили полірованого граніту, переважно габро; біля паркану віддалік стояли сторч скромні сірі плити і надгробки з крихти й бетону — товар найдешевший, однак, як сказали в магазині, неходовий. Мало хто хотів образити дорогого покійника, наче він міг з того світу висловити протест чи, навпаки, схвалити вибір живих. А найшвидше — перед людьми, нехай і сторонніми, було ніяково: он поряд, бач, токівський граніт, благородний, кофейно-коричневий, чи житомирський полірований сірий, а в нас — таке собі…
Майстер, людина літня, огрядна, відклав убік інструмент і молоток, зняв окуляри, вийняв на подив чисту хусточку і дбайливо протер очі. Перед ним лежав прямокутник надгробка, на якому виступали риси обличчя якоїсь людини. Тисячі ударів тонкого сталевого пробійника, ударів то легких, то повноцінних, кінець кінцем відтворювали досить схожий портрет на камені — полірованому лабрадориті чи габро; на сірому або червоному тлі ця технологія не спрацьовувала.
Михайло оцінив ввічливість майстра: побачив, що людина зупинилася поряд — припинив роботу, аби поспілкуватися. А може, просто стомився, а тут є з ким погомоніти для розрядки, бо цілий день тільки цокіт сталі по каменю.
— Скільки часу йде на таку роботу? — спитав Михайло.
— Та по-всякому. Коли настрій і погода — кілька днів.
— 1 букви різьбите?
— Аякже.
Михайло взяв із собою зразок шрифта і тексти написів на надгробках, показав їх майстрові.
— Довго робити?
— Тижнів два. Ви ж хочете глибоко, так я розумію?
— Так. Як вас величають?
— Михайлом Михайловичем звуть, а тут, як і у всіх, прізвисько, кликуха — Потап. Ну, від ведмедя повели казкового, — майстер криво всміхнувся. — Молодь сучасна недороблена…
— Я теж Михайло. Тезко, виходить. Мені треба швидше. Домовимось?
— Та зі мною домовитись можна. Тільки ж черга. І бригадир як осавула.
— З нагаєм?
— Хто б йому дав того нагая. Матюки — його зброя. А справжня — в інших, — загадково закінчив майстер.
— Давайте домовлятись. І бригадира врахуйте, аби не заважав. Добре?
Майстер поліз у кишеню просторої картатої сорочки, не заправленої у робочі штани, вийняв не звичну для Михайла осучаснену коробку «Прими», простягнув новому знайомому. З цікавості Михайло взяв сигарету своєї молодості, роздивився припасований до неї фільтр. Здавалося, майстер дивився зовсім в інший бік, та перегодом не втримався:
— Бачу, ви приїжджий.
— Чого так вважаєте?
— «Приму» нашу вивчали.
— Я з неї починав.
Михайло пам'ятав поради Івана Пимоновича і вирішив не йти на відвертість.
— Вам треба швидко і якісно. Скільки там знаків — не рахували?
— Порахуємо.
— Раджу літери сусальним золотом клеїти. Двадцять років як живий напис буде, ні дощ не візьме, ні сніг. Гарантія.
— От що, Михайле Михайловичу. Помилок не наробіть — я ось папірець залишу.
— Помилок? Тридцять років камінь довбаю. Один раз тільки помилився — замість м'якого знака твердий видовбав. З похмілля. Хлопці помогли — так приклеїли шматочок каменя, що ніхто й не помітив. Та й років десять уже взагалі не вживаю, так що не турбуйтесь. Я навіть на івриті написи робив. Ото як почався виїзд євреїв, то могили рідних усі впорядковували. Там, на єврейському кутку.
Михайло Михайлович махнув рукою на захід. Майстер не хотів брати завдатку, а потім, зиркнувши туди-сюди, поклав гроші у кишеньку сорочки.
— Днів через три-чотири приходьте.
— Це виходить — субота-недідя?
— Хіба?
— А так. Давайте без три-чотири, а в понеділок. Хоч я ваш колега, художник, і знаю, як воно, коли не йде робота, а все ж якщо призначив день — умри, а зроби.
— Художник? — засумнівався майстер. — Усі тепер художники. Не ображайтеся.
— Справді, не сумнівайтесь. То я буду в понеділок, по обіді.
Михайло пройшов до батькової могили — зорова пам'ять у нього була абсолютна, місце знайшов безпомилково. Бригада, з якою домовився у магазині, — мужиків викликала метка касирка, — вже працювала. Впорядкувати мали і мамину могилку — благенький повоєнний пам'ятничок підупав, похилився.
— До понеділка зробите?
— Не турбуйтесь. Живі гроші дива роблять. Закон капіталізму.
— Хіба ж у нас капіталізм? — Михайло навмисне сказав «у нас» — далі грався у «свого».
