Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Кілька років тому в нашому місті почався справжній бум на новостворені мас-медіа. Це не в останню чергу пояснювалося патріотичними почуттями місцевих бізнесменів, багато з яких і досі вважає, що за культурним потенціалом Тигирин має перевагу не лише перед Києвом, а й перед самим маленьким Парижем, галицьким П’ємонтом, королівським містом, він же Львів, Lwуw, Lemberg, Leopolіs — як завгодно, тільки не Львов. Третина видатних політиків, культурних діячів, письменників, музикантів та художників нашого століття походить із Тигирина. І це при тому, що місто налічує менше ніж 40 000 мешканців і далеко не настільки популярне серед туристів, як, наприклад, Львів, Умань, Одеса чи Київ.
Багато кого дивує назва нашого міста, походження якої до кінця не з’ясоване. Існує припущення, нібито на час заснування, а це приблизно XVII століття, сюди планували перенести столицю Галичини. Заснував місто такий собі Акакій Бздинський, невідомий історикам купець посполитого походження, який нажив капітал за допомогою темних махінацій і хотів прославити своє ім’я.
Кажуть, спочатку Акакій Бздинський наполягав, щоб місто назвали на його честь, але недостатня благозвучність імені засновника примусила відмовитись від цієї ідеї. Тоді місто з невідомих історикам причин назвали Тигирином. У туристичних путівниках можна прочитати, що назва ця пояснюється народженням засновника у рік Тигра, хоча більшість туристів і сумнівається, що на той час китайські гороскопи вже встигли досягнути такої популярності. Тигра планували згодом зробити символом Галицького князівства і ввести його зображення в королівський герб. З невідомих причин ці плани не здійснилися, а Тигирин так і не зреалізував своїх столичних амбіцій. Неблагозвучність прізвища засновника таємничим чином впливає і на сучасне життя Тигирина. За всі роки незалежності жоден член міськради і жоден міський голова не міг похвалитися прізвищем, об яке дикторки телебачення не спотикалися б і не червоніли, називаючи: Стульписок, Вирвихрін, Лихоробло, Замахайло і навіть, пробачте на слові, Пиздятенко.
Однак легенда про те, що місто мало стати королівським, передавалася з покоління в покоління, і тигиринці виховували дітей в дусі національного патріотизму та усвідомлення героїчного минулого.
Грицева шкільна наука
У радянський період культурно-мистецьке середовище Тигирина формувалося на базі професійно-технічного училища № 13, яке планують перейменувати на Академію гуманітарно-технічних наук і мистецтв, а також присвоїти їй статус національного вузу. Сюди вступають діти з найкращих родин. Завдяки людям, що сформували це середовище, в історії українського мистецтва з’явився термін «тигиринський феномен», який позначає велике скупчення в один час і на одній території видатних філософів, митців, культурних та політичних діячів. Чому стільки яскравих особистостей народилися саме в Тигирині і саме у 60–70-х рр. минулого століття, невідомо. Можливо, що і несуттєво. Ще більш дивним виглядає те, що всі вони починали свою діяльність саме в училищі, первісно призначеному для підготовки столярів, фрезерувальників та механіків. Хоча мій батько, наприклад, зовсім не вважає цей факт дивним і визначає як причину цього свідомий опір системі існуючих освітніх установ. Тигиринці прагнули довести, що можуть запропонувати вищу якість освіти, ніж будь-який авторитетний вуз країни. І це, на думку мого батька, вдалося.
Із ним багато хто не погоджується, вважаючи факт виникнення тигиринського феномена містичним, магічним, знаковим, але в жодному разі не раціонально обумовленим. Суперечка між прихильниками раціонального та ірраціонального походження цього явища точиться в колах тигиринських інтелектуалів давно. Хоча всі погоджуються, що важливим є насамперед сам факт скупчення такої великої кількості непересічних особистостей у нашому місті. Зараз в інтелігентних сім’ях уже стало традицією віддавати своїх дітей до ПТУ № 13 для того, щоб вони могли зав’язати корисні контакти і сформуватися як особистості. У цьому навчальному закладі майже не залишилося предметів, які безпосередньо стосуються спеціальностей столяра, фрезерувальника та механіка, а ті, які ще залишилися, ніхто не сприймає серйозно. Нещодавно ці предмети хотіли зовсім усунути з програми, але це чомусь виявилося неможливим. Технічний профіль навчального закладу змушені будуть залишити навіть після перейменування, тому його зробили теоретичним. На відділенні столярів-теоретиків переважно вчаться ті, кому забракло місць на решті факультетів (їх є три: загальна культурологія, порівняльна культурологія і просто культурологія). Багато хто порівнює тигиринський феномен із мулярським братством, а одним із основних доказів цієї гіпотези вважається те, що у багатьох видатних сучасних філософів, письменників, музикознавців нашої країни у дипломах написано «Столяр-теоретик першої категорії». Ще дехто вважає цю схожість із масонами негативною. Як на мене, і перше, і друге твердження безпідставні. Але я не можу виступати безстороннім коментатором у цьому питанні, бо мій батько, Галичанко Дзвеніслав Йосипович, — директор професійно-технічного училища № 13, автор відомої філософської праці з питань галицького сепаратизму «Дегуманізація ортодоксії», засновник і видавець науково-філософського альманаху «Грицева шкільна наука».
Я також закінчила професійно-технічне училище № 13 за спеціальністю «столяр-теоретик». Батько категорично проти протекції, тому я вступала до училища на загальних підставах, набрала при вступі меншу кількість балів, ніж це було потрібно для котрогось із основних факультетів, і потрапила до столярів-теоретиків. Точніше, «теоретичок», бо в моєму дипломі стоїть форма жіночого роду, на відміну від дипломів решти випускниць училища і всупереч чинному правопису. Прогресивні погляди батьків зробили своє, і я таки добилася, як написали би в альманасі «Грицева шкільна наука», ґендерної справедливості. Але це не дуже допомагає мені в житті, бо коли я подаю своє резюме на котрусь із західних стипендій у галузі гуманістики, такий диплом викликає радше подив, ніж повагу. За кордоном інформація про тигиринський феномен, а разом з тим і про специфіку ПТУ № 13, ще недостатньо поширена. Тому останнім часом я вказую в автобіографії лише закінчену згодом журналістику в Львівському університеті, на той час ще не національному. Та, правду кажучи, університет дав мені набагато менше, ніж домашнє середовище і навчання у ПТУ № 13.
Зараз я заочно навчаюся в аспірантурі, досліджую тематику «Провінція географічна — не провінція духовна», і у своїй роботі планую показати явище тигиринського феномена з погляду його непровінційності та абсолютної винятковості. Ясна річ, при цьому я застосовую інтердисциплінарні методи дослідження, інтерпретуючи історію за допомогою методології, яку використовують у культурології, психології і навіть медицині.
Щоправда, відтоді, як я працюю у КРІСі-2, мені довелося перервати роботу над дисертацією, бо, по-перше, не вистачає на це часу. А по-друге, праця над темою наштовхнула мене на нові її аспекти, яких я раніше не помічала і які вносять принципові зміни у попередню концепцію.
Наприклад, саме поняття провінційності. Для мого батька, як і для всього середовища тигиринської інтелігенції та читачів КРІСа-2, це поняття є очевидним і не потребує жодних дефініцій. Вони завжди знають, що саме є провінційним, а що таким не є.
Якщо б когось із представників цього середовища попросили скласти список речей і явищ, які він або вона вважає провінційними, туди напевно потрапило б наступне:
1) православне віросповідання;
2) погане володіння українською мовою;
3) добре володіння російською мовою;
4) сумніви у майбутній перемозі ідеї галицького сепаратизму;
5) відсутність чіткої політичної позиції;
6) намагання за будь-яку ціну переїхати жити до столиці або хоча б до Львова;
7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;
