Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
I не виникає жодних сумнiвiв, що дiйсно побачить: i не iдеально випранi шкарпетки, i пилюку пiд лiжком, i надто яскравий макiяж.
«Нiхто не доглядатиме за мною краще нiж ти!» - каже їй улюблений син. Адже, проживши на свiтi бiльше тридцяти рокiв, вiн мов маленький потребує пильного догляду. Бiдна, бiдна Надiйка!…
Надiйку дiйсно варто пожалiти. Їй теж за тридцять, i вона дуже хоче замiж. Десять рокiв, за її словами, вона була «майже одружена», тобто дружиною на буднi - двiчi на тиждень. Простiше кажучи, руйнувала чиюсь родину. Звiсно, її психiка скалiчена такими от ненормальними стосунками з чоловiками. За таких умов можна i фемiнiсткою стати чи влаштувати шлюб за розрахунком. Що, власне, i робить Надiйка, зустрiвши респектабельного Iполита. Але дзуськи! На своєму складному шляху до щастя вона зустрiчає непутящого Євгенка. Спiльними зусиллями закоханi позбуваються своїх колишнiх партнерiв i з головою занурюються у вир нового кохання…
Що далi?
П'ять рокiв по тому…
…»Со мною вот что происходит…», - спiває трохи облисiлий Євгенко. Надiйка у спортивних штанях пiд керiвництвом матусi прикрашає новорiчну ялинку, по черзi впускаючи на пiдлогу то зайця, то гiрлянду.
Вона гнiвно дихає в бiк Євгенка, натякаючи тим на його гiтарно-капцеву бездiяльнiсть, i вiдсилає за вiником.
«Если у вас нету тети…», - голоснiше бере акорд Євгенко, тоскно поглядаючи за вiкно.
З кухнi доноситься запах риби.
Надiйка впускає чергову iграшку i, збиваючи на своєму шляху стiлець, мчить на запах, пiдозрюючи найгiрше - риба перекипiла.
- Яка гидота! - зловтiшно констатує матуся.
- Ну що ти, ма! Це ж наша коронна страва! - iронiзує Євгенко.
- Йди в баню! - вiдгукується роздратована Надiйка.
- Дiйсно, синку, щось ти давно до баньки не ходив! - солодким голосом каже матуся.
- Ви ж знаєте, що йому не можна! - заводиться Надiйка.
- Поки що я тут хазяйка i мати свого сина! - вiдбиває удар матуся.
Жiнки заводять свою звичну суперечку.
Євгенко швидко накидає на себе пальто i вибiгає за порiг.
Вiн бiжить крiзь легку заметiль, i душа його поволi розправляє крила.
Вiдступають проблеми: не таким гострим здається питання, на яку роботу влаштувати Надiйку; чи варто прописувати її в квартирi, якщо у неї є своя; чи купувати музичний центр, якщо Надiйка мрiє про шубу з щипаної норки…
Снiг мете, замiтає його заплутанi, непевнi слiди.
Кiнець першої дiї…
…»Я вижу мачту корабля - и вы на палубе…» - це вже спiває залишена наодинцi з собою Надiйка, поки свекруха на кухнi намагається врятувати залишки перевареної риби та нарiзає iнгредiєнти для олiв'є.
Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!
…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.
- Двi «стрiлки»! - радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: - А-ну, спробуй на сiль!
Надiйка покiрно жує.
- Ну, здається, все! - каже свекруха. - Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки - вона вже стiл накриває…
Свекруха йде.
Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», - з досадою думає вона.
Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.
На порозi - велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.
- Дiда Мороза викликали? - весело питає фiгура.
- Iполит!!! - сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками - тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома смарагдиками…
- А у мене тепер мерседес… - мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.
Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…
Кiнець другої дiї…
…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.
- Мужчина, ви загубили шапку! - долинає до нього голос,
i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.
- О-о… - каже жiнка. - Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!
Їхнi погляди зустрiчаються.
«Галя?…» - спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.
- Женя!!! - радiсно вигукує Галя.
Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе - поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…
…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.
Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.
У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».
Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.
Матуся дослухається до метушливого шепотiння:
- Як же ми про все це скажемо Надiйцi?
- Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…
- Ма! - нарештi гукає Євгенко. - Надiйко! У нас гостi - я Галю привiв!
Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.
- Бачиш, як все просто вийшло! - радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.
Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.
- Якщо я здаюся вам легковажною, - каже вона матусi, - можемо розмiняти квартиру!
Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…
Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…
Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…
Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.
Диво сталося…
…Хеппi енд.
ПОТВОРКА
Семен Плющик - потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.
Семену Плющику - тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.
Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»
Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:
- А наш вбогенький нарештi прилаштувався…
- Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися? - дивувались молоденькi медсестри.
- Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi! - посмiювався головлiкар.
ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!
А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно - мармур. Холодно.
У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!
Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь - уб'є!»).
Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.
Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.
- Солоденька, ви до мене? - визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.
- Я до Семена Плющика, - вiдповiла незнайомка.
- Якi люди! Якi люди! - роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету. - А я вам, часом, не можу допомогти?
- Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!
Соєв послухався.
А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з Плющиком.
