Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Але на початку вісімдесятих якийсь Партайгеноссе [36] місцевого масштабу розпорядився зняти із костелу хрест, а саму споруду розібрати до фундаменту. Знімати дуже красивий, ажурний срібний хрест умовили батька багатодітної родини, якому колгоспне начальство пообіцяло новий трактор. Той поласився на потужну машину, бо досі працював на такій чортопхайці, що більше її ремонтував, аніж виконував нею свою норму в колгоспі. Та після зняття хреста з костелу чоловік якось відразу осунувся, почорнів на виду, став сумний та понурий. А невдовзі його знайшли в полі, у глибочезному окопі, під власним трактором, де він пролежав цілу добу, жахливо покалічений і придавлений перекинутою багатотонною машинерією. Лікарі ампутували бідоласі потрощену на цурпалки руку, потім — і ногу, але до тижня невдаха-тракторист таки віддав Богові душу. Незважаючи на цю небувалу подію, районний Партайгеноссе й далі нищив старовинний храм: наказав зняти покрівлю, а всю дахівку обережно завантажити на дві машини-вантажівки. Як тільки це зробили, бригада приїжджих заробітчан стала розбирати стіни, — але відокремити цеглину від цеглини виявилося неможливою справою: цегла розламувалася вздовж, упоперек — лишень не на лінії розчину! Понівечений костел достояв аж до третього тисячоліття. Вже за незалежної України будівлю таки відремонтували й накрили новим дахом — але то вже було зовсім не те, що раніше вражало красою архітектурної довершеності. І хоча нині в костелі навіть правиться Богослужба, на свіжопобілених стінах уже нема й натяку на ті чудові розписи, від яких я не могла відвести очей у дитинстві.

А де ж поділася дахівка? Розповідали, що Партайгеноссе подарував її якомусь голові із сусіднього району, бо той вивів свій колгосп у мільйонери. Голова, будучи глибоко вдячний владі за дармову черепицю, дахівкою з костелу накрив сільський клуб. Та однієї ночі звіялася страшна буря і наробила чималої шкоди, хоч на жодній хаті в селі дахів непоправно не понівечила. А ось із клубу не просто зірвала покрівлю, а різнокольоровими шматочками старовинної дахівки устелила дорогу до районного містечка десь упродовж трьох кілометрів — ціле село мало з чого дивуватися!

Тим часом моє останнє перед школою літо добігало кінця. Мама кілька разів їздила в Місто по шкільну форму, але щоразу верталася ні з чим: «Таке все дороге! Не купила, бо грошей шкода!». Врешті форму купив тато. Вона виявилася на мене завеликою, й довелося везти назад і обмінювати на меншу. Разом із коричневим шкільним платтям батько купив білий і чорний фартушки. Чорний мама мені обшила по краях кривулястою білою стрічкою, навіть зробила із неї ромашку й пришпилила на кишеньці. Моїй радості не було меж. У всіх знайомих дівчаток мій оздоблений фартушок згодом викликав неабияку заздрість. Однокласниці навіть водили мене до себе в гості, щоб їхні мами побачили, що і як саме можна зробити, аби шкільний одяг став невпізнанним. Десь наприкінці вересня усі фартушки в нашому класі було вдосконалено — і в деяких дівчат декорування виявилося навіть кращим, ніж у мене. Та коли наприкінці зими наша перша вчителька потрапила під машину й надовго опинилася в лікарні, усе змінилося. Дирекція прислала нам замість привітної Марії Степанівни вічно всім невдоволену Ірину Володимирівну — або, як її навічно охрестили у школі, Стару Каргу, хоч вона ще й близько не досягала пенсійного віку. Обличчя цієї нечупарної й неприязної вчительки завжди було як не злюще, то просто злостиве, рот — зневажливо скривлений, а настрій — препаскудний. Вона негайно зібрала батьківські збори й наказала матерям дівчат відпороти з фартушків усі оздоби: бо, мовляв, шкільна форма затверджена міністерством, а тому нічого (це слово було промовлено з особливим притиском, крізь зуби) міняти в ній на свій розсуд не можна. Заперечити не посмів ніхто.

Жила наша сім’я на краю Села, колись — на хуторі, а в часі мого дитинства — уже в самому кінці довжелезної вулиці, де останні хати стояли одна від одної на відстані двісті-триста й навіть більше метрів. До школи мені й усім іншим сусідським дітям доводилося щодня тюпати пішки три з половиною кілометри. Проте ніхто з дорослих не робив із цього жодної проблеми, а ми, школярі, й гадки не припускали, що виконуємо якесь непосильне заняття. Ніхто з батьків до школи своїх дітей ніколи не проводив — навіть першачків і навіть узимку, коли о сьомій п’ятнадцять (а саме в цей час і не пізніше треба було вийти з дому, щоб не спізнитися на перший урок, який розпочинався о пів на дев’яту!) ще було темно, хоч в око стрель, а замети височіли, здавалося, до самого неба. За ніч із поля намітало такі гори снігу, що «першопрохідці» завжди брели по ньому, тонучи вище пояса. Ніхто з батьків не супроводжував дітей і на Перший дзвоник. Але моя мама таки провела мене до траси, бо нею їздили міжміські автобуси й вантажівки (легковики тоді ще були рідкістю), і вона боялася, щоби я, котра постійно ловила ґав, не втрапила, крий Боже, під колеса, як переходитиму велику дорогу. Побачивши на трасі гурток трохи старших школярок, мама попросила їх провести мене до школи, бо, мовляв, я ще мала й можу заблукати, — і зі спокійним серцем повернулася додому.

Свій букет жоржин та повен портфель зошитів і кольорових олівців (а ще в ньому були дерев’яний пенал із перами й ручками, у які ті пера вставлялися, коробка з пластиліном, чорнильниця-невиливайка, лінійка, циркуль та інше потрібне й не дуже шкільне причандалля) я спершу несла урочисто, як і належить. Та невдовзі важкі жоржини стали тягнути мою руку вниз, і перед самою школою я їх уже просто волокла за собою. Тож подарувала їх учительці такими, в якому стані зуміла цей делікатний продукт донести. Вчителька лише хмикнула й відразу ж викинула мої обшарпані й запилюжені квіти в ящик для сміття. Але я нітрохи не зажурилася, бо жоржин у нашому квітнику цвіло доволі багато, й можна було хоч завтра принести до школи ще більший оберемок.

Після лінійки нас завели до класу, перевірили за списком, чи ніхто не загубився, і порозсаджували за партами: менших на зріст — за передніми, а вищих — далі за ними. Я виявилася найнижчою серед усіх першокласників, тому опинилася за тією партою, що стояла упритул до вчительського стола. Марія Степанівна запитала, чи хтось уміє читати. Я відразу піднесла руку і сказала, що можу читати навіть газету. Вчителька здивувалася, витягла із шухляди стола якийсь журнал зі значно дрібнішим, ніж у газеті, шрифтом, і подала мені. Те, про що йшлося у цій журнальній статті, для мене було справжньою китайською грамотою, бо коли я повернулася додому, то з порога почала розпитувати маму, що таке «постанова», «з’їзд», «рішення партії» й «оплески». Проте читала я не складами, навіть не цілими словами, а відразу реченнями. Вчителька похвалила мене, забрала журнал, а відтак дала мені якийсь списаний фіолетовим чорнилом зошит і запропонувала прочитати ще й це. Але я відповіла:

— Я читаю лише рівні слова — такі, як у книжках і газетах. А в цьому зошиті написано криво, у мене очі розбігаються, — тому я це читати не хочу.

— Не хочеш чи не вмієш? — уточнила вчителька.

— Не хочу і не буду! — признаватися, що не вмію, мені стало соромно.

Марія Степанівна стала пояснювати нам, що у школі ми навчимося писати прописні літери і що писаний текст дуже відрізняється від друкованого. Вона запропонувала мені вивести на дошці крейдою слово «мама». Під дошкою стояла довга, але зовсім низенька лавочка. Я вибралася на неї й почала писати на дошці друкованими літерами — а клас на всі голоси зайойкав, що я з ногами вилізла на стільчик, тому повинна негайно злізти і витерти його від брудних слідів своїм фартухом. Учителька терпляче пояснила дітям, що ця лавочка — якраз для того, щоб ми на неї ставали ногами, бо дошка прикріплена високо, а ми ще маленькі; а також що витирати лавочку фартушком ні в якому разі не можна: прибиральниця після уроків змиє мокрою ганчіркою увесь той бруд, який ми понаносимо на стільчик ногами. Я тим часом уже впоралася зі своїм завданням, і Марія Степанівна поруч із моїм словом вивела ще раз «мама» каліграфічними прописними буквами.