Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Проза » Современная проза » Поклоніння ящірці - Дереш Любко (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Поклоніння ящірці - Дереш Любко (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Поклоніння ящірці - Дереш Любко (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— І хтось повірив?

— Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа — Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.

Я, трохи помовчавши, промовив:

— Хіппі дуже крутий чувак.

— Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.

Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори — фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.

— Я хочу вбити його, — тихо промовила Дзвінка.

Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.

— Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.

Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.

Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько. А, крім того, не забувайте — мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро — зламане не ким іншим, як Фєдьою. Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.

Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно — у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони — ПАЦАНИ — а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка — то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.

ТОДІ мене відкачали.

Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?

Ніхто.

А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.

Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть). Просто я надто добрий для такого.

— Ти допоможеш мені? — спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”

Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...

— Нема питань, кицю.

І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.

Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.

5.

Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.

Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.

Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.

Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.

У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.

У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.

Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.

Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.

Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.

Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.

Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.

Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!

Перейти на страницу:

Дереш Любко читать все книги автора по порядку

Дереш Любко - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Поклоніння ящірці отзывы

Отзывы читателей о книге Поклоніння ящірці, автор: Дереш Любко. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*