Славка - Ткачук Галина (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Я, видно, задрих у його коморі.
Цього року лише в лютому випав перший сніг.
Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.
Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.
Звидів дерево і видерся на нього.
Звідти спитав мене, закричав:
— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!
Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.
Упершись вказівним пальцем.
І видав:
— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!
Я сказав:
— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!
— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.
Закричав звідти:
— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!
Я застрімався і закричав:
— Ану злазь!
Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.
Я пішов під ним.
— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!
Я не заперечував.
Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:
— О, смачненьке!
Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.
Сказав мені, чамкаючи:
— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!
Я тим часом приліг на сніг ницьма.
Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.
Я пролежав так із хвилину, а потім став.
Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.
Лютого охопив невимовний захват.
Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.
Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.
— Ху-ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?
— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.
Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.
— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.
— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.
ВАСИЛІЙ
Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.
Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.
До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.
Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.
І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.
У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.
Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.
І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.
Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.
Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.
У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.
Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.
І Славка каже, що його кров — коштовна.
А Ліля — ні.
Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.
Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.
Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось — товщі.
Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.
Інша річ — Ліля.
Її кров для мене коштовна.
У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.
Я І ЛЮТИЙ
— Ні, — відповів мені Лютий, —
І він став із землі, а сніг почав поволі танути.
З’явився туман.
На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:
— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!
— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.
— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.
— Чого?
— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!
І ми кудись побігли.
Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.
Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.
Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.
Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.
Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.
— Ти що виробляєш? — закричав я.
Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:
— Підніми руки!
Я підняв.
Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.
Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.
— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.
Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.
Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.
Але я знав, що нападів у чувака не буває.
Він просто завжди був таким, яким був.
І він ніколи не був не він!
І я не боявся, що мені станеться так само.
Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.
І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.
Я знав: якщо світ підсунув мені цього дивного Василія і вручив у друзі чаклуна Йова — значить: почалося!
Я — Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.
Лютий біг усе швидше, а потім впав і заснув.
Тільки завдяки цьому я його не загубив.
Бо я був добряче відстав.
Лютий лежав між деревами, і його обличчя — це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.
3. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.
На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.
Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.
Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.
Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.
Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.
Лю прокинувся неохоче і сказав, що йому болить голова.
І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.
В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.
Але Л. став і ми спокійно пішли далі.
Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.