Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
«Це багато,» — посміхається він, і вона вже знає, що він погодився і що вона дійсно отримуватиме від нього такі порожні листи. І коли приходять порожні електронні листи, вона радіє і дивиться на час, коли він їх відправив, і знає — з точністю до секунди — що у ті миті вони були ближчими. Вона зберігає ці листи всі до одного, і якби їй сказали, що там нічого немає, вона би здивувалася, бо там є все те, що їй потрібно. І часом їй смішно із себе, що вона так боїться загубити його слід у світі, і мусить мати свідчення того, що він є. І ці листи вона саме тому й зберігає, і так радіє, коли вони приходять, і так їх чекає, і починає хвилюватися, коли листа немає понад місяць. І сама пише йому листи, багато листів, часті листи, у яких описує все, що відбувається з нею і в ній, згадує свої дні до дрібниць, щоб не пропустити нічого важливого, описує те, що думає, те, що бачить, читає і що думає з того приводу. їй здається, що її життя тече одним потоком, і виливається в ці листи, і цей потік має бути відісланий у електронному вигляді одному адресатові, який наймудріше відповідає на її листи, тому що не відповідає на них словами — так як можна було би відповідати. Вона не сумнівається в тому, що він їх читає. Хоча для того, щоби написати все, вистачило б одного речення. Але можна й більше, можна багато речень.
Уривки з її листів.
«Я знову нещодавно була у Львові, — пише вона, — і заходила у вірменську церкву. Я прийшла туди на літургію, я зовсім не розуміла мови, але мене це не лякало. Я саме так і хотіла — прийти кудись, де я буду німою і глухою. Чутиму, але не розумітиму, могтиму тільки стенати плечима, коли мене щось спитають. Я знала, що я тут чужа, але мені було від цього добре. Правда, священик знав російську мову, але російською мовою він казав тільки «присаживай-тесь». Тому я завжди сідала останньою. Мені вистачало того співу, який я чула навколо себе, і якоїсь миті навіть зраділа, що не розумію слів, бо слова тут уже нічого не важать, і я знову перестала відчувати себе. Задовольняйтеся крихтами, але я отримала більше, ніж крихти. Потім я залишилась, коли відправа вже закінчилась і всі розійшлися, щоби знов подивитися на цю Тайну Вечерю, на якій немає Юди. У мене боліло серце, валідолу не було, я намагалась згадати, як почувалась, коли побачила цю Тайну Вечерю вперше, — здається, так само, як і тепер — хочеться кричати, бо це так, ніби прозріваєш, ніби зір повертається, а все, що до того, бачилось, як через плівку, густу й каламутну. Тоді там ще не було на чому сісти, і мені хотілося опасти під стіною і трохи побути розчиненою. Виходити не хотілося, і я знову думала, що пробула тут замало, хоча досить мені, мабуть, уже ніколи не буде. І я знову думала про те, щоб могти сюди повернутися. Уявляєш, я іще не дійшла до виходу, а вже думала про те, щоб повернутися. І одразу почала цього чекати. І так буває з листами до тебе — я не встигаю дописати одного листа, як уже чекаю, коли зможу почати наступного».
В іншому листі вона пише: «Сьогодні я прала постіль, а потім мусила все повикручувати. І знову відчула, що в мене немає на це сили. Є речі, з якими я зовсім не можу собі дати ради. І я знову згадала, що завжди сварилася через це з мамою, бо ніколи не могла викрутити постелі — ці напинала, простирадла, як я їх ненавиділа, тому що вони завдавали болю моїм рукам. Але мама мене змушувала це робити — мабуть, для того, щоб я зуміла подолати цей біль. Перестати його боятися. Але я тоді дуже боялася фізичного болю».
Ще вона пише: «Мені здається, що найбільше можна принизити людську гідність у безкоштовному громадському туалеті. Я мусила зайти до туалету, що біля нашого базарчика, там, як завжди, була черга, там завжди черга, бо туди ходять випорожнюватись товсті тітки-продавщиці, вони голосно матюкаються, одна тітка каже, що на хрін їй треба тут стояти, вона виходить, і я чую, як за дверима дзюркотить вода, навколо смердить, і потім, коли нарешті приходить моя черга й доводиться залазити у смердючу кабінку, повну людських нечистот, болота, я почуваюся так, наче мене товчуть лицем у цю гидоту, аби відчути, що я нічим не краща за цей бруд. Тільки я не хочу цього відчувати. І мене починає нудити, тому що все це так гидко. І я доповзаю до кабінки, і там на щастя двері зачиняються, бо є кабінки, в яких двері не зачиняються, і до тебе постійно заглядають — що ти там, мовляв, робиш? А там нічого особливого не можна робити — ноги зігнуті й думаєш, щоб тільки пошвид-ше та щоб нікуди не звалитися. А потім виходиш, ще треба помити руки, з умивальника тече смертельно холодна вода й пече руки. Я дуже не люблю, коли мене принижують».
«Мені сумно за те, що я не зробила багатьох речей для мами. Сумно за такі недоказаності, недоговореності, за скупість на ласку, на жести любові й розуміння, я завжди1 буду за цим жаліти. Мені шкода, що я на прощання не обняла її так міцно, щоб у мене заболіли руки, бо це було би востаннє. Тоді мене забракло — на цей один жест болісної любові, і мені його завжди не вистачатиме. Хоча насправді на багато жестів і вчинків мене забракло».
«Знаєш, у своєму житті я вчинила три крадіжки, принаймні я пам'ятаю тільки три. Вперше я вкрала булочку в магазині, коли мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».
«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».
«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»
«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.
За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».
