Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».
«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».
«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».
«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не почуває до мене нічого, окрім ненависті — сухої та колючої, як прибережна галька. Для декого мене не існує, і тому ті сторінки, де я ніби є, але мене нема, шелестять по-іншому, коли перегортаються. Для декого я, ніби біль у горлі, — ковтаєш і тільки тоді пригадуєш, або відчуваєш прикро. Всі мої листи до тебе є принаймні у двох копіях. Всі вони вже записані. Я їх просто мушу пригадувати, я навіть не думала, що їх так багато. Для того, щоб прочитати книгу іншого, треба жити його життям.
Тому за життя можна прочитати лише одну-єдину книгу — свою, і безліч фрагментів з інших книг. Єдина книга проживається. Це те, що кожен може вмістити, не більше. Книги самогубців закінчуються розірваною сторінкою — так, ніби її засильно шарпнули, перегортаючи. Вони йдуть так по-різному звідси, тому що для них цього забагато, того всього, що є тут. Часом вони просто не витримують і хочуть бути по-іншому».
«У Божому Інтернеті є незліченна кількість веб-сторінок, а наші прохання миттєво потрапляють у Його скриньку. Він завжди вчасно читає листи. Він читає їх в окулярах, тому що коли отримувати так багато листів, то обов'язково треба читати їх в окулярах, інакше очам буде тяжко».
«Я думаю, що якби я втратила зір, то не бачити кольорів було би для мене справді трагічно, я могла би когось попросити читати собі, хтось міг би писати замість мене. Не бачити людських кольорів — це було би надто нестерпно. Тому я можу просто радіти, що цього зі мною не сталося. Знаєш, кожна людина має свій колір, правда у декого цих кольорів багато, дехто візерунчастий, дехто якийсь пастельний, дехто міниться кольорами веселки, дехто такий, як роса на сонці, ти для мене був сизого кольору, такого, як буває переддощове небо».
«Я пам'ятаю, що коли йшла босоніж по розпеченому від сонця піску на березі Дніпра, у мене спочатку була тільки одна думка: цікаво, скільки я зможу так витримати. А потім вона зникла, і на її місці з'явилась інша: тільки б не закричати. А потім ще інша: якщо я тепер впаду долілиць і поповзу вперед, це буде найкраще, що зі мною станеться, тільки би доповзти до трави. Я тоді так чекала трави, як ніколи в житті».
«У смерті є велика інтимність, померти — це дуже приватна справа, спочатку всі цього бояться і тому потребують бачити біля себе живі обличчя, щоб не було так страшно, але потім, коли надходить цей момент, випроваджують усіх. Великі святі насилали сон на тих, хто чував при них. Тут треба побути самому. Не можна позбавляти людину цієї приватності. Смерть у газовій камері — колективна смерть у муках — це ще страшніше. Люди сходились на страти — як я це ненавиджу. Людей карають не стільки смертю, як страхом смерті, завдавати комусь смерті — абсурдно, смерть із рук правосуддя — я також це ненавиджу. «Агонія» — грецькою означає «боротьба», а також «тривога». Ми тривожимося перед смертю і боремося, але, може, і не з нею, і не з життям, а з чимось іншим. Близькість цих двох слів — «агон» та «агонія» — така дивна, бо те й інше означає боротьбу, змагання. Обидва мають корінь «аго», що значить «вести». Ми називаємо «агонією» передсмертну боротьбу, хоча йдеться тільки про те, щоб нарешті бути переведеним. Нас відведуть туди, куди треба».
«Перестати бути посудиною для чужих думок. Не наливати у себе всякої непотрібної всячини. Бути глечиком, у якому тільки чиста джерельна вода». «Сьогодні я мусила розміняти собі 50 баксів. Бо, знаєш, час від часу мені треба різні речі, і тому доводиться мати гроші. Біля обмінного пункту пахло свіжим хлібом, і я думала, що є тільки декілька речей, про які я постійно думаю, а решта все мене не цікавить. Але гроші я все одно розмінюю. Навпроти на автобусній зупинці стояла ціла хмара людей, і я спочатку подумала, що, може, це якась галіма демонстрація — тих, кому хріново живеться. Тому що переважно людям тут живеться хріново. З різних причин, але хріново. Але виявилось, що то ніяка не демонстрація, а люди всього-на-всього чекають автобуса. І цей автобус ніяк не приїжджає, і вони переминаються з ноги на ногу, і вперто чекають. Тоді я подумала, що це, мабуть, ще гірше. Бо це таке витратне чекання».
«Сьогодні мені було дуже холодно, в будинку ще не ввімкнули опалення, у мене замерзли руки, пучки були такі тверді й холодні.
Я знову не могла зрозуміти, що я тут роблю — взагалі, що я тут роблю, так якщо по-справжньому. Якби мене про це спитали, я би вже не могла відповісти, якби мене спитали, чи я відкусила собі язика, я би, мабуть, тільки кивнула. Це ще було би схоже на виправдання — не мати язика, отож не говорити. І потім я згадала, що зовсім давно, мені було тоді не більше семи років, я пішла по хліб і, коли заходила до крамниці, звідти виходив якийсь чувак і в нього з рук випала пляшка горілки, бо він був уже п'яний і не міг її втримати в руках. І шматок скла поранив мені ногу. На мені тоді була коротка спідничка й бордові колготи, і тому на них зовсім не видно було крові. Чувак щез, матюкаючись, він взагалі мене не помітив, та й нащо я йому була треба. І мені стало страшно, тому що всі кудись зникли, і в мене на нозі рана, з якої тече кров, і ці бордові колготи, і крові не видно. Мені тоді дуже хотілося порятунку, я йшла й плакала, це було смішно, тому що ніхто не звертав уваги на те, що я плачу. Хоча, якби хтось з'явився і спитав, що сталося, я би не змогла нічого відповісти. І коли прийшла додому, вперто мовчала й нікому нічого не розповіла. Мені дивно, що я саме сьогодні про це згадала. Може, це від холоду. І тому, що мені тоді не хотілося говорити — так як зараз».
«Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує».
