Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Мій батько переконаний, що тільки та людина, освіта і світогляд якої збагачені здобутками всіх цих видів мистецтва, може знову віднайти втрачену внутрішню гармонію, а також гармонію зі світом, який її оточує.
Лікування за допомогою «естетично-натуральної концепції Полуботка-Свищенка» передбачає два найважливіших пункти: відразу до естетики німецької і обожнювання естетики української. Але це зовсім не означає, що здобутки німецької культури вилучені з арсеналу засобів, якими лікують пацієнтів Шато д’Амур. Зовсім навпаки, крім творчої спадщини Ернста Теодора Амадея Гоффмана (а також його творів, написаних іще під власним ім’ям Вільгельм, до того, як письменник змінив ім’я на честь Моцарта), тут використовують твори Ґете, Гайне, Шіллера, Ґьольдерліна і навіть Ґюнтера Ґрасса. На стінах можна зустріти чимало полотен Гундертвассера (у палатах прихильників авангардового мистецтва) та ілюстрацій до казок братів Ґрімм (для всіх решта), пацієнти часто обідають під музику Бетховена і проходять курс т. зв. «катарсисно-шокової» терапії, слухаючи у великих кількостях твори Шніттке, який хоч і не жив у Німеччині все своє життя, зате народився і жив у Росії, що, на думку мого батька, робить його діагноз особливо складним. Але основною метою цих студій є довести до свідомості кожного пацієнта, що німецька ментальність — мати депресії, а німецька нація схильна до неврозів більше, ніж будь-яка інша нація в світі.
— Вдумайтеся самі, — любить повторювати мій батько. — Ким був один із найбільших німецьких поетів Ґьольдерлін? Божевільним, заточеним у вежу, вся творчість якого сповнена трагізму, безвиході, відчуття апокаліпсису. Яка нормальна нація зробить культ із такої людини?
Або інша гордість нації, «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса. Починається словами: «Так, я не приховую, я пацієнт спеціального медичного закладу». Карлик із божевільні аналізує німецьку новітню історію. І це культовий роман німецької літератури XX ст. Я вже не кажу про різних там поборників «народно-культового» мистецтва типу Ганса Йоста, герої якого хапаються за револьвер, чуючи слово «культура», і відверто заявляють: «Я німець! Тому я добре знаю, що життя не можна ґвалтувати розумом». Іншими словами, «що в дурного на язиці».
А музика Шніттке? У вас виникає відчуття, що це писала психічно здорова людина? Я вже не кажу про «Майн Кампф» і створення Третього райху під керівництвом психічно хворої людини (австрійське походження автора, на думку батька, аж ніяк не виправдовувало німців). Хіба могли б до такого дожитися французи зі своїм батяром Війоном чи циніком Рабле? Я вже не кажу про життєрадісних українців (мій батько — один із небагатьох, хто вміє побачити у замріяній тужливості цієї нації невтомний оптимізм). З «Майн Кампф» вони роблять «Майн Кайф» — геніально, і це зовсім молодий хлопчина із дотепним псевдонімом Цибулько. Я чув, що він приховує своє справжнє прізвище, бо працює радником президента і боїться, що крамольна поезія може зашкодити його політичній кар’єрі. Покажіть мені хоча б одного такого німця! Навіть Наполеон зі своїми відвертими комплексами справляє кумедне і легковажне враження на фоні похмурої німецької історії.
Оскільки переважна більшість пацієнтів клініки — німці за національністю, то основною причиною їхньої хвороби мій батько вважає саме ментальність. Позбутися її, хоча б частково, можна, тільки увібравши в себе разом із вивченням культурних здобутків інших націй і частину їхньої ментальності. Насамперед, ясна річ, української.
«Тільки не росіян! — наголошує при кожній нагоді мій батько. — Стережіться росіян, не беріть до рук Достоєвського. Інакше вам ніколи не вилікуватися. Єдина більш хвора, ніж німецька, нація — це російська з її Тарковськими і Сологубами, самогубцями Маяковськими-Цвєтаєвими-Єсєніними, з її Сталіними і Єльциними. Психіатрія ще не досягнула необхідного рівня розвитку, щоб зрозуміти нутрощі патологічно хворої російської душі, не кажучи вже про якесь там лікування».
Пацієнтів російського походження, навіть часткового, тут відразу кладуть в окрему палату, а їхніх родичів попереджають, що не існує жодного відсотка гарантії успішного лікування. «Естетична концепція» їхнього лікування специфічна. Таких пацієнтів намагаються «перемістити» у світогляд, споріднений, але здоровіший, більш гармонійний, іронічний. На думку батька, їм потрібно отримувати заряд оптимізму зі спільнослов’янської культури, передусім української і чеської. «Енеїду» Котляревського і «Бравого солдата Швейка» Гашека він вважав ідеальними транквілізаторами для збуреної і наскрізь просяклої трагізмом російської душі.
Ясна річ, батькові ідеї далеко не відразу визнали в науковому світі. Такий авторитет у галузі психоаналітики, як Україна, яку далеко не кожен європеєць самостійно може знайти на карті, — спочатку це викликало у кращому разі подив. Але не все відоме є ефективним, а не все ефективне мусить бути відомим. Ця терапія неодноразово довела свою дієвість, і хворі потягнулися до нового методу. Один із пацієнтів, нащадок давнього і збіднілого князівського роду, батьки якого, рятуючись від революції, виїхали на еміграцію, потрапив до Шато д’Амур, коли раптом усвідомив, що він — єдиний спадкоємець російського престолу. Підтвердженням цього він вважав своє прізвище Нєподєлімов, яке мало символізувати, що саме на ньому лежить священна місія відновити Російську імперію у її територіальних межах 1913 року. Йому наснився сон, що його прабабця народила позашлюбного сина від одного із членів останньої царської сім’ї, і цей син став його батьком. І хоча фізіологічно такий розвиток подій виглядав не надто можливим, Нєподєлімов вирішив, що тепер він не просто має право претендувати на трон Російської імперії, а й повинен подбати про спадкоємця та продовжувача династії. Останнє в його похилому віці було найбільшою проблемою.
Після курсу лікування в Шато д’Амур цей чоловік зрозумів, що справжнім його покликанням є зовсім не відновлення імперії, а створення в російській літературі героя на зразок Енея або Швейка. Бо тільки та нація може претендувати на світову першість, яка має у своїй літературі справді народного героя зі справді народним гумором. На щастя, господін Нєподєлімов був не дуже обізнаним з новітньою російською літературою і не знав, що такого героя до нього вже створив Володимир Войнович. На щастя, бо хоча пацієнта й не вдалося остаточно вилікувати, його поведінка стала набагато спокійнішою. Нєподєлімова навіть виписали із клініки, і єдиним проявом хвороби зараз є літературні читання нових розділів книги, які він влаштовує родині раз на місяць. Персонаж, створений господіном Нєподєлімовим, називається Ванька, носить козацькі вуса, червоні шаровари, п’є багато горілки, закушує її салом, грає на балалайці, майстерно виконує частушки (правда, одна із них чомусь називається «Ой, чий то дуб стоїть»), живе за часів Петра І і їздить із царським дорученням у Європу демонструвати світові російську культуру. Основною концепцією книги є твердження, що історики зовсім неправильно трактують образ Петра І як царя, що намагався «прорубати вікно в Європу». Насправді він був першим, хто усвідомив, що порятунок для загниваючої Європи прийде саме зі Сходу, а точніше — з Росії. І тому вже тоді намагався «прорубати Європі вікно в Росію». Через те посилав у світ не боярських синків, щоб вони вчилися ремесла і наук, а простих людей, щоб вони поширювали у світі народну російську культуру.
Коли ви вперше потрапите до Шато д’Амур (не йдеться, ясна річ, про спеціальне крило для особливо важких пацієнтів), у вас навряд чи виникне враження, що ви в лікарні. У всіх коридорах і кімнатах створено домашній затишок, всюди стоять квіти, пацієнти прогулюються доріжками у звичайному вбранні, без жодних халатів, і на перший погляд важко відрізнити їх від відвідувачів. Усе тут сприяє створенню атмосфери максимального психічного комфорту. У приміщенні під назвою «Приймальня» ви не побачите нікого, але не лякайтеся, почувши звідкись зі стелі голоси, що провадять дивний діалог:
