Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
На пятий день кохання Іко раптом повідомила, що їде в Бейрут: «Подивлюсь на ліванські кедри, а потім — у нас літак». Я не думав про те, що буде з нами далі. Мені було добре — от і все. Я чекав на повідомлення від батька — воно не надходило, тому я розчинився в Дамаску, розчинився в Іко, розчинився в собі, часі і просторі. «“У нас літак...” — це в кого?» — «У мене, Ейко, Тетри і Хідетосі». — «Ти полетиш із ними?» — «Так, у нас квиток із Бейрута до Токіо, через три доби...» — наче виправдуючись, відповідає вона. Щастя закінчилося. Іко починає збирати речі, автобус відходить через дві години. Пакує наплічник, зазирає під стіл, шарудить у тумбочці, перевіряючи, чи нічого не забула. «На, дивись, тут якась книжка», — виймає з шухляди тонку брошуру і кидає на ліжко. Я дивлюся — ти ба, російською, але нічому не дивуюся. Немає сил.
Я цілую Іко в щоку. Інших, оригінальніших варіантів прощання в мене нема. Як і інших варіантів продовження стосунків.
Важко передати мій стан — серце плакало за моєю Іко. Вона поїхала, а я лишився. «Лишився» — від слова «лихо». Я пролежав усю другу половину дня в готелі, привів думки до певного ладу, вийшов повечеряти, а коли повернувся, то застав нового сусіда — вічно усміхненого норвежця Гуннера. Він навіть уві сні всміхався — дивно, до того ж по-ідіотськи. Знічев’я я навіть прочитав книжечку, яку знайшла Іко, брошуру про масонів. Саме тоді я й почав робити ці нотатки, записавши до цього блокнота за одну ніч усе, що зі мною трапилося під час подорожі. Я писав коротко, тільки основне, лишаючи після кожного запису дві-три порожні сторінки, щоб потім, згадавши подробиці, повернутися і додати колориту й деталей.
На світанку, коли закричав муедзин, я ще сидів за столом і дивився на своє незвично порожнє ліжко. День почався. Новий день мого життя. Тож хай він пройде де-небудь в іншому місці. Я не хочу більше Дамаска, без Іко він мені не потрібен.
Сирія. Хама і Хомс.
Норії та аргентинське танго. 15—16.03.
Другого дня вранці я снідав у кафе гострим місцевим салатом — він добре прострілює мозок і шлунок. Куди їхати далі, чому мовчить батько? Я був розчарований. Того дня чуже давнє місто видавалося чи не єдиною «істотою», що могла мене зрозуміти. Писати мамі (нарешті я й про неї згадав, але дивно — не відчув за свою невдячність докорів сумління — і правильно, то вдавана невдячність) або доктору Споку — недоцільно: неможливо описати свій стан навіть на кількох сторінках електронного листа. Спочатку я думав, що в щоденник сухо нотуватиму лише факти і враження, але мимоволі він став схожим не на сухий конспект мандрівника, а на нотатки психіатра, він став радше описом внутрішнього стану, ніж описом навколишнього світу. Усе правильно: мені, як людині прискіпливій, значно легше спочатку занотувати, а потім відстежити, читаючи рядки, свою ж історію, наче спостерігаючи збоку, наче дивлячись на себе у дзеркало. Я споглядав себе, як художній фільм, розбирав це кіно на персонажів та сюжети. І логіка, хоча й трохи спотворена батьковою майже дитячою грою (може, таким чином він компенсує те, що не грався зі мною в дитинстві?), тут є. Слава богу, це не серіал, тобто жінкам це не дуже цікаво читати, хоча я сумніваюся, що хочу, щоб мої нотатки взагалі хтось читав. Удома, у Києві, так розмірковувати про внутрішній стан у мене не було часу — робота, пес, проблеми, друзі, жінки, — завжди ти з кимось спілкуєшся, немає навіть години, щоб полежати і запитати в себе, а хто ти, власне, такий, чого ти хочеш у житті, куди біжиш? Моя подорож — прекрасний досвід одинацтва. Я чув у якомусь фільмі цю думку про досвід одинацтва — не пригадую, що за кіно...
Так я думав, гортаючи довідник про Сирію і нишком спостерігаючи, як люди споживають їжу. Як людина їсть — так вона і живе. Якщо їсть похапцем, то й живе так — похапцем. Якщо їсть сумлінно, нікуди не поспішаючи, ретельно пережовуючи, з почуттям власної гідності, можете не сумніватися: перед вами — гідна людина. Я спостерігав за американцем: він їв кебаб, саме такий, яким мене пригощав Мурад. Америкос так поспішав, що навіть не помічав, що в обох руках тримає по шматку м’яса. Зосереджений лише на тарілці з їжею, він видавався дикуном, весь світ йому закрили спершу ці шматки м’яса, цибуля і помідори — він зжер їх очима, проковтнув зором, — його рот був повен їжі, а він пхав і пхав туди м’ясо куснем хобса і ковтав, майже не пережовуючи. Як на нього огидно дивитись! Однак існують люди, які, хоча й голодні, уживають їжу гідно. Про таких кажуть, що вони їдять красиво: навіть якщо вони їдять руками, без виделки й ножа, навіть коли вони їдять досить швидко, краса процесу не втрачається, навпаки, виходить елегантно, з повагою до себе і їжі. Мабуть, це талант — красиво їсти, збуджуючи в людей довкола себе апетит. Араби переважно беруть їжу руками. Спочатку це видалося мені не дуже гігієнічним, до того ж мені, європейцю, завжди давали виделку, але потім я розсмакував цей звичай — брати їжу руками. Я досі зберіг звичку — ламати, а не різати хліб. А потім я взяв руками кебаб і зрозумів, що так у нього зовсім інший смак, до того ж у цьому є певна доречність: занадто гарячу їжу виделкою взяти можна, а от руками — навряд... Я вживав у дорозі просту їжу — жодних багатих європейських салатів і всього такого: доводилося заощаджувати, але в мене й не виникало бажання вести інший спосіб життя — усе помірно та корисно і безпечно. З часом я звик і до гострих приправ, які не тільки додавали смаку, а й слугували чудовим антисептиком.
(Мої подальші подорожі по Індії, Непалу, Бангладеш та Китаю лише підтвердили цю здогадку. Майже в усіх країнах зі спекотним вологим кліматом — гостра кухня. Це специфіка радше медична, ніж особливості гастрономічних уподобань. Уживання гострих приправ — чудовий запобіжний засіб проти бактерій. До того ж гострі страви чудово пристосовують температуру організму до навколишнього середовища.)
Отже, я волів їхати, але не знав куди. Їхати до Лівану не хотілося — там був Бейрут, а в Бейруті була Іко, а в Іко був Хідетосі, — там мені нема чого робити, Бейрут захопили японці. До того ж треба витрачатися на візу. Я не хотів їхати до Лівану — однозначно. Найближче велике місто поруч — Хомс, але там нема на що дивитись, а от Хама... У Хамі були норії, великі млини, які крутилися з VII століття, і це було цікаво — стародавня інженерна думка, — можна поїхати туди, а потім повернутися в Дамаск або заночувати в Хомсі. Про всяк випадок. Як повідомляє довідник, Хама — місто найрадикальніших мусульман у Сирії, у 1980 р. угруповання «Мусульманські брати» навіть підняло тут повстання проти чинного режиму. Однак режим не довго думав, чим відповісти: Хаму бомбили, по ній проїхались танками і розстріляли з гармат. Палкий же привіт передав сирійський уряд братам-мусульманам, нічого не скажеш. І в них тут не все так чудово й однаково, як виявляється. Я поклав довідник до наплічника і витяг тоненьку книжечку про масонів, яку знайшла Іко. Ще раз перегорнувши сірі сторінки з літерами дрібного шрифту, я вже хотів лишити брошуру на столі, коли на обкладинці з внутрішнього боку побачив написані у стовпчик простим олівцем слова. Як я не помітив їх учора?! Цього не могло бути! Але слова були, і слова були такі:
Масони
Кальсони
Шевальє
Монпельє
Шансон
Патисон
Клуб
Куб
Каштан
Султан
Грузин
Магазин
Облом
Аеродром
Абетка
Канхветка
Халепа
Дурепа
Ахмет
Мінет
Наче хтось збирався писати вірш про масонів у кальсонах і добирав рими. Натомість я вже знав, що робити. Я дістав довідника про Сирію і, впевнений на сто відсотків, що Іко — черговий батьків шпигун, почав вивчати главу за главою. Посьорбуючи уже третій чай, я прийшов до беззаперечного висновку, що ці слова — доступно зашифрований навіть для такого ідіота, як я, подальший шлях. Батько наче розставляв прапорці на мапі — мені лишалося поєднати їх дорожньою лінією. Уже зрозуміло, що «куб» — це масонський куб у Тартусі, «шевальє» — натяк на замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, а «абетка» — натяк на древнє місто Угаріт недалеко від міста Латакія, великого порту. Решту поки що не зрозуміти: здається, більшість слів дібрано справді лише для рими. Я уважно роздивився мапу — усі вказані в «масонських» римах місця лежали або по дорозі на узбережжя Середземного моря, або на самому узбережжі, Хама розташована трохи осторонь. Тим не менше, я подався до автовокзалу з рішучим наміром виїхати саме до Хами. Я не міг собі дозволити, коли вже я тут, не побачити норій.
