Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
(Потім я вчиняв саме так — давав гроші, а найчастіше віддавав їх — лише правою рукою.)
Я повернувся в готель у чудовому настрої, з думками про загадкову арабську душу. Ну, хто я йому такий?! Ніхто! З тим я і заснув, щоб вранці зробити двокілометровий ривок до автовокзалу й о восьмій бути вже у Крак-де-Шевальє. Якщо відверто, то за два тижні подорожі мені набридло дивитися на каменюки, чия б нога на них не ступала. Я провів у Крак-де-Шевальє лише годину. Якщо треба, всі відомості про цей справді гідний уваги замок хрестоносців можна прочитати в довідниках. Зазначу лише, що десять кілометрів дороги назад від замку до траси я пройшов пішки. Ціна, яку запропонували вкрай знахабнілі місцеві таксисти, мене не влаштувала: вони розмовляли нахабно, і я принципово послав їх куди подалі, хоч який безглуздий це мало вигляд. Діставшись нарешті до траси, що тут вела й до узбережжя, й до Лівану водночас (десь там далі вони розходилися), я втомлено сів на наплічник і став мляво голосувати — я розраховував ще завидна оглянути Тартус і масонський куб, щоб надвечір дістатися Латакії.
Я зупинив лише звичайний рейсовий автобус, довелося заплатити 30 лір. Ех, немає поруч Іко з її талантом стопити машини й подорожувати безкоштовно! Мені було про що подумати: і про Мудара, бо їхав я таки в Латакію, а до Джебли, де він мешкав, зовсім недалеко, і про Іко з її «Таємницями масонів», і про Саїда, мого доброго знайомця. Чи справді всі вони — агенти батька, зокрема й Іко? Може, це справді він, старий пройдисвіт і розвідник, так усе підлаштував, навіть маленьке кохання, зробив мені такий подарунок? Занадто багато збігів. Я думав і про іслам та християнство, думки про релігію взагалі не виходили з голови. Араби всякчас транслювали свої версії, не втомлюючись полаяти євреїв за те, що ті все перекрутили, привласнили обраність, утаємничили прості і зрозумілі речі. Араби говорили про це так уперто, що я починав підозрювати, що справжня причина конфлікту між семітами не Палестина, а саме історія й віра. Здавалося, вони не могли поділити Бога. Але так чи інакше, вони всі вірили. Мандруючи святими місцями, я чи не кожної години зустрічався з минулим, з біблійними міфами. І всі ці події відбувалися не десь там далеко, за горами-морями, а тут, поруч, і для людей, які тут жили, це не просто слова з книжки, не просто формальні молитви і сури, це їхнє життя. У моїй країні все відбувалось інакше.
Чи може бути звичайним збігом обставин, що стільки людей так щиро вірять у Бога? У те, що я вважаю нісенітницею, безглуздою випадковістю історії, блазенством і боягузтвом. Хто дурень, я — чи вони? Може, вони знають щось таємне, а я — ні? Можна, звичайно, глянути на цю проблему з висоти західноєвропейської цивілізації, однак спостереження за мандрівниками з Європи наштовхували на висновки, що наші менталітети різні, що я — представник іншого світу. Але якого? Де він загубився? Коли він загубився? Як його відшукати? Чи є десь той Бог-Отець, загадковий Дядечко, якого ніхто ніколи не бачив, чи все це, насправді, лише міфи, легенди, страх перед смертю? Як мені розв’ язати цей вузол? Краще не думати. Коли не думаєш про смерть, жити набагато легше.
Сирія. Тартус і Латакія.
Узбережжя Середземного моря. 15.03.
Тартус справив приємне враження — невеличке і чисте містечко. Біля воріт церкви Святої Марії мене перестріли двоє хлопчаків років десяти-дванадцяти. Обидва блондини, вочевидь, далекі нащадки лицарів-тамплієрів і суворих часів війн за гроб Господній. Вони пропонували сувеніри: черепашки, монети, камінці — джентльменський набір цих місць. Шукран, шукран, дякую, якось іншим разом.
Вхід до музею-церкви виявився платним, що не порадувало. Амфори, статуї, саркофаги, посмертні маски якихось людей, які жили й померли давним-давно, я швиденько оглянув їх для порядку. Найцікавіше — масонський куб — стояло у північній частині музею. Я уважно його обдивився, але нічого цікавого не знайшов. Куб собі й куб, на геометричну фігуру, себто куб, до речі, зовсім не схожий, його призначення я так і не зрозумів.
Розчарований, я подався на острів Аруад, це лише півгодини катером від невеличкого порту. На вході гордо і незворушно стояли два бруднувато-білі пелікани, — я навіть зупинився, придивляючись, чи не опудала. Виявилося, живі.
Хутко обійшовши невеличке місто, яке повністю заповнило острів старими вузькими вуличками, і не знайшовши нічого цікавого, я затримався біля майстерні з виготовлення човнів і півгодини з неприхованим задоволенням спостерігав, як майстри-човнярі стругали балки і реї. Мені захотілося кинути наплічник і приєднатися до них, так добре виходила робота: стружка вилася з-під рубанка й акуратно вкладалася під ноги, дерево приємно пахло і виблискувало природним візерунком. Поруч стояли майже вже готові човни і чекали, поки не висохне фарба, щоб незабаром стати на воду і змагатися з морем за життя і рибальське щастя людей. Можливо, тут я і знайшов би сенс життя? У мене буквально свербіли до рубанка руки. Але замість того я пробив пенальті: поруч школярі ганяли у футбол, і м’яч відскочив до мене. Жестами я пояснив, що хочу вдарити, — і дітвора, відрядивши «в раму» найстаршого, радісно заверещала: «Велком, велком!» Майстри-човнярі на хвилину відірвалися від роботи і підняли голови. Чому мені захотілося це зробити, я й досі не можу зрозуміти — останнього разу я грав у футбол ще у школі. Певне, я волів зробити хоча б щось корисне: якщо не човна, то забити гол. Зі звірячим виразом на обличчі я побіг на м’яч. Хлопчина на воротах знітився, очікуючи удару страшенної сили, а я, згадавши збірну Аргентини-78 і Саїда, щосили замахнувся і... легенько копнув м’яча у правий від себе кут — стовідсотковий гол — хлопчина, піддавшись на мій дешевий фінт, стрибнув у лівий. Човнярі заплескали в долоні і крикнули: «Гуд!» Малий голкіпер майже плакав з розпачу. Для встановлення рівноваги ми помінялися місцями. Думкою я просив його про єдине — щоб він влучив. Хлопчина таки влучив, а я пропустив, стрибнувши, як і він, в інший кут воріт. Я зробив це навмисне, насправді удар вийшов нескладним. На цьому наш двобій закінчився: човнярі голосно вітали і цей успіх, хлопчика почали плескати по плечах і обіймати друзі, а я щиро подякував усім і рушив на катер. Лише в автобусі я зрозумів, як стомився за день. Дивне відчуття оволоділо мною — я почувався наче вдома. Україна, Київ, родина — усе життя видавалося таким далеким і таким несправжнім, наче це не моє життя, а зовсім іншого чоловіка. А я наче спостерігав за ним, наче був його ангелом, того тридцятирічного хлопця, якого звали Остап, який жив у далекій країні і, як з’ясувалося, ніяк не міг дати собі ради лише з єдиної причини — він так мало думав про себе, весь час невідомо куди поспішаючи... Минуло лише два тижні одинацтва.
Не кваплячись, я гортав довідник у пошуках підходящої ночівлі в Латакії. Прийнятний сирійський гест-хаус був для мене приблизно таким:
1. Ціна. Не дорожче 2—3 дол., тобто близько 100— 150 сирійських лір.
2. Розташування. Бажано в старому місті. У маленьких містах — неподалік від автовокзалу, щоб не витрачатися на транспорт.
3. Кімната. Бажано даблрум, тобто на двох, але можливий варіант і на трьох, тоді виходить дешевше, як виняток — на чотирьох і більше людей. Але краще даблрум — так спокійніше, хоча за весь час подорожі в мене нічого й не зникло. Навпаки, коли я щось і забував, а таке часом траплялося, речі завжди повертали — з радістю і полегшенням.
4. Гаряча вода. Обов’язково, хай і за розкладом. У номері інколи є умивальник — і це просто шик, тому що не треба пертися в загальний і чекати черги. Якщо пощастить — невеличкі душ і туалет, а це вже шик — такий номер коштує трохи дорожче. Хоча душ — це, звісно, гучно сказано — зазвичай шланг зі змішувачем поруч з унітазом і дірка для стоку води в кахельній підлозі.
5. Сон. Простирадла на ліжках у таких гест-хаусах ніхто не міняє впродовж щонайменше місяця, вони страшенно брудні, але це не важливо — для цього й існують спальні мішки. На подушку з не менш брудною пошиванкою можна класти куфію, ту саму картасту арабську хустину, як у Ясіра Арафата. Дуже зручна в подорожі річ, слугуватиме чим завгодно: капелюхом, простирадлом, рушником, ковдрою, шарфом, хусткою на обличчя. Варті похвали й жорсткі східні ліжка — для спини, втомленої наплічником, кращого не вигадаєш. Ніяких панцирних сіток, м’яких матраців і такого іншого. Спати на жорсткому ліжку значно зручніше й корисніше, особливо, якщо у вас проблеми з хребтом, — це знає кожен. І подушки — невеликі, пласкі подушки, на яких чудово відпочиває шия. А взагалі, спати найкраще зовсім без них, лежати рівним, як стріла, витягнувшись на повний зріст. Із цим іноді виникали проблеми — далеко не всі ліжка пристосовані до 1 м 85 см зросту.
