Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
- Пані, - обережно торкається рукава молодий канадець, - вам слід миротворити ось там, у Москві...
Доки Андрій мені переклав, офіцер з єхидною фізіономією втік.
А й справді, хвилююся, гасимо вогонь у Боснії, а хтозна що в нас там коїться.
Люди на війні звикають. Навіть дітлахи лазять по підбитих танках, ганяють окопами, бо війна війною, а вони малі і їм треба гратися. Вода всюди затруєна, хліба нема, електрики також, зате зброя валяється всюди, правда, залишки зброї, та справжньої, і гратися є чим, і ховатися є де.
Поволеньки і я звикла до стрілянини. Навіть мову перестрілок почала ночами розуміти. Ага, це снайпер. А це з-під нашої казарми кулі пішли. А оце вже провокує - ану чи відізвуться. Є, відповіли довгою чергою. І знов тихо. Але ненадовго. Коли зовсім умовкають, тоді вже й не спиться - щось тут затівається, раз не стріляють...
І до такого звикаєш.
А як можна звикнути до того, чого пояснити не можна. Війну ніхто пояснити не може. Про неї можуть писати, зображати її різними ракурсами, кожен на свій лад, а дати логічного пояснення ходу війна неможливо. Бо війна не має логіки. Вона - найнелогічніше з людських діянь. Як трясовина. Всіх зассе, хто в неї вступить. А там, на дні, вже нічого не видно, хто б ти не був - не ти нею, а вона тобою править. Своїми алогічними правилами. Не дивно, декотрі молоді миротворці сходили з розуму, не сприйнявши очевидного.
"Ту кулю, що твоя, ти не почуєш, а решта мимо тебе пролетять", - як я глибоко відчула зміст Андрієвого прислів'я, він і раніше його повторював, але дійшло до мене саме тут. Аж тепер доречно і заспокійливо діяв цей вислів. Бо розповідай сто разів про гриби тому, хто їх не бачив, не куштував, він так і не знатиме їх смаку...
Ех, гриби, гриби... Як вони виманювали наших хлоп'ят на міни у боснійських лісах. Сидять бійці на чек-пойнті, їсти хочеться, французькі пайки хоч і ситні, та незвичні, супчику хочеться, та щоб із білими грибочками. А грибів кишить, ступи за кущ, а там... І нема хлопця, у ліпшому разі - ногу відірве...
А коли ми вздріли перше немовля без ніжки, отоді вже душа моя не стрималася - вовком завила:
За що ми, люди, так себе караємо,
Наприкінці двадцятого століття?!.
Ми пекло бачили.
Це пекло у Сараєві.
Та в пеклі грішники.
А тут невинні діти...
А загалом не писалося. Забагато бачили очі, не сприймав мозок, конвульсилося серце. Не для жінки це видовище. Хоча жінки у бронежилетах тут була. Француженки, американки, норвежки. Одна мадам майор з-під Версаля пишалася там, що спить на своїй плащ-палатці, а не так, як я – на простирадлах.
На війні людина некрасива. Це так. Вірніше, війна людину не красить.
Хоча й ні. Стоїть вродливий вінничанин на чек-пойнті в Ігмані, дивиться вниз на село і милується - яка краса, особливо вранці, коли туманець випав і сонце виходить з-за гір!.. Йому тужно за Україною, він тільки два місяці на війні, мимо нього літають кулі, а він коханій дівчині щодня листа дописує, довгого, безкінечного, як саме молоде кохання, описує довколишню ідилію, тільки про страх, про кулі та міни ні слова. Так йому легше служба йде, він собі так душу відводить.
Тільки раз, єдиний раз я бачила молоду пару, яка цілувалася. Посеред застиглого від безумства, розстріляного, розтерзаного, мертвого Сараєво стояли дівчина і хлопець. Вона його обняла за шию, а він обціловував її коси, очі, все обличчя. Це добрий знак, моє серце сказало мені, що скоро печальна ятка закінчиться, спиниться цей безглуздий рат. Бо посеред омертвіння заіскрилося життя. Але війна ще не гадала минатися, вона жерла і жерла, і все їй мало було...
А ми вже піднімаємося над Сараєво летимо в анклав Жепу. Я добре розгубилася, коли Андрієві черевики мигнули за дверці іншого гелікоптера і ті двері за ним зачинилися. Нас роз'єднали по різних машинах. Кому що скажеш таке рішення хтось прийняв, і ми уже в повітрі, пізно доганяти Андрія, доведеться без нього справлятися. Близько Жепи гелікоптера посадили на зелену поляну. Зайшли двоє сербів. Привіталися по-ов'янськи, піднімаючи три пальці правиці. І ми відповіли так само. Затримали француза він мав фотоапарат. Його відпустили, фотоапарат забрали. Обшукали всіх до одного, повикидали авторучки, олівці, блокноти, навіть туалетні серветки. Попередили: журналістам тут не місце, хай ніхто не посміє щось занотувати це буде суворо каратися.
- А це що? - заглядає до моєї чималої торби круглоголовий чорнявий сербський вояк.
Я не знаю, що мені казати і подаю йому жменю олов'яних хрестиків ми це веземо нашим миротворцям. Серб м'якшає, розглядає православні символи і промовляє: "Слово саме спасе сербов!" Я розумію - це їхнє символічне гасло десь мені траплялося, коли ми з підполковником по одинадцять разів перетинали лінію фронту за день - хрест, а на нім чотири "с". Серб іде мимо моєї дебелої торби і прискіпується до когось іншого. А я подумки хрещуся, бо везу десять пачок кам'яної солі, чула, що люди мруть ще й від нестачі солі, ото й захотілося чимсь допомогти відрізаним від життя мешканцям анклаву. Завскладом дав мені ці десять пачок, правда, дивувався, як я їх понесу. Андрій трохи сердився, але допоміг донести до летовища, а що мені було б, якби той перевіряючий заглянув у торбу, а там не хрестики, ні, не дури, жіночко, там сіль то кому ти її везеш? Ворогам? Чи збираєшся капусту квасити на всіх миротворців?..
- А що було б, якби вони мою "Пані Соньку" знайшли? - відповів мені Андрій. Я вже так її заховав, в аптечку у гелікоптері запхнув, але якби добре обшукали, і за бинтами знайшли б. Отоді вже хтозна...
- За що я й журилась найбільше...
- Тому я й не сів з вами, аби хоч одне з нас не постраждало. А ви думали чому?
- Та я вже й не знала, що думати. Якийсь фокус.
- Був би обом фокус.
Андрій з гелікоптера фільмував війну. Згарища, вирізані мертві села, танки, наче автомобілі в сербських дворах - сплюндровану, розп'яту Боснію. І це, що він робив, було ох як небезпечно. Журналістів на цій війні жодного не поранили - їх просто знищували з усім причандаллям. Не одному і слід пропав. Але Куліш із відчайдушного роду, та і я недалеко відбігла.
Ну, скажіте, добрі люди, чого мені, п'ятдесятирічній жінці було влазити у той бронежилет і пхатися на війну?
А щось мене тягнуло. Видно, так треба було, щоб у всі сни ввійшла мені оця чужа земля, чужа війна, чужа біда.
Чужа? Земля ж на всіх одна. То її поділено, сотні разів переділено, пошматковано, поперейменовано.
А вона одна. Одну її Бог сотворив. І яка досконала вийшла вона у Творця. А в що ми її перетворили? Глупі Божі діти - Отець нам землю, а ми ламаємо, руйнуємо, нищимо. Ото і маємо. Так нам і треба!
Від чек-пойнта їдемо гірськими стежинами круто вверх, так стрімко, що, здається, наш ГАЗик ось-ось зірветься вниз, але молоденькому водієві з Буковини звично і ми вже на Злім Верху. Це був центр розвідки югославської армії, тепер тут розташувались укрбатівці.
За горбом Сребрениця там у спільній могилі кілька тисяч мирних жителів. Туди нас не пустять, дивимося тільки в лорнети.
- Обережно, тут цілодобово кулі свищуть, застерігає наші вивищені над спорудою голови літній прапорщик, мабуть, "афганець".
Це справді Злий Верх.
Вночі стріляли у вартового. Юнак розповідає, хвилюється, показує слід від кулі на стіні, та зрештою сміється. Що подієш: назвався грибом - лізь у кошик...
Нам тут раді. Розпитують, як там дома, пишуть короткі вістки рідним, приймають подарунки хрестики, книги, газети.
Їдемо назад. Нас четверо: водій, Андрій, генерал і я. Під лісом новенька дерев'яна хатка. Я вже знаю: з вирізаних сіл уцілілі сім'ї отак будуються під захистком наших миротворців. Поблизу чек-пойнтів. І безпечніше, і хліба роздобути можна. Американці скидають мішки муки, але тих, хто до "гуманітарки" наближається, поцілює снайпер. А потім дощі з того добра роблять білу пляму. Біженці живуть дикими сливами, ягодами, корінцями. Солдати діляться з ними своїми пайками. Саме тут тяжко за сіль. Солять попелом.
