Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Прецінь, війно!
Будинки всі без дахів, без вікон і дверей - так ось яка ти, війно, ти беззуба, безока, ти - смерть. А так, хати зяють прірвами вікон і дверей, мов людські черепи на "цвинтарі героїв". Там снарядами повикидало з могил, ми там ішли з Андрієм - фільмували, а снайпери погрозливо пострілювали по могилах поперед нами: дивіться, а то...
Ага, то ти маєш свою подобу, війно! Пізнаю тебе, нищівнице, на кожному кроці! Ти не вибираєш, ти не даєш вибору. Бо інакше хіба б ти позбавила обох ніжок дитину, яка ще й не бралася ходити. Ох, ти жорстока, вирвистоока, вирвисторота потворо! Як я ненавиджу тебе з першого погляду, не зводячи очей з твого творива, чекай-чекай, ми зафіксуємо тебе, страхопудну, ми покажемо світові, розпусному, безпечному, відригаючому із ситості, невинних, голодних, конаючих у муках. Може світ упізнає свої гріхи, хоч трохи покається перед третім тисячоліттям. Чи гикне, жуючи жувачку і - провалиться в тартари?..
На війні нема найголовнішого - логіки.
Тут усе догори дном. І танки, і дерева, і саме життя.
Той світ.
Ми були на тім світі.
Шириною з Боснію.
В Часі - хвилиною по снайпер-авеню і вічністю для багатьох: сербів, мусульман, хорватів. І для тих, що хотіли їх помирити.
...І для шести десятків українських юнаків. Царство їм небесне!
По снайпер-авеню потім їздили ми з Андрієм із нашою "панісонькою" на телецентр до сухенького, як фільмова плівка, директора телецентру Мімії.
Цією трасою смерті подалися ми якось у гості до Хашіми.
Хашіма добре володіла російською, вона вчилася у Москві, чоловік її там працював. Доктор слов'янської філології - молода вродлива жінка була перекладачкою в українському батальйоні. Її трирічна дочка народилася на війні і бавилася воєнними забавками, ховаючись у підбитих танках і авто зі своїми ровесниками.
У Хашіми в гарній світлиці білосніжна скатерть на довгому столі. При столі гості: сусід-хорват, овдовілий у війну, сусідка-сербка з аристократичним профілем, дві боснійки.
- Ми ніколи не казали: "сербка", "хорватка" чи там "католичка", "мусульманка", ми всі була боснійками на праці, на пляжі.
- Наші родини переплелися, то що ж нам тепер робити?
Хашіма зварила каву (ми привезли і каву, і воду) на вогнищі з паперу.
- Моя дисертація гори вона синім вогнем, випила чимало крові...
Хашіма жартуе. Аби не плакати. Її "воєнна" дитина, обмащена дарованим шоколадом, влітає і вилітає з хати.
Як тут гарно! І люди чудові, дружні, розумні. Навіщо їм ця безглузда бойня?
Ліпше сидіти отак, гомоніти, а за вікно не дивитися. Та раптом спалахнуло. Власне у вікні. Осліпило й оглушило. Андрій вилітає надвір. Я за ним. Вдарило снарядом будинок поруч. Може, когось із наших гостей. Андрій фільмує цей жах. І лається. І проганяє мене, бо я без шолома, плутаюся під ногами, як він каже.
Не прощаємося. Швидко їдемо назад. Автомобіль чи й броньований? Подумки жалію молоденького Сашка-водія, Андрія, його малих синів, Аллу. Хоч би проскочити. Більше так ризикувати не можна. Хоч ми й відчайдухи, але ж наші близькі - про них подумаймо...
Мчимо по снайпер-авеню. Мимо обвугленої найбагатшої в Європі бібліотеки. Мимо безверхої джамії, мимо костьолу з простріленою на фасаді іконою Божої Матері, мимо православної незачепленої церкви. Отут, на малім п'ятачку, всі вмістилися, всім була затишно, за віщо Бога так прогнівили?..
Кривуляємо завулками. Сашко знає коротший шлях. Сашко - водій досвідчений, вже рік тут. Чудово розмовляє англійською, спілкується французькою. Так вже впевнено веде "газик", як свою мінібронемашину француз Ерві. Ерві мій "водій". Так би мовити, екскурсовод по війні. Це він мене навчив, як вітатися із сербськими вояками, а як, і не дай Боже помилитися, із боснійськими.
До сербів піднімаємо три пальці правиці, а до боснійців два. Сербам показуємо голубеньку пластикову перепустку, боснійцям білу, журналістську, глибоко сховану.
Ціла політика. По одинадцять разів на день перетинаємо лінію фронту. Вітаємося. Нас перевіряють. Андрій лежить у мінібронетранспортері між двома патронними скриньками, я трохи збоку, Ерві за кермом. Наше "авто" "Пума" дуже маленьке, оснащене боєснарядами, швидкісне. Ерві - низенький, чорношкірий француз, з постійною посмішкою на устах. Він трохи пишається: возить представників Міноборони України. Він не зухвалий, як більшість французів тут, Ерві добродушний.
Їдемо на Ігман. Це така собі висотка. Нижча від Злого Верха, але наприкінці вересня французам повідморожувало вуха. То вони і попросилися в тепліше місце, у Сараєво. А укрбатівці згодилися нести службу на горах.
Я ще в нашому шоломі, він мені оббив голову об ту броню, а встати не можна, низько, тільки лігма. Андрій собі лежить і фільмує, наче йому не товче той шолом по голові, а я вже соваюся - а тут і не дуже посоваєшся, і коротко і вузько. Ерві співає і, як завше, посміхається. Мабуть, ще не товклася об його "Пуму" така немолода українська воячка. Певно, що ні. Наших жінок тоді ще жодної не було в Боснії. Це вже потім додумалися підкинути на горе нашим хлопцям кілька "молодших лейтенанток". Цей експеримент був настільки невдалий, що тих дівчат вивезли назад і більше такого не робили. Зате серед норвезьких миротворців були жінки, та й у французів і нічого. Там, видно, жінки служать давно, до них звикли. А в нас це так сприймалося, якби хлопець опинився у пологовому будинку - як би на це зреагували жінки-породіллі... Уявляєте?..
І ось ми на Ігмані Тут якось веселіше. Чи то днина випала сонячна після дощів, чи сербські обжиті села з городиною, цілими хатами зігріли душу. А, може, й хлоп'ята наші на "чек-пойнтах" такі життєрадісні, що дивишся на них і віриш - завтра війні кінець.
Вузька гірська дорога жовтоглиниста, ще вогка від опадів, розділила ворогів.
- Це у них перерва, - пояснює нам лейтенант Грабовський з Вінниці - Коли мусульмани моляться, серби не стріляють. А тепер обід.
Господи, думаю, та вони ж сусіди. Посварились за курку, за межу, за молодицю, то й годі - миріться вже.
То там, то там верхами крутиться димок - воюючі сторони варять обід.
Дерева, всі до одного, також безверхі. Всім дісталося - і людям, і їх житлам, їх родинам, деревам. Незібрана городина повисихала на стеблах. Запустіння. Це війна. Вона спустошує міста, села, оселі, душі. Людина на війні некрасива, як той казав. І дерева, і хати...
Але ось усміхнулося вранішнє сонце. Його ж війна не зачепила. Хіба що його.
А того білого коня на горбу?
Він собі попасає коло маленької хатки, як у мого вуйка Йвана на полонині. Такий білий, як цей день. Як надія на швидкий кінець оцьому "сумному рату". На самому верху живе Пегас війни. Трави некошені є що пасти. Білий кінь - сербський чи боснійський? Яка різниця? Це його трава, його земля. Може, він возить смерть? Ні, не боєприпаси, краще вже продукти. Щось він та робить на цій горі, на цій війні.
А в долині - чорний кінь. Оце так! Як у кіно, ба, як у пісні -
Білий кінь на горі,
Чорний на долині...
Нема такої пісні. А коні є. Обидва. Як день і ніч. Як війна і спокій, як життя і... Може, це марево, символи?
- Над тим верхом свищуть кулі, - показує рукою лейтенант Грабовський. - Долітають і до нас.
Мішками з гравієм обмощений "чек-пойнт". На саморобній грубці хлопці варять український суп. З грибами. Ой хлопці-молодці! Знаєте тут ціну тим грибам. Їжте макарони, шинку, тропічні фрукти в Україні цього обмаль не ходіть ви за тими грибами.
За півкілометра могила підполковника Сливного. На могилі високий березовий хрест.
Дивлюсь, а коня на горі нема. Може, за верх подався. А, може, його кудись забрали. А, може, вбило... А, може, його й не було. Андрію, був же на горі білий кінь. Ти бачив - був? - І Югославія була... І Радянський Союз був... Були та загули.
Андрій фільмує село в долині. Там уцілілі черепичні дахи. Тепер це сербське село. А було мусульманське.
