Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
— Ні, ні і ще раз ні-і-і!!!
Я починав дратуватися:
— Та що з тобою таке, чувак? Мізки прокисли чи що? Продуй свої звивини, Тьомо! Перетруси стружку в голові! Тобі потрібно буде протриматись усього лиш тридцять днів, щоб отримати місячну платню. А це майже двісті кусків євро!
— Невже ти гадаєш, у клубі не здогадаються, що їм підсунули фальшивого Реймандо Джуніперо?
— Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти пройдеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому випадку — інсценуй травму на тренуванні. Це ж усього лиш місяць, чувак! А тоді — ми станемо казково багатими! Якщо все піде по плану, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати чи махлювати.
Тьомик насупився і замовк. Хлопець так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою він озвався:
— Добре, мій друже-комбінаторе, а що ти скажеш на це: куди ти збираєшся дівати справжнього футболіста?! Та ще й на цілий місяць, га?
— Що за дурна звичка, перейматись усякими питаннями, які не входять у твою компетенцію? — форкнув я. — Джуніперо я беру на себе! Твоє діло: поїхати на торпедівську базу і протягом чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки подумай: відмінне харчування, режим, заняття на свіжому повітрі — ну чим не санаторій, бляха-муха! Чого ти викаблучуєшся, чесне слово?
Тут я мушу на хвильку перерватися і зробити офіційну заяву.
Шановні читачі, а особливо — вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу в цілому і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я намірявся поцупити гроші з казни свого улюбленого футбольного клубу і через це, повірте, почувався кепсько. Однак саме цим я збирався й обмежитись. Клянусь! Мої плани не йшли далі вилучення нещасних 180 тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня!). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби я знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби я хоч на секунду зазирнув у майбутнє і побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби якоїсь миті у мене сталось просвітління, і я усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному розумінні поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноручно задушив би Тьомика, а сам — віддався б на поталу своїм кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може статися, якщо запустити мого друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».
Хвилин із п’ять ми з напарником нахмурено німували, час від часу кидаючи один на одного гнівні погляди. Тьомик вважав мою задумку абсолютно божевільною і не хотів у це вв’язуватись. Одначе сума прибутку була направду неймовірною. Рідко, ой як рідко вдається крутнути оборудку, чистий вихлоп із якої сягнув би 180 тисяч євро. Справжній джек-пот!
— Що робимо з «доданою вартістю»? — глухо, наче із погреба буркнув мій колега. Так поміж себе ми називаємо прибуток від махінацій. Ну, по-науковому.
— 60 на 40… 60 — мені.
— Чого це раптом?
— Тому що це моя ідея.
— Але не забувай, що саме мені її втілювати!
— Краще ти не забувай, що поки я не позбавлюсь Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе друже, я згоден на рівний розподіл — 50 на 50.
Тьомик рішуче захитав своєю кудлатою макітрою:
— 70 на 30, я забираю більшу частку.
— Ах ти ж бандит! Мерзотник! Хапуга! — від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!
Втім, трохи заспокоївшись, я висунув нову пропозицію.
— 40 на 60. Ти береш 60 %.
Тьомик миттю посміхнувся і, простягнувши мені руку, мовив:
— Згода! 40 на 60, і я нічого не хочу знати про те, як ти усуватимеш Реймандо.
Я хмикнув і неохоче потиснув його правицю.
Приблизно через двадцять годин я передзвонив Артему:
— Чувак, привіт!
— Здоров!
— Як ти?
— Та ніяк… Трохи хвилююся. А ти як?
— Спати хочеться, але я тримаюся, — я намагався говорити якомога бадьоріше, сподіваючись заразити своїм оптимізмом Тьомика. — Я владнав питання з Реймандо.
— Як?
— Не питай. Тобі зовсім не обов’язково про це знати. Краще хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся у кеди і дуй до мене. Я чекаю тебе на Софіївській площі навпроти готелю «Hyatt».
Через сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перейшли майдан і спинилися прямо біля входу до «Hyatt’y», велетенської темно-синьої будівлі зі скла.
Я був одягнутий у тісний діловий костюм від «Вороніна» і для солідності прихопив із собою папку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався у шортах та спортивній куртці.
— Ну і що ти придумав? — спитав мене Тьомик.
— Оскільки грошей на те, щоб зняти номер у цьому кошмарному стійлі у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.
— І що?
— І нічого, телепню. Нас скоро заберуть, і при цьому ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили всередину «Hyatt’y». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?..
Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Мегcedes S555» і загальмував поряд із нами. З вікна висунувся одутлий рожевий писок із жмутками безбарвного пушку навколо вух та на тім’ячку.
— Хелоу, ґайз! — бризкаючи слиною, закричала мордочка із «Мерседеса». — Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!
— Це — Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, — шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. — Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.
Мій напарник вичавив із себе дурнувату усмішку і махнув до прибульця рукою.
— Хельоу! Хельоу! — закричав я, намагаючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я безумно переживав, щоб Міша, бува, не розпізнав у Тьомику підставу.
Однак селекціонер нічого не запідозрив, і я зітхнув із полегкістю. Окрім Шимпанзюка більше ніхто в ФК «Торпедо» не зустрічався з Реймандо Джуніперо особисто.
— Ви хто будете? — звернувся головний селекціонер до мене.
— Я є сеньйор Альфреде Паскуале, — відповідаю без запинки, — перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, не зміг прибути особисто.
— О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте в машину, на базі вас уже чекають.
Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрів пан Триндецький, спортивний директор клубу, високий поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.
Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейн та житлові корпуси. Потому він представив Тьомика тренеру та команді. Насамкінець спортивний директор запросив мене і Тьомика до себе в кабінет, де ми обговорили завершальні штрихи до контракту. Бесідували англійською, однак Тьомик за моєю порадою переважно мовчав, зрідка відповідаючи на питання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я не хотів, щоб хтось розпізнав не «його» голос…
— Ну що ти про нього думаєш? — спитав Триндецький у Шимпанзюка, коли вони лишилися на самоті.
— Крутий чувак… Бачив, він навіть не хотів із нами розмовляти. Я вчора передивлявся його голи. Такі «банки» клепав, що аж страшно дивитися. Боюсь, він у нас довго не затримається. Переманять англійські гранди.
— Сплюнь. У нього контракт на три роки. Нікуди він не дінеться.
— Дай Боже… Але з виду хлопець вельми серйозний. Гадаю, не треба поспішати вводити його в команду. Оця пиха та гординя може трохи образити наших хлопців.
— Маєш рацію. Але в останньому я з тобою не згодний. Особисто я переконаний, що їм потрібно тренуватися разом. Щоб наші «буратіни» старалися і тягнулися за таким майстром.
— То що? Завтра випускаємо на тренування?
— Ну завтра, може, хай ще відлежиться. Післязавтра у нього повний медогляд. А тоді — хай буде по-твоєму — запускай у загальну групу. Видуши з нього всі соки, нехай наш «золотий хлопчик» покаже, на що здатен!
