Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи - Малярчук Таня (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Дружина не Бог, - кажу я, - вона вибачить все.
Але він, кохаючись зі мною, ніколи не почував себе винним, навпаки - поводився так, як поводяться жертви. Тоді з моїх грудей виростало дерево, яке мало листя, гілля і стовбур, але не мало коріння. Моє дерево змушене було вставати вранці, йти до університету, блукати знайомими лабіринтами вулиць і мозку, випадково торкатися холодних клямок від нікудишніх дверей, слухати на зупинках маршрутних таксі розмови про їжу, війну і погану владу, але не могло стати на місці і стояти, віддаючись рухові вглиб.
Він ображається і йде, мовляв, я від самого початку про все знала і ніхто не обіцяв мені абсолютної вічності. Він йде один раз, тоді як я йшла так часто, що не пам’ятаю, коли вперше йому обридло наздоганяти. Він так пішов від мене, ніби не наздогнав. Я залишилася, щоб вічно наздоганяти саму себе, щоразу вертаючись туди, де вистачило кількох слів для непорозуміння.
Він надто багато мав, щоб мати ще й мене. Якби я залишилася, його вщерть переповнена пам’ять рано чи пізно дала б збій і стерла б у мені щось найважливіше, те, без чого я не зможу нормально функціонувати в очах навпроти. Від мене зостанеться карикатура на ідеал, надкушений ніготь, прокладка, щось дуже смішне і дурне, ніс без обличчя, непомите волосся. Вогник від сигарети.
Що ж ти відразу все отримав, не дочекавшись того, що буду я?
Часто незалежно від себе згадую своє життя вже прожитим.
Бачу мого тата, великого вісімдесятикілограмового тата, невдаху в джинсовому костюмі, в туфлях і в дерматиновій кепці, лице поморщене і чорне, він кудись біжить, трохи вайлувато, як ведмідь, може, має з кимсь зустрітися, може, навіть зі мною, а може, все робить для того, щоб якраз зі мною не зустрітися, він не любить мене, і я так само - а могла б, я це розумію вже зараз, що цілком щиро і віддано могла б його любити, якби десь у далекому дитинстві одного разу інакше подивилася йому в очі, сказала щось інше, аніж сказала. Бракувало дуже мало - найменша дитяча ласка - і його любов була б у мене в кишені. Ти дуже схожий на нього. Мій тато тобі сподобався б.
Бачу Костика. Мого малого небожа, в шортиках і з пов’язаною білою футболкою на голові. Він стоїть на березі річки, в долині, а я дуже швидко проїжджаю дорогою повз нього, ніби пролітаю, трохи згори - над річкою і долиною, так швидко, що, здається, мине одна мить - і Костик буде старим, а я вмру, і ця мить - останнє, за чим я тужитиму. Костик дивиться в мій бік, але я не впевнена, що він мене бачить, ні, навіть так - не впевнена, що він мене пам’ятає. Я махаю йому рукою, мовляв, Костику, невже ти мене не впізнав? Невже твоє дитинство так глибоко сховало моє обличчя, що зараз воно, навіть усміхнене, нічого в тобі не ворушить? Невже тобі на багато років вистачило самих лише батьків і друзів? Так не буває, Костику, люди повинні пам’ятати своїх м’ятежних тіток, які якось поїхали з родини й міста і не повернулись.
А далі ти - третій чоловік у моєму житті. Я бачу тебе не моїм і збайдужілим до мене, таким, що згадує про мене, але без відчаю. Ти сумуєш за чимось іншим, можливо, за тим, що так мало вдалося запам’ятати. Або забути. Незабаром ти полисієш, животик стане трохи округлішим, а руки - сірішими. Твоїй доньці виповниться десять, а дружині - тридцять п’ять. Ви мило прогулюєтесь вулицею, обговорюючи вади й перспективи свого шлюбу і те, що шлюбу позбутися куди важче, ніж кохання.
Троє чоловіків, яких я завжди бачу, коли тужу, - завжди мовчать.
Над містом темрява. Я більше боюся, ніж показую. Тремчу. Не зможу дати відсіч поганим людям. Так їх називаю, бо нема іншого, гіршого, слова. В ньому - щось від дитячого страху до чужих, з якими неможливо боротися. Я знаю наперед, що вони скажуть, як будуть сипатися з їхнього рота прокльони, як дриґатимуться їхні брови і нижня губа - я все знаю наперед, бо я завжди все знаю, але не зможу опиратися. Я впаду їм до ніг і проситиму вибачення, цілуватиму їхні зведені, щоб мене вбити, руки, лиґатиму їхню слину, як сперму ґвалтівника. Тільки аби дали пожити дозавтра. Аби ще один день продихати. Аби ще один день його пролюбити.
Чекаю.
Коли нарешті будуть бити. Завжди боялась одного тільки побиття і більше нічого, ані крику, ані дорікань, ані молінь, ані зневаги.
Всі зібралися на кухні. Я не маю права когось любити. Діти понад страждання. Страждання понад усе.
В кухні смердить печеними курячими крильцями. Я все думаю, що саме так, напевне, пахнуть обрізані крила ангелів. Цікаво, чи в ангелів, крім крил, є руки? Чи потрібні істоті, яка має крила, ще й руки? Навіщо весь цей час мені потрібні були руки, адже крилами цілком нормально можна харчуватися, мастурбувати і курити.
Всі мирно сидять і їдять курячі крильця.
Я знаю, що вони знають. Інна, сестра, вагітна, на сьомому місяці. їй не можна нервуватися. Вона хіба потім витре мені з носа і з підборіддя кров. Костик теж щось знає. На свої сім років він розуміє вже те, що про таємне рано чи пізно всі довідаються. Так, він три тижні приховував від батьків двійку, але потім батьки однаково набили його настільки, наскільки він заслуговував. Він спокійно повідомив мене, що старші завжди б’ють по заслузі - не забагато і не замало - хіба якщо зважишся стати на коліна і проситимешся.
У мами нова зачіска - їй уже п’ятдесят років. Тато спеціально підстригся і підголився. Але в нього ще є совість і він не може прямо дивитися мені в очі, бачу, що не знає, як повестись, але наперед відчуває, що не втримається від несподіваної безпричинної агресії, яку і так не мав де подіти. Люди, очевидно, тримають свою агресію в животі, в одній з кишок, і не оминають вдалого моменту, щоб нарешті дати їй вихід у світ. Особливо коли побиття жертви відбудеться будь-якою ціною, чи він буде брати в ній участь, чи ні. Шкода втрачати можливість. Тому тато опустив очі. Як він себе почуває? Що скаже на своє виправдання через тиждень?
Я думаю, що ніхто з нормальних людей не відмовиться, коли я падаю, підхопити мене і кинути ще глибше.
Григорій, Іннин чоловік, сидить найдалі від мене. Завжди чужий і веселий, завжди знає, що має статись, і наперед підшуковує слова заспокоєння. Боїться набути ворогів.
Я заходжу до кухні, і за мною зачиняються двері. Мама каже: щоб не втекла. Забули про відчинене вікно.
Тато починає. Ми все знаємо, ти волочишся з одруженим чоловіком, у нього є жінка і дитина, - і на цьому несподівано, як то завжди буває, коли тебе б’ють, б’є мене в праву щоку. Я відхиляюсь, а мама називає мене сукою й собі гупає коліном у спину. Я намагаюся втекти в двері, але мене було схоплено за волосся і штовхнуто в протилежний бік. Кидаюсь до вікна, і в мене з носа течуть шмарки. Шкода, думаю я, що шмарки завжди псують гордий і неприступний вигляд, не даючи до кінця залишатися вищою за свій ніс. Мені двадцять років. Не було такої фортеці, перед воротами якої рано чи пізно не випорожнився б вандал.
Інна хоче, щоб усе пошвидше закінчилось, і пропонує тепер вислухати мене. Лізо, ти ж мусила чимось керуватись? Невже ти настільки дурна, що не передбачила результату? Я ж попереджувала, я все тобі казала, жодного кроку за межі жанру. Хіба не так?
Я обіймаю свою голову і мовчу. Тільки аби не били в голову. Я вас прошу, бийте куди завгодно, навіть в груди, тільки не в голову. В голові я виношую дітей, яких повинен з’їсти Хронос.
Я думаю, що все мине. Навіть більше - все заспокоїться. Мама з татом заспокояться, Інна з Григорієм, і телефон, і серце. Тільки Хронос, цей вічний розпусник і кат, буде мовчки гріти мою винну постіль до кожного наступного завтра.
Головне - стіни, думаю я. Стіни по обидва боки себе, зсередини і ззовні. Ні сигарети, ні алкоголь, тільки закладена доверху цегла допоможе мені здобути по правді заслужене вигнання. Не в рай, як то колись було з першобатьками, а в пустелю абсолютного мовчання, де з каменя, як орхідеї, проростають усі майбутні усмішки.
