Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (книги онлайн полностью txt) 📗
А за брамою — різанина та бійня. На двох великих кам’яних столах готують і обробляють для принесення в жертву передусім великих тварин — биків і телят, але також баранів та овець, цапів і кіз. Поруч зі столами стоять високі стовпи з приладнаними до них гаками, з яких звисають туші тварин, а над ними в якомусь шаленому темпі миготять сокири, сікачі, тесаки, одноручні пилки, і повітря просякнуте димом і смородом від спалених шкур, випарами крові та поту, й душа, вульгарна та не схильна до святості, навряд чи зрозуміє, як може радіти Бог, споглядаючи таку різанину, якщо Він і справді батько всього живого — і людей, і тварин. Йосип повинен перебувати поза огорожею, яка відокремлює Подвір’я Ізраїльтян від Подвір’я Священиків, але з того місця, де він стоїть, він може споглядати, скільки йому хочеться, Великий Вівтар, більш як у чотири рази вищий за середній зріст чоловіка, а далі, у глибині, Храм, тепер уже Храм у власному значенні цього слова, бо все тут збудовано так, що нагадує вкладені одна в одну коробочки, які вже тоді виробляли в Китаї. І справді, ми дивимося здалеку й кажемо: Храм, заходимо на Подвір’я Поган і знову кажемо: Храм, а тепер тесля Йосип спирається на перила й також каже: Храм, але тепер він має цілковиту рацію так казати, бо й справді ось перед ним широкий фасад із чотирма утопленими у стіну колонами, з капітелями-акантами, у стилі грецької архітектури, й височенна пройма дверей, але без дверей матеріальних, які могли б зачинятися, бо для того, щоб увійти досередини, туди, де живе Бог, до Храму Храмів, треба знехтувати всі заборони, увійти до Святого Місця, яке називається Гереаль, і, нарешті, проникнути в так званий Дебір, тобто в останню внутрішню коробочку, у Святая Святих, у моторошну кам’яну кімнату, порожню, як усесвіт, без вікон, куди ніколи не проникало й ніколи не проникло б світло дня, якби не настав час руїни, коли Храм був перетворений на купу каміння, а всі камені однакові, вони нічим між собою не відрізняються. Бог тим більшою мірою Бог, коли Він недосяжний, а Йосип лише батько хлопчика-юдея, такого самого, як і всі інші діти юдеїв, і він зараз побачить, як помруть дві невинні горлички, побачить батько, а не його син, бо цей малюк так само невинний, як і ті горлички, він сидить на руках у матері й думає, якщо вже спроможний думати, що ось він прийшов у світ, і цей світ залишиться таким, яким він сьогодні є, на віки вічні.
А перед вівтарем, складеним із великих необтесаних каменів, до яких не доторкався жодний залізний інструмент, відтоді, як їх видобули з каменоломні й вони зайняли своє місце у велетенській споруді, стоїть босий священик у лляній туніці й чекає, коли левіт передасть йому горличок. Він приймає від нього першу, кладе її на кутку вівтаря й одним посмиком відриває їй голову від тіла. Бризкає кров. Священик кропить нею нижню частину вівтаря, потім кладе обезголовлену пташку на спеціальний жолоб, щоб із неї витекла кров, звідки, коли закінчиться його служба, він її забере, бо вона належить йому. Другій горлиці буде віддано більше честі — вона стане жертвою цілопалення. Священик підійметься похилою підлогою до вершини вівтаря, де горить священний вогонь, і на його іншому кутку з того самого боку, на південно-східному, тоді як першу жертву було принесено на південно-західному, обезголовлює пташку, кропить її кров’ю поміст, на кутках якого стримлять орнаментальні прикраси у формі баранячих рогів, і вириває з неї нутрощі. Ніхто не звертає уваги на те, що відбувається, це тільки ще одна маленька смерть. Йосип, задерши голову, хотів би відчути, виокремити в загальному димі й загальному смороді дим і сморід від своєї жертви, коли священик, посоливши голову й тіло пташки, кидає їх у вогонь. Але навряд чи це йому вдасться. Тушка горлиці, що горить у полум’ї, з якого бризкає жир, не заповнить і дупла в зубі Господа. А внизу, там, де підлога підіймається до вівтаря, уже чекають три священики. Бичок упав, наче підкошений, забитий залізним гаком, о Боже, о Боже мій, якими слабкими Ти нас створив і як легко ми помираємо. Йосипові вже більш нема там чого робити, йому час іти звідси, вивести з Храму дружину й сина. Марія тепер знову чиста, звісно, про чистоту справжню не йдеться, такої бездоганної чистоти не можна сподіватися від людських створінь, а від жінок особливо, просто з плином часу з неї перестане витікати те, що досі витікало, усе стане, як і раніше, тільки що у світі тепер буде на дві горлички менше та на одного малюка більше, через якого вони померли. Вони вийшли з Храму крізь ту саму браму, в яку увійшли, Йосип пішов забрати віслюка, й поки Марія, піднявшись на придорожній камінь, умощувалася в сідлі, батько взяв сина на руки, що вже робив не раз, проте тепер, можливо, через ту горлицю, з якої в нього на очах видерли нутрощі, він не квапився повернути його матері, так ніби думав, що жодні руки не зможуть так надійно захистити його на цьому світі, як руки батька. Він провів свою родину до міської брами, а тоді повернувся до Храму, на місце своєї праці. Він мав намір прийти на роботу ще й наступного дня, щоб відпрацювати повний тиждень, а потім, із Божою допомогою, вони, не гаючи більше жодної секунди, вирушать додому, в Назарет.
Але в ту ж таки ніч пророк Михей нарешті повідомив те, про що так довго мовчав. І коли цар Ірод, уже змирившись із тими стражданнями, які щоночі йому доводилося терпіти, чекав, що видіння пророка, проказавши громовим голосом свої звичні погрози, які вже не лякали царя, бо повторялися надто часто, знову зникне, не встигши висловити своє останнє страшне пророцтво, досі стримувані слова нарешті пролунали, і пророк сказав: А ти, Віфлеєме, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі. У цю мить цар прокинувся. Проте слова пророка досі лунали в його спочивальні, наче звук струни, який довго не завмирав. Ірод лежав із розплющеними очима, намагаючись проникнути у прихований зміст цього одкровення, й так глибоко поринув у свої думки, що майже перестав відчувати мурашок, які копошилися в нього під шкірою, та червів, що повзали в найінтимніших місцях його тіла, яке гнило живцем. Це пророцтво не було для нього новиною, він знав про нього, як і кожен юдей, але досі він ніколи не марнував часу на те, щоб сушити собі голову над одкровеннями пророків, йому вистачало й тих подій, які відбувалися в реальній дійсності — адже він мало не щодня розкривав змови та підступи проти своєї верховної влади. Його бентежили тепер і вселяли йому відчуття невиразної тривоги не так самі слова, як те, що вони були нібито тими самими, але разом з тим іншими, ніби в самій своїй лаконічності, в самому своєму звучанні приховували якусь нагальну, невідворотну й грізну загрозу. Він спробував відігнати від себе цю мару, знову заснути, але тіло відмовилося йому підкоритися, біль знову став нестерпним і гострим, він шматував йому нутрощі, й думки бодай трохи пом’якшували його. Втупивши погляд у стелю, орнаментальні візерунки якої ніби розгойдувалися у приглушеному екранами миготливому світлі смолоскипів, цар шукав відповіді й не знаходив її. Потім покликав до себе начальника над євнухами, які охороняли його сон і його безсоння, й наказав йому негайно привести перед свої очі священика з Храму, і щоб той прихопив із собою Книгу пророка Михея.
Поки євнух ходив до Храму, поки повернувся звідти зі священиком, минула майже година, і коли священик увійшов до царської спочивальні, світанок уже зачервонив небо. Читай, наказав йому цар, і той почав: Слово Господнє, що було до морешетського Михея за днів Йотама, Ахаза та Єзекії, Юдиних царів… і так читав, поки Ірод не урвав його криком: Далі! — і священик, розгубившись і не розуміючи, чого від нього хочуть, перескочив на інший уривок: Горе тим, що задумують кривду і на ложах своїх учиняють лихе! — але відразу й урвав себе, боячись, що буде покараний за цю мимовільну похибку, й, плутаючись, ніби хотів якнайшвидше забути слова, які щойно промовив, навмання прочитав кілька інших рядків: Та буде наприкінці днів, гора дому Господнього міцно поставлена буде вершиною гір, і піднесена буде вона понад узгір’я… Далі! — гарикнув Ірод, прагнучи якомога скоріш почути ті слова, що його цікавили, і священик нарешті прочитав: А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі… Ірод підняв руку. Повтори, наказав він, і священик підкорився, знову прочитавши ці слова. Досить, сказав цар після тривалої мовчанки, можеш іти. Йому тепер усе стало ясно, книга провіщала чиєсь майбутнє народження, більш нічого, а поява пророка Михея свідчила про те, що це народження вже відбулося. Із тебе Мені вийде Той, ці слова звучали дуже ясно, у пророків завжди все говориться дуже ясно, навіть у тих випадках, коли ми намагаємося хибно витлумачити значення їхніх слів. Ірод думав і знову думав, і що більше він думав, то стурбованішим ставав вираз його обличчя, стурбованішим і грізнішим, на нього тепер було б страшно дивитися, якби хтось у цю мить на нього дивився, нарешті він звелів покликати командира своєї особистої гвардії і віддав йому наказ, який мав бути виконаний негайно. Коли командир повернувся й повідомив, що наказ виконано, Ірод віддав йому ще один наказ, але вже на наступний день, який настане через кілька годин. Нам не доведеться довго чекати, поки ми довідаємося, що то був за наказ, але священикові не пощастило прожити навіть цей короткий відрізок часу, бо його вбили якісь вояки, коли він повертався до Храму. Ми маємо всі підстави думати, що саме таким був перший наказ Ірода, так близько перебували одне від одного ймовірна причина та очевидний наслідок. Що ж до Книги пророка Михея, то вона зникла, і ви тільки уявіть собі, яка то була б утрата, якби вона існувала лише в одному примірнику.
