Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
він вирішив торгувати дріжджами.
— Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! — весело
скакала навколо ошелешеної матері.
— Гроші де взяв? — здивувалася Ада.
Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру
в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг за-
чепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому
селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров
грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у ко-
лишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її
сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив
свій малий опт із мізерною націнкою.
— Усе ж стабільний заробіток, — виправдовувався, при-
носячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.
Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних
злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже постави-
ла хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав
Славко Шуляк — кремезний, нахабний, багатий.
— Адко?! — здивувався, потяг колишню однокласницю до
ресторану. — За нас! Ми ж кохали одне одного! — хильнув,
поплив. — І досі жалкую, що не женився на тобі.
— Помилки ніколи не пізно виправляти, — натякнула
схвильована Ада.
Шуляк око примружив, кивнув — вечір закінчили в номері
заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.
— Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, — згадувала
Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурх-
ливої близькості.
— Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім
шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, — не таївся Шу-
ляк. — Тепер легальний бізнес маю. А ти?
— А я… і не жила! — раптом схлипнула Ада.
75
Шуляк розчулився, обійняв.
— Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити!
Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!
Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для опти-
мізму — дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю
майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на
таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилю-
ючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще
замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за
нього пішла?!» — бідкалася, повертаючись до тоскної двокім-
натної хрущовки на Воскресенці.
— Знову на роботі затрималася, Адочко? — обережно ці-
кавився Валя.
— У тебе нові сережки? — підпрягалася Мар’яна. —
Золоті?
Ада відповідала одразу обом:
— Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що
наш тато!
Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті
з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада
бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опу-
стилися, очі згасли — потьмянів, а донька дивилася на них
обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні,
слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу за-
чинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто
було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все
рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все
частіше затримувалася на роботі до ранку.
Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так
вона ж — Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею!
Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек
мовить — загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини
добуває, а тато — льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?!
Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути
чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би
76
довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хру-
щовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.
— Хіба то справедливо?! — мордувалася, повертаючись до
чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. — Самі — ні на
що не здатні, невдахи! А я їм — квартиру?.. З якого дива?!
Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіван-
нями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вража-
юча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так
уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна
вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось роби-
ти. Хай що — сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою.
Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче
відкуп тій заплатила.
— Тільки не впусти свого Хотинського, — щиро поради-
ла. — За таких, як він, жінки зубами тримаються.
— Це як? — набундючилася Мар’яна.
— Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід
переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах.
Хоче в архівах ритися — заради Бога! І сама трохи пилом по-
дихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає.
Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про
дітей забути.
— Ти давно забула, — замість «дякую» відповіла донька.
— Що ти про мене знаєш?! — невесело усміхнулася мати,
наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, — дала!
Від чоловіка так легко не відкараскається.
Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як
Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх
в один великий пакет.
— Люди позносили, — пояснив ніяково. — Знають, що
у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на
Майдан доправлю й одразу додому.
77
Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає,
що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?..
Що ж він за тюхтій такий?» — розмірковувала спокійно, сама
дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.
— Кого ти рвешся зігрівати, Валю? — спитала раптом зі
щирим жалем. — Ти сам он геть промерз…
Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.
— Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе — поведе
тільки туди, де людина має бути, — сказав, наче в душу царів-
нину зазирнув.
Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів
урешті до розмови відвертої?
— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної
стервозності.
— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї
царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди по-
вертаєшся.
Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би
плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як
лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу,
вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував
по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони морду-
ються?.. І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала рево-
люційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився
чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення,
відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав
вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»
— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. —
Якщо серце так підкаже…
Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі
відвів.
— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…
Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет,
руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його
78
стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед,
простягнула чоловікові.
— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.
— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.
…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателе-
фонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в по-
дарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій