Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона
застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками віталь-
ню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити
своє вимріяне нове життя — не тут, десь далеко, де все ви-
блискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи
дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для
сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авто-
ручку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те
добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока
двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підко-
ряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опус-
калися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм міс-
ця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван
уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому
разі стануть скляні вітрини з порцеляною…
Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя,
задзеленчав мобільний — інвестор нового омріяного Адиного
життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі пока-
чатися.
— А чого сумна? — спитав, лиш побачив набундючену
коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.
— А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!
— Е, Адко! Не чіпай Майдан, — усміхнувся Шуляк. —
Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки
прапорах за тиждень — півлимона. Попит.
79
— А мені що з того?
— Та що хочеш! — сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж
відчував потребу жити по-новому. — Кидай уже свого профе-
сора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні
скоро хата буде — за борги забираю оце зараз. Два поверхи,
камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому.
А я до тебе… Щовечора — тук-тук.
— І дружину кинеш?
— Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола!
Краще про себе думай! Хату хочеш?!
— Хочу, — сказала Ада.
— Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа,
який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій
хаті зустрінемо. Нормально?
Ада усміхнулася приголомшено.
— Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть
про Новий рік забула…
— Тобі що під ялинку покласти? — спитав Шуляк.
— А хай сюрприз буде, — відповіла царівна зухвало. —
Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…
— Яке ж ти стерво, Адко! — не приховуючи задоволеного
захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув ко-
ханку в щоку, глянув на неї азартно. — Ну, що? У готель?
А може, давай отут, у джипі… Як молоді…
— Ще вчадіємо! — норовливо смикнула плечиком царівна.
Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по
прохідній вітальні — вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане!
І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із пор-
целяною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як
тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось
потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-не-
вдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового
мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.
— Що за… — диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!
80
Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на
підлозі — розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мру-
жив очі, затуляв їх долонею.
Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спо-
кійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-сові-
стити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то
спрацює!
Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.
— А чого не спиш? — спитала якомога спокійніше.
— Чекав…
— Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!
— Не знав…
— Чого?!
— Що без тебе так…
— Як?!
— Зле…
— Так зле, що і жити не зможеш? — спитала царівна го-
норово.
— Зможу, — відказав Валя. — Ти голодна?.. Може, тобі
пельменів зварити, Адочко?..
Ну не сука?! Ада підскочила — як хто голкою в зад штрик-
нув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її
вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум,
забути не тільки про пельмені — взагалі про все, щоби вже не
жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.
— І довго сидітимеш?! Диван розстели, — кинула зі звич-
ною стервозністю.
Вляглася. Окуляри підняла.
— Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? — спитала
глумливо.
Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим
підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод
порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч
81
на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінив-
ся — не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна
принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилій-
ським вином, задумався.
— Переїжджай до мене, Мар’яно, — сказав.
І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися ще-
лепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності призна-
тися Мар’яні після того, як минув шок:
— Вибач, що глузував… Ну, чесно — помилявся. Справді
думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.
— Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? — підколола
колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним ви-
глядав завжди іронічний алкаш Льова.
— А-а-а… Ну, якщо так… — тільки і відповів.
Мати теж здивувалася.
— Переїжджаєш?! Уже?
— Боїшся з татом сам на сам лишитися? — Мар’яна згада-
ла беззахисні татові очі, відкриту посмішку, та не розчулилася: обоє вивалялися в багнюці: мама — зрадами, тато — незрозу-
мілим терпінням. Хвала Богові, Мар’яна врешті вирветься з ці-
єї пастки! Хай без свідків одне одному в очі дивляться.
— За себе душу рви, — відповіла мати і, хоч Мар’яна не
хотіла тягти до лофту коханця анічогісінько з хрущовки на
Воскресенці, змусила доньку увіпхнути у велику дорожню
сумку два комплекти постільної білизни, пару рушників, бан-
ний халат і майже нові домашні капці — екологічні, з коноплі.
— І не тринди на кожному перехресті, що така вже щасли-
ва, — порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей
повну сумку.
А кому хвалитися?! Хіба що Полі, та від початку грудня
подруга не з’являлася вдома — з рідких відчайдушних sms-ок
Мар’яна знала: Поля днює і ночує на Майдані. Варить, лікує,
все ще сподівається знайти свого Ігоря Корнілова і все частіше
лається в повідомленнях, коли кличе Мар’яну на підмогу. Наче
без тих «ти там взагалі офігєла, Мусько?!» і «не будь сволотою, 82
кинь пусте», Мар’яна би не усвідомила надважливості поточної
бурі. Усім зрозуміло: так далі жити не можна! Он де Мар’яна
вже змінила своє життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!
У переддень Миколая вперше зустріла ранок у барлозі Хо-
тинського. Підхопилася раніше за коханця, вешталася просто-
рим світлим лофтом: мамо рідна, це мій дім! Я житиму тут,
у розкішних апартаментах із величезними вікнами, із яких —
Київ і небо.
— Сніданок! — згадала Полині настанови нагодувати Хо-
тинського так смачно, щоб про все на світі забув.
Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона
зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудить-
ся від її запаху, припідніметься на лікті, роззирнеться здиво-
вано. «Найкращий ранок…» — скаже.
— Я все життя даруватиму тобі найкращі ранки, ночі і дні! —