Стигма - Гужва Валерій Федорович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
У неї не було сили не тільки обійняти чоловіка, а й мовити слівце до нього. Відчинила двері і заклякла, аж потім коліна їй підігнулись. Григорій встиг підхопити дружину. Тетяна зрозуміла, що додому повернувся батько. Вона опустила руки по боках теплої спіднички, перешитої для неї матір'ю з власного гардероба, і дивилася, як прийшлий (батько! батько!) кладе маму на тапчан, розщібає кохтину під її горлом.
— Таню, води! — хрипко сказав чоловік, і Тетяна впевнилася: так, це її, її тато.
На шум вийшла з глибини дому Оксана Климівна, кинулася до сина, не вірячи своїм очам.
Вечеряли того дня пізно. З такої нагоди Онисим Христофорович видобув з потаємного схову пляшку казенки, ще радянських часів. Весь куток німці обшукали, але особливого грабунку не було — полювали на зброю, хоча курей поменшало, та й салом, як знаходили засолене в кадубах, не гребували.
Ще трохи лишалося часу, тож вечеряли при світлі лампи. Тетяна запам'ятала великі, розмиті тіні на стіні, вона сиділа спиною до запнутих легкими літніми ковдрами вікон, а батьки навпроти, і тіні були їхні. Невдовзі її відправили спати, але вона опиралася, і кінець кінцем її поклали тут, у їдальні, на дивані, під стінкою, вкрили важкою ватяною ковдрою, купленою Онисимом Христофоровичем ще в часи непівські. Заснути Тетянка не могла, ловила кожне слово, мовлене при тій таємній вечері.
Про те, що його особою почав цікавитись НКВС, Григорію натякнув один із оперативників, свого часу врятований Шудрою від партійної чистки. Що означала подібного роду цікавість, Григорію не треба було пояснювати. Хоча він добре знав усе місцеве керівництво всесильної установи, звертатися до них не мало сенсу: у кращому випадку заспокоять, аби потім прискорити процес полювання, щоб звірина, бува, не зникла з території, позначеної червоними клаптями прапорців.
Отоді і виник у нього план втечі з міста, що могла врятувати, як здавалося Григорію, не тільки його самого, а й сім'ю. Вирішували дні, а може, години. Потрібні були документи. Відкинувши різні варіанти, він зупинився на найпростішому, як йому здавалося. Виписуючи партійні квитки, канцелярія інколи робила помилки. Щоб не псувати дорогоцінні номерні книжечки, писарі користувалися спеціальною рідиною, що геть виводила текст, не пошкоджувала папір і не залишала слідів. Дістати ту рідину великої проблеми для нього не становило; як це робиться, він бачив на власні очі, тож пізно увечері у службовому кабінеті, як середньовічний алхімік, став чаклувати над паспортом.
Через два дні на Донбасі, охопленому трудовим ентузіазмом, серед десятків тисяч приїжджих, котрі бажали зробити свій внесок в індустріальний поступ країни і при цьому заробити грошей, об'явився Григорій Онисимович Мудраш, різнороб з Коростеня, котрому запраглося грошенят на купівлю мотоцикла. Прізвище придумалося само собою, «Ш» на «М» перемінити легко, додати ще якусь літеру не становило труднощів. Рік народження на всяк випадок також змінив. Найбільше мороки було з місцем народження, але і з цим завданням він упорався.
Подаватися на велику шахту — Григорій добре розумів, відділи кадрів там не пальцем роблені — було небезпечно. Він мандрував Донбасом, перебрався на Луганщину, знову повернувся, очікуючи, аби хоч трохи поменшала хвиля народного гніву проти шкідництва на шахтах і у важкій промисловості, а відповідно, і знизився градус пильності органів безпеки. Гроші потроху танули. Врешті-решт Григорій подався на соляні копальні. Заробіток там був менший, зате й ризик — так само.
Як наші відступали, Григорій переховався від мобілізації — симулював черевний тиф, лежачи в сарайчику за хатою, де наймав куток (він сказав домашнім, що в діда; насправді ж — в удови загиблого шахтаря, котра давала йому місце біля себе в ліжку, була не проти випити чарку за будь-якої нагоди і співала сороміцьких пісень).
Коли німецькі війська окупували Донбас і сформувалася така-сяка місцева влада, Григорій пішов по дозвіл навідати рідних у Коростені. Перепустку дали йому не відразу, але зрештою відпустили — з умовою повернутися у місячний термін.
«То ти що, знову поїдеш на Донбас?» — спитала Оксана Климівна. Григорій усміхнувся: «Мамо, я тепер тут на службі, все гаразд». — «На якій службі?» — Онисим Христофоросич поставив повну чарку на стіл. «В міській управі. Ви у повній безпеці. Дали кімнату. Як хочеш, Дусю, можете завтра переїхати з Танею. Скоро матимемо і квартиру. А кімната велика, місця повно». — «Надовго?» — спитала Євдокія Пилипівна. «Що — надовго?» — «Кімната, квартира, управа — надовго?» — «А, ти про це. Гадаю, що так. Не будемо зараз, знаєш… Я такий щасливий, що бачу вас усіх…»
Батькові він запропонував роботу: дозвіл на відкриття власного фотоательє, приміщення у центрі. Але Онисим Христофорович відмовився. «Знаєш, сину, я знімав Центральну Раду. Де вона? Знімав твою червону гвардію — здиміла. Почну знімати «новий порядок» — Бог його знає, що з того вийде».
Від будинку почувся голос Євдокії Пилипівни, вона гукала дочку, яка затрималася на поминках.
— Ми тут, мамо, гомонимо. Ходи до нас.
— Пізно. Додому не хочеш?
— Мене Михайло проведе, — заспокоїла Тетяна. — Ще трохи посидимо. А ти відпочивай.
— Ну, то я пішла.
Круглий, повний місяць стояв просто над їхніми головами. В його молочному світлі подвір'я здавалося присипаним тонким шаром борошна.
— Багато говорю, — сказала Тетяна. — Ніколи не думала, що про це згадаю.
— Хоча ти мене шмаркачем тоді дражнила, однак і я пам'ятаю, яку війну твій батько до нас заходив. Довго вони говорили.
— Я знаю, про що. Єфрем Іванович залив йому сало за шкуру: і німцям служиш, і в газетках лайно друкуєш, як житимеш з усім оцим? Батько жалівся, що Єфрем його не празнує. Добрий батечко в мене, що й казати…
— Він живий?
— Живий, Михайле.
— Це ж йому, як моєму — за дев'яносто? Де він?
— Десь у Канаді. Пише, яким героєм був, як боровся з совєцькою владою. Прислав нам книжку своїх віршиків — років із сім тому. Графоман старий. Через нього і матері життя не було, і мені. Знаєш, Михайле, мені так здається, що людей все-таки не з одного матеріалу роблять. Твій тато — з граніту, з каменя. А мій — з пемзи легкої, пористої. Після війни взялися з'ясовувати, хто такий Шульженко, котрий у газетках прославляв новий порядок, що відродить Україну. Його самого не знайшли, де там — у Львів на початку втік з німецькою перепусткою, коли тут смаженим запахло, а далі — галасвіта. А нам — дісталося. Мало не посібники зрадника, ворога народу, запроданця і так далі — весь гарнір. Матір мало не посадили, а мене батькові подвиги дістали спочатку в школі, а далі — в університеті. Знаєш, скільки разів я подавала документи? Тільки з третьої спроби прийняли, і то завдяки чоловікові.
— Як це? У тебе закохався професор?
— Бери вище. Гебіст, до університету приставлений. Я цього, звичайно, не знала. Лестило, що не шмендрик — а їх коло мене завжди рій кружляв, — мужчина, певний себе, вродливий, не слину пускав, шукаючи способу, як дівку звабити, а покликав заміж. Що не кажи, а то був вчинок. Усе ж знав про сім'ю, про мене і на прізвище не зважив.
— До чого тут прізвище?
Тетяна засміялася — стиха, аби не полохати світлу поминальну ніч.
— Я ж не просто так у філологію подалася. Дід до словників привчив. Ще школяркою слова з Грінченка виписувала і запам'ятовувала. Там і знайшла наше прізвище. Знаєш, що воно означає?
— Ну, щось таке шорстке, жорстке, може, кору дерева?
— Аби ж то. Наложниця, жінка незаконна.
— Мабуть, у заміжжі прізвище поміняла?
— Знаєш, ні. Чоловік наполягав, а я — хоч стріляй. Коли дізналася, що в нього за професія, здивувалася, мало не героєм вважала. Ну а як же: проти течії пішов, дівку з підмоченою біографією порятував. Потім, звичайно, те заміжжя боком виходило: у групі на мене дивилися скоса, в аспірантурі теж. Мабуть, вважали, що і в мене погони на сідницях…
— Ти як була на язик гостра, так і лишилася.
— Може, я несправедлива і невдячна, він же для мене все, що міг, зробив, але… Бачити, як викладачі — ніби пристойні люди, професори, декани, парторг університетський — мало не колінкують перед офіцером таємної служби, ще й до тебе всміхаються улесливо… Виходило, не я аспірантуру з готовою дисертацією закінчила, не я кандидатську захищала, а його гебістські зірочки. А коли в нас тут чергове полювання на відьом почалося і він мусив на пристойних людей заводити справи, я не витримала. Просила його звільнитися з органів, наївнячка… «Безпека держави, підвалини устрою, аби не ми, все б пішло шкереберть», — наслухалася… Пропадав десь, бувало, й на тиждень, — справи. Які? Таємниця. Докторську я захищала в інституті мовознавства, керівником був пристойний чоловік, скептик щодо офіційної тези про двомовність. Раптом мені благовірний каже: «Зміни керівника, він за німців викладав, у нас його каяття і запевнення, а, бач, розперізується…» Не повірила, спитала напряму в Івана Васильовича, чи правда. Він подивився сумно. «Ви були в окупації дитиною, а я мав сім'ю, дітей. Безпартійний — то й не вивезли в евакуацію, а куди мені з малими? Викладав. І актори грали в театрі, і співаки виступали в опері, і робітники працювали. Не ми ту війну затіяли. Не німецьку ж я викладав — українську. Якщо у вас проблеми — я ж розумію, перейдіть до когось іншого, домовлюся…»
