Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Яке саме кафе?» — здивовано звучало у відповідь на моє запитання.
Чоловік пенсійно-безробітного вигляду, що сидів поряд за столиком у бістро, де я обідала, з першого погляду визначив у мені нетутешню. Можливо, мене видали написи кирилицею на шворочці від мобільного телефону. А можливо, тут всі між собою знайомі.
— Ти звідки будеш? — запитав чоловік.
— З України, — відповідаю.
— Дуже добре, — чомусь зрадів він. — Мені якраз дружина потрібна. Жіночка років 50, чорнява така, може, знаєш когось?
— Наразі ні, але якщо побачу, обов’язково передам, — обіцяю. І щоб змінити тему розмови, про всяк випадок питаю про Інтернет.
— А що, не маєш вдома комп’ютера? — не розуміє чоловік.
— Маю, — кажу. — Смачного вам. До побачення.
— До побачення, — посміхається він і замовляє чай із тістечком.
Увечері дзвоню до Ульріке Баумайстер, і вже через п’ятнадцять хвилин ми сидимо у єдиній відчиненій кнайпі на Марієнплятц. Відразу ж відчуваю одну із переваг життя у маленькому містечку: домовляючись про зустріч із незнайомою людиною, немає потреби описувати себе, достатньо домовитися про місце, адже вулиці порожніють після 19.00, а незнайомі обличчя відразу ж звертають на себе увагу. Ульріке приїхала сюди з великого міста багато років назад і досі відчуває певну дистанцію у ставленні до себе з боку місцевих мешканців. Мати-одиначка з університетським дипломом і надто академічною як на містечковий смак професією вчительки, але найгірше — у неї немає тут родичів. Правила існування невеличких общин суворі і не відчувають плину часу. В Імменштадті мене наздоганяє тема моєї майбутньої статті — Ульріке та її друг Роберт ведуть мене на фільм «Подорож Ґретля» та зустріч із режисером Францом Ґретлем, який робив те саме, що роблю я, — їздив по Німеччині і спілкувався із людьми у різних її закутках, тільки робив це багато років, і ось зняв фільм. Документальний, але деякі з персонажів та сюжетів цілком могли б стати героями художнього. Наприклад, захоплений процесом сироваріння магістр теології, який щасливий від можливості щодня спілкуватися з бактеріями, сентиментальний боксер-аматор, який любить поплакати, чи герої ґротескових сцен із життя Східної Німеччини кінця 80-х.
Слово «провінція» у фільмі не звучить. Не подобається воно і багатьом із тих, із ким я спілкуюся у ході власної подорожі. Корд Берґган живе у Брауншвайґу, куди переїхав із Берліна, а народився зовсім у іншому місті.
— Брауншвайґ — не провінція, — запевняють мене в один голос Корд та його колега, професор германістики Ренате Штауф і наводять численні аргументи, основним із яких є власне відчуття, — їм у цьому місті живеться комфортно, насичене культурне життя задовольняє їхні потреби, і поступово вони стали справжніми локальними патріотами.
— Дискомфорт відчувається тільки після відпустки. Наприклад, у Франції, коли побуваєш у містах, де немає таких потворних будинків, де вікна дерев’яні, а не металопластикові, де кав’ярні на кожному кроці. Коли повертаєшся і знову бачиш це все, кілька днів відчуваєш легку депресію. Але потім минає, — зізнається Корд, поки ми проходимо пішки цілий квартал у пошуку кав’ярні, і коли вже майже втрачаємо надію, нарешті знаходимо. Так вчишся цінувати прості речі.
У Брауншвайґу мене найбільше вражають дві речі: перша — міський транспорт у будні дні ходить у 30–40-хвилинному ритмі і друга — у вівторок по обіді у місцевому музеї, заснованому герцогом Антом-Ульріхом, окрім мене є ще двоє відвідувачів, останнє вражає приємно. А ще символом Брауншвайґа, як і Львова, є лев. Але це, здається, єдина подібність між цими містами.
Німеччина аристократична
На мого мейла із запитанням, чи дійсно я можу зупинитися у них і подивитися околиці, Губертус фон Брайдбах-Бюрренсгайм відповів лаконічно. Так, звичайно, можу, якщо я подорожую автом, то план доїзду знайду за адресою www.schlossfronberg.de.
Я подивилася на зазначену сторінку і уявила собі невеличкий сучасний будиночок із помешканнями аристократичної родини, приліплений до замкового музею із картинами, старовинною порцеляною, оббитими шовком стінами ідеально відреставрованих та кондиціонованих покоїв. Так я і продовжувала уявляти це собі аж до моменту, поки не опинилася у кімнаті з трьома ліжками, п’єцом, ренесансовими дзеркалами і середньовічними портретами на стінах. У цій кімнаті я ночуватиму і протягом трьох днів звикатиму до думки, що у замках бувають не лише музеї та руїни, а і цілком нормальні помешкання, у яких сучасний комфорт ненав’язливо доданий до старовинного антуражу, а частина кімнат продовжує зберігати вигляд, якого набула століття, а то і два тому.
Замок Фронберґ майже такий самий древній, як і моє рідне місто, — перші згадки про обох датуються XII–XIII століттями, а Галичина не менш багата на замки, ніж Баварія. Вже хоча б з огляду на це мене не мало би так дивувати, що родина, предки якої побудували цей замок, досі мешкає тут. Але це продовжує дивувати мене, бо аристократи на моїй батьківщині вже віддавна не мешкають у замках, а більшість їхніх нащадків віддавна не мешкає на моїй батьківщині, тому у свідомості мого і молодших поколінь вони чимось схожі на динозаврів, тільки причини їхнього зникнення далекі від кліматичних. Про долі багатьох із них і сьогодні відомо не набагато більше, ніж про причини вимирання динозаврів, а те, що відомо, розпорошене по поодиноких книгах спогадів і в усних переказах свідків, яких із кожним роком меншає. Схожою є і доля замків, у руїнах яких досі можна побачити сліди колишньої розкоші, яку не змогли цілковито зруйнувати навіть роки радянської експлуатації, коли у цих спорудах облаштовували конюшні, казарми, туберкульозні лікарні. Саме тому такою неймовірною є цілком природня і щаслива доля замку Фронберґ, який не постраждав від жодної з воєн минулого століття, і навіть кількість пожеж, які випали на його долю, досить скромна. Частина вікон — все ще оригінальні, з XV століття, на шибах можна прочитати старофранцузькою якісь поважні філософізми. На стінах — портрети предків. Поважні дорослі. Не менш поважні діти, згідно з тодішньою модою — усі в сукнях і з довгим волоссям, незалежно від статі. Частина замку, у якій мешкає сім’я власників, відреставрована та пристосована до повсякденного життя, є навіть доступ до Інтернету. Світло у коридорі запалюється автоматично, і я дуже радію цьому винаходу цивілізації вночі, коли доводиться мандрувати до кльозету безкінечними анфіладами, поміж суворими поглядами фон Фронберґів та фон Спірінґів. І уявляю собі, як поволі впроваджувалися тут усі новітні зручності, як складно було отримати дозвіл на добудову додаткової ванної кімнати, яким проблематичним має бути кожен найдрібніший ремонт і якою радістю є кожне побутове полегшення для мешканців замку.
— Уже понад двадцять років я не займаюся нічим іншим, окрім намагання відновити і зберегти цей замок, — розповідає Губертус, і я раптом усвідомлюю, що могла б годинами розглядати тут все і гортати старовинні документи, але жити під таким тягарем історії я б не змогла. Історії тут настільки багато, що часом до неї просто руки не доходять, і це не дивно, коли тільки перевітрювання усіх замкових кімнат займає мало не півдня, про миття вікон страшно навіть подумати, особливо тих найкрасивіших і найстаріших із старофранцузькими написами, які, мабуть, вилітають від першого необережного доторку. Губертус розповідає, і в це легко віриться, що ще кілька років тому під час кожного дощу їм доводилося підставляти миски попід діри у стелі, а спроба побілити стелю на другому поверсі завершилася падінням на голову крокв. Проблеми можуть виникати цілком несподівано. Навіть найпростіша заміна фіранок рідко завершується успіхом з першого разу, адже стіни і підлога настільки криві, що доводиться вирівнювати полотнища оптично, при цьому одне з них потрібно робити на 10–15 см коротшим за інше.
Але від історії тут нікуди не заховаєшся. Під час короткої екскурсії замком, яка триває майже годину, Губертус старанно перелічує численні заслуги своїх предків, які переважно займали вагому позицію при дворі. У часи реформації Фронберґ став осередком католицизму і сприяв рекатолізації місцевості. Консерватизм володарів замку врятував його від спустошення і в часи секуляризації.
