Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Повна відсутність мотивації
У ході цієї подорожі мені не раз доводилося відповідати на запитання про те, за яким принципом були відібрані міста, що їх я відвідувала. Але якоїсь переконливої відповіді на це запитання мені вигадати так і не вдалося. Я щоразу усвідомлювала всю непереконливість таких мотивацій, як, скажімо, бажання поїхати до Ґлюкштадта, бо у місті з такою назвою (Gluck — німецькою «щастя») необхідно побувати хоча б раз у житті. А крім того, це місто нав'язливо асоціюється у мене з Донбасом, хоча я ніколи в житті не була на Донбасі. Але точно знаю, що десь там, на глибокому сході України, теж є містечко під назвою Щастя, один мій знайомий навіть прописаний там. Якби я жила десь у галасливому Гамбурзі, як живуть мої львівські друзі, керамісти Василь і Віка Огородники, я б їздила у Ґлюкштадт щонайменше раз на рік. Не знаю, що б я робила там. Можливо, блукала б по семи вуличках, які відходять від ринкової площі, можливо, мандрувала б на паромі до сусідніх рибальських селищ, можливо, просто купувала б тут свіжих оселедців або ще краще, ходила б до кнайпи, де їх смачно готують. Наприклад, у березні, коли до дня народження міста тут можна поєднувати споживання оселедців з інтенсивним культурним життям. А заодно і насолоджуватися лаконічними вказівниками на зразок «Кіно» (стрілочка праворуч), намагаючись уявити, як на початку XVII століття це місто, де мешкає трохи більше як 10 000 осіб, збиралося стати конкурентом Гамбурга у справах морської торгівлі.
Трохи більш переконливою може виглядати моя мотивація відвідати Бад Наугайм, улюблений курорт не лише російської аристократії, а й місто, де не раз бували Блок та Достоєвський, місто, яке уникнуло бомбардувань під час Другої світової, бо тут ходив до школи Рузвельт. Бував тут і Елвіс Преслі, про що відомо значно ширше, але я не відчуваю бажання відвідати готель, у якому він жив. Мені достатньо поблукати поміж все ще вражаючими розкішшю купальнями, постояти біля паруючого фонтана із цілющою водою, порахувати пеньки від велетенських дерев, невідомо навіщо зрубаних у парку біля Кургаузу. А в самому Кургаузі мені пощастило замешкати і навіть відчути, як українська культура поступово відвойовує тут місце у російської класики. Русистка Катрін Ґерц називає свою домівку «готелем „Україна“», з невтомним ентузіазмом вона уже багато років поспіль влаштовує виставки, літературні вечори, концерти, пропагуючи українську культуру. Десь недалеко від Бад Наугайма мешкає і Анна-Галя Горбач, яка у своєму видавництві «Бродіна» вже багато років видає власні переклади української літератури німецькою і веде активну культуртреґерську діяльність. А трохи далі звідси, на схід, у Ґрайфсвальді, куди я цього разу не доїхала, існує єдина в Німеччині кафедра україністики.
Катрін завозить мене до містечка Ветцла, де показує не лише український переклад «Страждань юного Вертера» за склом у будиночку Лотте, а й пам’ятник українським бранцям (1915–1920), що стоїть на околиці міста.
Деякі з міст, у яких я побувала, не потребують додаткової мотивації. Такими є перше й останнє міста у списку — місто Баха і місто Ґете. Враження від обох достатньо фрагментарні. Від Айзенаха — бо вже встигли поблякнути під напливом маси інших, свіжіших, від Ваймара — бо перед самим поверненням додому завжди складно зосередитися на чомусь іншому, окрім цього повернення.
Постійне відчуття дискомфорту в подорожі з багатьма короткими зупинками виникає від необхідності щоразу їхати далі, щойно встигаєш хоча б трохи зорієнтуватися у місті. Тому міста типу Айзенаха чи Ваймара тішать особливо — тут все поряд, немає необхідності постійно зазирати у план міста і розбиратися у заплутаних маршрутах міського транспорту. Відчуваючи неймовірну полегкість у торбі, з якої вже вимандрував до смітника об’ємний талмуд із розкладами поїздів, туристичною інформацією про відвідані міста та координатами готелів, я лише впіввуха слухаю пояснення подружжя Шрамек, у яких гостюю у Ваймарі, як потрапити до їхнього помешкання, щось на зразок — справа церква, а зліва — загс, а потім ще 200 метрів. У мене в сумці листок із телефонами та адресами, решту знайду за планом.
Виходжу в місто і насамперед поспішаю до музею в замку, де відчуваю чергову полегкість, бо бачу не лише нове, а й знайоме. Ця незбагненність людської психіки, яка постійно прагне нового, але щойно отримує його, починає тужити за впізнаваним. У музеї розглядаю портрети Лютера у виконанні Кранаха, схожі портрети я вже бачила в місті Айзенах, а інші картини Кранаха — у місті Брауншваґ. З не меншою приємністю розглядаю колекцію російських ікон, читаю у підписах знайомі топоніми і розлогі пояснення про основні засади православного іконопису. Старими знайомими видаються мені і типові середньовічні тюрінзькі фігурки мадонн, із життєрадісними, подекуди червонощокими обличчями. Хоча у ваймарському замковому музеї їх значно менше, ніж у Айзенаху, але мені важливо не це, важливо бачити добре впізнаване. Майже з такою ж радістю я оглядаю і шатра на ринковій площі, такі можна побачити тільки у Східній Німеччині, тут продають смажені ковбаски та іншу всячину. Схожою є навіть ця майже безпричинна ейфорія, яка час від часу охоплює мене у першому і останньому пунктах моєї мандрівки. Пригадую, як по-дитячому я раділа, коли на другий день пошуків нарешті побачила в Айзенаху Інтернет-кафе і мені дозволили посидіти там скільки мені було треба, попри те, що робочий день вже закінчився, а я мало не зламала автомат для монет. А наступного ранку такою ж безпричинною радістю змінилося моє майже цілковите виснаження після подолання стрімкого підйому по засніженій доріжці до Вартбурґа, де у розмові з гауптманом Ґюнтером Шухардтом з’ясувалося, що частина вартбурзької колекції військового спорядження цілком імовірно може зберігатися у Львові, хоча багаторічні запити до відповідних інстанцій про це наразі не дали жодного результату. Так само по-дитячому я шкодувала, що так і не встигла відвідати унікальний джазовий архів Айзенаха. Хоча список того, що я так і не встигла побачити під час цієї подорожі, як і того, що надто швидко забулося, можна перетворити на кілька окремих статей.
Після першого насиченого дня у Ваймарі сідаю на лавку навпроти театру, де було прийняте історичне рішення про створення Ваймарської республіки, шукаю у торбі папірець із адресами. Не знаходжу. Передивившись увесь вміст сумки тричі, усвідомлюю, що, здається, забула папірець у Бад Наугаймі. Намагаюся пригадати, куди потрібно йти, але в голові застрягла тільки безглузда інформація про церкву та загс. Ні назви вулиці, ні номера будинку. Після півгодинних пошуків нарешті наважуюся запитати в якоїсь бабусі.
— А вам куди спочатку: до церкви чи до загсу, — посміхається вона.
Але дорогу показує. Ось вона, перевага маленьких містечок. Будинок я впізнаю. І знову радію.
Про те, що я так і не встигла побачити, особливо інтенсивно розмірковую під час прощальної прогулянки Ваймаром, поміж відвідинами Ґете і Шиллера, в роздумах, чи заходити ще у Баугауз. Роздуми перериває голос Юрка Прохаська, який приїхав до Ваймара на конференцію, а сьогодні увечері, як і я, їде до Берліна. Тільки його потяг відходить на дві години раніше. Конференція, на яку він поспішає у Берліні, ставить собі за мету знайти нове визначення Європи, позбавлене старих стереотипів сходу і заходу, історичних і географічних непорозумінь, хибних ототожнень Європи та Євроспільноти, які досі примушують декого сумніватися, скажімо, у тому, чи знаходиться у Європі Україна. Наша випадкова зустріч у Ваймарі, мабуть, символічна у контексті такої теми.
Спроба висновку
Намагання порівняти між собою провінційний Іммен-штадт із провінційним Байройтом було б так само приречене на поразку, як і спроба порівняти непровінційний Брауншвайґ із непровінційним Ґісеном, чи спроба знайти десять відмінностей будиночка Шиллера у Ваймарі від ґісенівського «Математикуму». Приємно те, що відмінності поміж окремими регіонами все ще існують. А окрім того існують подібності. Наприклад, у способі мислення.
