Балада для Кривої Варги - Соколян Марина (смотреть онлайн бесплатно книга .TXT) 📗
Пан Боро, хай би там скільки скотчу він не спожив, не міг пропустити таке твердження повз вух. Він нахилився вперед, поклавши долоні на коліна; його уважний погляд зупинився на губах співбесідника.
— Своїми — в якому сенсі?
— Не знаю, може я обрав невідповідне слово. Я мав на увазі — більш за все я хотів би привласнити, отримати повну владу…
— Он як, — протягнув Стеф Боро, — А далі що?
— Далі? Ні, я думаю, цього досить. Так, більше ніж досить. Насправді, я не певен, що це можливо.
Пан Боро криво всміхнувся, зручно відкидаючись на м’яку спинку крісла. Втім, його прискіпливий погляд далі продовжував сканувати співбесідника. Пан Соломон не був певен, який саме вираз мав цей погляд, але він точно знав, що цей вираз йому не до вподоби.
— Цікаво, — нарешті проказав Стеф Боро, мовби до самого себе, — Таке прагнення можна назвати вандалізмом… Бажання самоствердитись за рахунок чогось більш значимого. Комплекс Герострата. Ну що ж, це природно.
— Вандалізм? — вибухнув пан Крокус, — Стеф Боро, не змушуй мене шкодувати про мою відвертість! Хіба не ти сам говорив, що володіння артефактом наближає до його символьного значення?
Стеф Боро раптом розсміявся.
— Ну? А хіба я казав, що люди — це теж артефакти? Хоч, у якомусь сенсі ти, звичайно, маєш рацію. Саме так входять в історію різні покидьки на зразок Джона Бута та Марка Чапмена. Що ж… Я навіть вдячний тобі. Я часом думав над тим, що для декого "зваба збільшенням значимості" є нестерпною… З причини гострого усвідомлення власної незначущості. Ти підтвердив мою гіпотезу. Значить, бажання, як ти говориш, отримати повну владу… Прагнення компенсації… А от окошитися це може на першому, хто потрапить під гарячу руку. Навіть якщо це випадковий зустрічний в барі…
Невже він знає навіть про це? В той вечір, коли Соломон Крокус дізнався про зраду своєї жінки, він і справді побив якогось покидька, який перетнув йому дорогу… Він навіть не пам’ятав його лице, зате дуже добре пам’ятав безумство, яке охопило його тоді — ледве що не якась берсерківська нестяма… Здається, той чоловік отримав тяжкі травми, але панові Крокусу пощастило — ніхто не встиг його розгледіти, тож йому не висунули звинувачення. І він до сьогодні сподівався, що ніхто не знає про той прикрий випадок. Виходить, даремно сподівався? Пан Крокус нажахано глянув на Стефа Боро. Якщо він знає про це, то, може, він знає і про… про все решта?
Наступного вечора Лада знов відвідала Ялку. Дівчинка почала вже потроху приходити до тями, хоч і далі виглядала ледь-ледь живою. Порадившись з тіткою, Лада приготувала заспокійливий відвар з трав і принесла його хворій. Батьки Ялки зустріли її як уособлення останньої надії, і Лада не наважилась сказати їм про причину хвороби дівчинки. Нехай потім…
Сидячи коло ліжка хворої, Лада перегортала в пам’яті вчорашню прогулянку з паном Смерчем. Хто ж він такий? І чому вона не може не думати про нього?
— Ладо… — раптом тихо промовила дівчинка, — А правда, що ви можете говорити з небіжчиками?
Вона, здригнувшись, глянула на Ялку — дівчинка дивилася тьмяно і не по-дитячому серйозно. Лада зітхнула, мимохіть глянувши у вікно. На цей раз за легкою мереживною завіскою не було моторошних краєвидів — лише мерехтлива доріжка струмка серед похилених яблунь. З-за рогу будинку визирав ґанок сільського шинку, звідки чути було голоси і сміх місцевих гультіпак.
— Кажуть, — відповіла Лада.
— А може, ви могли б поговорити з моєю бабунею? — попросила Ялка, — Я так сумую за нею… Будь-ласка…
Ялка підвелася з подушки, зазираючи Ладі в очі.
— Вона лише зимою померла. Чому так мусить бути? Он бабця Левка Бондара ще жива, хоч і старша за мою бабуню. Хіба це чесно? — Ялка схлипнула, — А я хотіла подарувати їй рукавички… І не встигла.
— Ялка, я… Це вони зі мною говорять, коли хочуть, а не я — з ними.
— Я вас дуже прошу… — схлипнула дівчинка, — Будь-ласка. Мама каже, що бабуня все чує, що до неї говорять. Я пробувала. Тільки вона не відповідає. Вона мабуть, не хоче говорити зі мною, бо я не слухала її…
Під сумним довірливим поглядом дівчинки Лада відчула себе трохи ніяково. Що вона може відповісти? Що тіні та спогади харчуються страхами і сподіваннями живих…? Чи може, сказати, що їм взагалі байдуже? Хіба вона знає достатньо, щоб відповісти?
— Не думаю, Ялка. Твоя бабуня тебе дуже любить, тільки… Мертві не надто люблять розмовляти з живими.
— Не люблять — чому?
— Мені здається, там де вони зараз, немає потреби в словах, — задумливо мовила Лада.
Ялка глипнула на Ладу, вочевидь не зрозумівши її.
— Я заспіваю тобі пісню. Її співала моя мати, коли сумувала; в ній йдеться якраз про це. Я любила її, сподіваюсь, тобі теж сподобається…
Лада глянула на Ялку — та спала, заколисана її тихим співом. Що ж, так навіть і краще, швидше видужає. Зітхнувши, Лада підвелася і вийшла з оселі старости. Дорогою вона очікувала побачити Паву — вона вишивала у вітальні, коли Лада прийшла, однак зараз її робота лежала на підвіконні, а самої Пави не було видно. Лада зітхнула з полегшенням. Останнє, що вона воліла бачити, були павині зацьковані очі… Хоч вона і не відчувала за собою особливої провини, її неприємно вражала зміна, яка відбулася з ясенівською красунею. Лада просто не знала, як їй поводитись.
Слід було зазирнути до крамниці і придбати, на прохання тітки, хліба і цукру. Лада швидко перетнула Шлях і забігла до крамниці. Мар’яна Постав, та сама молода жінка, що колись не забажала продати Ладі цигарок, нині ввічливо вислухала її і подала все, що Лада попросила. Лада криво всміхнулась, відзначивши зміни, викликані її новим статусом. Хтозна, кому вона мусить завдячувати цим… Навряд чи самій собі.
