Балада для Кривої Варги - Соколян Марина (смотреть онлайн бесплатно книга .TXT) 📗
Тітка глянула на неї з разючою сумішшю насмішки і страху.
— Виходить… Але зваж — для тебе те зілля було безпечним, а для неї — смертельним трунком. Як гадаєш, чому?
— Богар каже, Варга заздалегідь дала мені протиотруту.
— А, отож протиотрута існує! Може, її ще можна врятувати…
— Але її може дати лише Крива Варга! — проголосила Лада, — Коро, я знаю, на що ви натякаєте, але я — не вона! Тут вже я не зможу допомогти!
Тітка встала і відійшла на кілька кроків, розглядаючи Ладу, мов картину в галереї. Хіба лише на картину не дивляться з таким моторошним, гострим жалем.
— Ладо… Не лише вона потребує допомоги. Ти — теж.
І раптом, з переконливою чіткістю Лада зрозуміла, що це — правда… П’єса, в якій наречена лицаря вбиває себе через те, що його звабила чаклунка… Вона завжди грала роль покинутої, а от тепер… Невже світ збожеволів? Невже вони помінялись ролями?
Якщо Пава помре, то тоді… Як буде жити вона сама? Вона відчула, як в очах збираються пекучі сльози безсилля.
— Я… Що я можу зробити, Коро? Я ж не Варга…
— Але ти можеш піти до неї, можеш знайти її помешкання навіть зараз. Вона вислухає тебе.
— Зараз? Але ж… — Лада кинула погляд в вікно, — Гроза…
— Гроза вже майже закінчилась. А в Пави немає багато часу. Може, вона протримається до ранку, може — ні. Але ти мусиш бодай спробувати.
Тяжко зітхнувши, Лада підвелася з ліжка.
— Допоможіть мені зібратись, Коро.
За кілька хвилин Лада вийшла у холодний дощ та шпаркий вітер. Гроза і справді вщухла, і дощ уже не затуляв усе навколо непроникною стіною, але ще й далі падав, крижаними пальцями забираючись під комір. Ладі було холодно і страшно, але вона йшла, зціпивши зуби, пообіцявши собі зробити все можливе, доки ще не пізно. Нехай вона зараз заблукає в лісі, впаде в рівчак і зламає ногу, але принаймні вона знатиме, що зробила все від неї залежне. І все ж, так не хотілося запізнитись! Так не хотілося цієї безглуздої смерті на власній совісті! Але що вона може зробити? Які в неї шанси знайти зараз в лісі те, що вона насилу знайшла навіть за доброї погоди?
Вона погано розуміла, куди вона йде, в якому напрямку. Було так темно, що вона ледве розрізняла дорогу, намагаючись все ж таки не завдати собі травм, котрі б зараз були абсолютно недоречними. Минуло скількись часу. Година? Дві? Лада, котра заледве йшла, тремтячи від холоду, вже й не пам’ятала, скільки часу блукає темними мокрими хащами, з кожним кроком грузнучи в глевкій землі. В якусь мить їй стало байдуже, знайде вона Варгу чи ні. Лада зупинилась, притулившись до могутнього стовбура старої ялиці. Ця ідея від самого початку була чистим божевіллям. Скоро доведеться рятувати її саму, і Пава помре, і тоді…
Раптом серед дерев сяйнув тьмяний вогник. Хоч це було неможливо, але вона нарешті знайшла оселю Кривої Варги.
Ще кілька кроків серед чагарів, що зловмисно хапалися за поділ її куртки, і ось вона вже перед дверима помешкання ясенівської відьми. Двері поволі прочинились.
— То ти прийшла? — підняла брови Варга, — Не чекала тебе о такій порі. Ну що ж, заходь…
Лада пройшла до вогню, хляпаючи мокрим взуттям. Варга насмішкувато спостерігала за нею, нічого не говорячи. Потім підвісила казанок над вогнем і за хвилину подала Ладі чашку з чимось гарячим і духмяним.
— Значить, Пава все ж таки наважилась… — промовила вона, коли Лада відпила кілька ковтків відвару.
— Ви знаєте? — вражено спитала Лада.
— Хе, тут нема що знати. Струмок біжить до річки, а сонечко — до нічки… Я знала? Так. Відтоді, коли ти прийшла сюди. Ти отримала, що воліла. То що ще? Що ти хочеш?
— Допоможіть Паві! Я ніколи не бажала їй смерті!
— А, — Крива Варга скептично хитнула головою, — Ти не бажала. Дуже добре. Але ти дістала своє — пошану людей і найкращого хлопця в селі. Що тобі ще? Справедливості? Чи не забагато для тебе одної?
— Але ви не можете так… І взагалі, якщо ви знали, як воно обернеться… Що ж, ви передбачали, що вона загине?
— Я? — усміхнулась відьма, — Певно що. Хтось мусив померти. Лише я не знала, хто з вас. Це залежало від того, чи наллє вона зілля в твою чарку, чи вважатиме тебе гідною смерті…
Лада заклякла, хапаючи ротом повітря.
— Як це? — нарешті спромоглася вона, — Що це було за зілля? Отрута?
— І так, і ні. Для тебе — свобода від страху, для неї — смерть. Це було твоє випробування. Ти мусила дати їй підставу бажати твоєї смерті, а отже — підставу вважати тебе кимось значимим, нестерпним, чия смерть могла б щось змінити. Тобі це вдалося, і винагородою тобі була свобода…
— А що… якби не вдалося?
— Що ж, тоді ти би поїхала звідси переможеною. І вже там, у місті, самотня і нещасна, ти б наклала на себе руки. Наскільки я розумію. На твоє щастя, сталося навпаки.
— І невже… невже не можна їй допомогти, Варго? Я зроблю все від мене залежне, я навіть згодна відмовитись від вашої винагороди…
— Он як? Але навіть якщо так, вже пізно. Я вже не зможу нічого змінити.
Лада затулила обличчя руками.
— Це жорстоко. Якби я лише знала…
— Тоді б ти — що? Сама попросила отрути? — Варга зітхнула, — Ну гаразд. Я сказала, що я не можу нічого змінити. Але це не значить, що це взагалі неможливо.
Лада підвела заплакані очі.
— Що я можу зробити?
— Ти? Ти — нічого. Єдиний, хто може допомогти Паві — господар Старої Вежі.
— Пан Смерч? Але скажіть мені, Варго, хто він?
— Ет… Я б сама воліла знати, — зітхнула відьма.
— Отож, ти бажаєш знати… — поволі промовив Стеф Боро, — Звідки мені відомо про твої особисті проблеми, так, Соломоне?
Соломон Крокус, який нарешті наважився поставити питання руба, похмуро подивився на пана Боро.
— Тож дозволь мені пояснити. Тут немає нічого складного. В газетах нещодавно йшлося про загибель молодого актора, Лукаша Пере. Твою дружину допитували в якості свідка — я мимохіть звернув увагу, помітивши знайоме прізвище. Вибач, якщо я випадково пригадав тобі ці неприємні події.
Оглядач "Контроверсій", примружився, розглядаючи філософа. Невже бреше? Але, чорт, так справді могло бути! Прочитав собі десь, і не втримався, щоб не згадати ці прикрі обставини при розмові… Стеф Боро завжди був без котроїсь там клепки. Що ж, може він і дійсно не мав на увазі нічого зайвого?
