Ти чуєш, Марго - Гримич Марина (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Вася став нервово перевіряти свої кишені.
- А ще пані фон Цигельдорф питала, чому та пані з довгим чорним волоссям не стелиться разом з паном із золотою сережкою у вусі...
Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почервоніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була дуже потішена грандіозною новиною.
Атмосфера в кімнаті значно пожвавилася.
- У-у-у! - хором завили колеги і бурхливими оплесками привітали пару.
Марго здалася не відразу: Ви що? Я - заміжня жінка...
- ... .мати трьох дітей, - продовжив шеф. сміючись. — Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої - незаконнонароджені...
Марго не вміла брехати. На ній завжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер взагалі не знітився. Він щасливо посміхався, зовсім не криючись.
- Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволений шеф. - Тобто, пані фон Цигельдорф. Передавай їй велике від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!
Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одне прогулянка Львовом.
Група столичних соціологів, для яких важливу роль у роботі відігравали тверда логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелик) львівськими реаліями. Чому, наприклад, один той же трамвай на вокзал їде під номером "де в'ять", а з вокзалу - під номером "один"? Чом) одні ріки від Львова течуть на північ, а інші - на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетнічному за всю історію України місті найсильніше збереглося відчуття "українськості"? Чому самі тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточені бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне місто -- це річ-у-собі. А Львів - особливо.
У місті панувала спека, у кнайпі було прохолодно і напівтемно. Почали з холодного пива. Перейшли на ярину. Перекусили жульєнчиками і приступили до фірмових страв. Чомусь зупа з флячками не смакувала київським панам, зате цибульнички пройшли на "ура!" Звичайно, ніхто не відмовився від "мішанки" - страви зі щойно зарізаної свині. Але це все була прелюдія. Річ у тім, що фірма "Розкажи мені..." відзначалася гурманськими нахилами і здоровим апетитом. Тож, коли кишені не були порожні, колеги ніколи не відмовляли собі "в єдиній радості, яка ще залишилася в цьому житті". Пили за трьох осіб: за американського боса, за Стефка Нечемного і за графиню фон Цигельдорф. О десятій малий заснув біля акваріуму з золотими рибками. По дванадцятій Леська сказала: "Блін, я, здається, вже народилася!" Що мало означати, що в неї день народження. Тож до трьох, за яких пили, додалася Леська. О другій чемний, ні, дуже чемний, вишколений львівський офіціант, уклінно вибачаючись, сказав, що вони закриваються:
- Нема мови! - сказав п'яний шеф і заплатив один за всіх по чеку, ретельно перевіреному Лєською.
За кермом був Андибер. Малого з Васьком акуратно перенесли в мікроавтобус і вмостили на задньому сидінні. Вирушили на віллу. Напівдорозі пан Роман сказав, що йому конче треба помилуватися, "як місяць грає на Личакові", однак публіка запротестувала, і всі рушили домів.
Ранок почався дуже романтично. Вся вілла була прикрашена живими квітами. Звісно, на честь Лесьчиного дня народження.
Леська була зворушена.
Пан Роман, шеф і Андибер товклися на кухні, готуючи чи то святковий сніданок, ачи "ланч", а може, навіть і обід.
Дівчата після бурхливої ночі чепурилися, хлюпалися хто під душем, хто у ванні. Потім пішли до перукарні: манікюр, педикюр, фризура. Потім пройшлися Львовом і пересвідчилися, що на тверезу голову він зовсім інший. Зводили малого на морозиво, покатали на машинках біля Опери і гонорово повернулися на віллу.
Стіл був шикарний. Чоловіки були шикарні.
Пан Роман - "старий львівшький кавалер" галантно поцілував пані Лесі ручку і повів її до столу. Навпроти її очей, якраз на тій стіні, що з великою тріщиною, висіла картина, ще "'свіжа", без рамки.
Коли Леська поглянула на неї, сльози потекли ручаями по обличчю. Ніхто нічого не міг зрозуміти: якийсь старий обшарпаний під'їзд, велика труба, під сходами маленьке сіре кошеня на вив'язаному гачком круглому різнокольоровому килимочку.
- Це мене графиня намовила... - задоволено потирав руки пан Роман.
Пізніше Леська розкаже, що мама, яку вона зараз доглядає, в дитинстві її нещадно била, зганяючи на ній злість за своє злиденне самотнє життя, а Леська ховалася від неї в закапелку під'їзду, де вона могла проспати цілу ніч на круглому різнокольоровому килимочку із сірим кошеням на руках.
Святкувати колеги уміли. Рікою лилося шампанське, горілка, коньяк, вино... Випивши за нестабільного Близнюка, всі стали розбиратися зі своїми знаками зодіаку. Шеф був одухотвореним Водолієм. Марго й Андибер - гоноровими Левами. Сидоренко - квочкою-Дівою, Свєтка - загальмованою Рибою, пан Роман - Раком-одинаком. Стали доповнювати зодіакальну картину фірми японським календарем. Тут з'ясувалося, що Андибер на чотири роки молодший від Марго, це її не на жарт засмутило. Такий розклад не входив у її плани. Та й . узагалі, ні Андибер, ані якийсь інший мужчина не входив у її плани. Андибер без дозволу ввійшов у її життя. Правда, здається, не в це життя, а в паралельне. Однак котре із цих життів є реальнішим? Хто дасть гарантію, що треба віддавати перевагу саме цьому життю тільки через те, що в ньому перебуваєш більше, аніж у тому?
Публіка веселилася, а Марго розмірковувала. Хто вони такі? 1 що тут роблять? Чи реальні вони? Може, все це мені лише ввижається? А насправді я собі сиджу в турецькій в'язниці, а це мені все сниться? Може, в мене лихоманка, а це все мені мариться? Варто лише трохи одужати, і все стане на свої місця? Ахмет зі своїм гаремом і далі бродитиме світом. Сестра Ісидора молитиметься з спасіння моєї душі у своєму монастирі. Блаженна Свєтка голоситиме за мною, тиняючись по місту. Андибер? А цей сучий син, а цей характерник, оче видно, захоче визволити мене з неволі. Як? Вику пом? Хитрістю? Це вже його справа. Хай тільк спробує мене не витягти з цієї темної темниці, ка м'яної кам'яниці... Ой, то не сиза орлиця заклекотала, то бідна невольниця в темниці заплакала: "Я же мені ся турецька-бусурманська каторга набридла... Кайдани-залізо ноги повривало, біле моє тіл коло жовтої кости пошмугляло!.. Ой ти, земле турецька, віро бусурменська, розлуко християнська Не одного ти розлучила - з отцем-матір'ю, брата І сестрою, а мене - з вірною дружиною..." Марш важко зітхнула. Та вже краще темная темниця, аніж гарем... Ті йолопи думали, що гіршої неволі для жінки, аніж тюрма, не існує! Може, для слабкодухих чоловіків і не існує! А для жінки це не найстрашніше, що може бути. Адже є ще сімейне рабство. "Ой городе-Цареграде! Усього в тобі є удосталь. Є що їсти-пити, можна хороше походити. Є в тобі злота-срібла багато. Та нема в тобі одрадости для вільної воленьки!". "Ой, життя моє, недолуге: всього в тобі є: щастя-нещастя, вірність-зрада, успіх-невдача... Тільки нема в тобі свободи..."
- Марго! Агов! Де ти? Повернися! - заштурхали її під боки колеги. - Чого зажурилася? Приєднуйся:
Пиймо, друзі! Пиймо, браття!
Нам вже все одно.
Бо на світі є дві правди:
Музика й вино!
Марго дивилася на друзів і думала: все це неправда. Нереальне все це. Та й, мабуть, і добре. Після тих результатів, що дають їхні нетенденційні соціопсихологічні опитування серед простого люду і на основі безпосередніх контактів в атмосфері повної довіри, краще на очі владі не показуватися. Адже рейтинг, який малює їхній комп'ютер після обробки даних, дещо інакший, аніж дають так звані незалежні соціологічні служби, їхня група під супроводом Камікадзе є такими самими добровільними самогубцями, як і їхній шеф. Усім ясно, що якщо не підретушувати результати, перш ніж відправляти їх за кордон, їхній фірмі - каюк. Так само, як і їхній особистій кар'єрі. Так само, як і їхньому фінансовому добробуту. А оскільки ніхто з них не хоче грішити проти жорстокої правди, то їхні дні безтурботного життя є лічені. На горизонті видніється кінець. Тож треба використовувати кожну хвилину, щоб насолоджуватися життям.
