Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читаем книги бесплатно txt) 📗
Так, Францові ясно як день: Марі-Клод скористалася з нагоди продемонструвати Сабіні (й іншим також), яке поміж ними двома співвідношення сил.
З одного боку вулиці — будинки, і за їхніми великими вікнами цокольного поверху, що нагадували вітрини магазинів, містилися маленькі кімнатки повій: роздягнені до білизни, вони сидять біля самісінького скла у викладених подушечками кріслах. Нагадують великих знуджених кішок.
Другий бік вулиці геть перекрив готичний храм чотирнадцятого сторіччя.
Поміж світом повій і світом Божим, немов річка поміж двома державами, струмує інтенсивний дух сечі. Усередині від старого готичного стилю лишилися тільки високі голі білі стіни, колони, склепіння та вікна. У храмі порожньо, немов у спортивному залі. Лише посередині великим чотирикутником розставлено ряди стільців довкола мініатюрного подіуму з кафедрою для проповідника. Позаду стільців — дерев’яні кабіни, ложі для багатих родин міста.
Ці стільці та ложі поставлені без огляду на форму стін і розміщення колон, здавалося, ніби хтось намагався виявити свою байдужість і зневагу до готичної архітектури. Кальвіністська віра ще кілька століть тому перетворила костел у звичайний ангар, який не має іншої функції, як охороняти молитву віруючих від дощу та снігу.
Франц був заворожений: цією велетенською залою пройшов Великий Похід історії.
Сабіна пригадала, як після комуністичного перевороту в Чехії всі замки були націоналізовані й перетворені на навчальні заклади, на будинки для пенсіонерів та навіть на корівники. В одному такому корівнику вона навіть побувала: у прикрашені ліпленням стіни були повбивані гаки з залізними кільцями, до яких поприв’язували корів, що мрійливо дивились у вікна на замковий парк, де вільно бігали кури.
Франц тоді сказав: — Ця порожнеча мене заворожує. Люди нагромаджують вівтарі, скульптури, картини, стільці, крісла, килими, книги, а потім настає радісна хвилина полегшення, коли все змітається, немов сміття зі столу. Ти можеш собі уявити оту Геркулесову мітлу, яка вимела геть усе з цього храму?
Сабіна показала на дерев’яну ложу:
— Бідні мусили стояти, а багаті мали ложі. Але існувало щось, що об’єднувало і банкіра, і бідняка: ненависть до краси.
— Що таке краса? — мовив Франц, і перед очима в нього постав вернісаж виставки, на якому йому довелося недавно брати участь поряд зі своєю дружиною. Безмежна марнота слів, марнота культури, марнота мистецтва.
Якось іще студенткою, коли вона працювала на молодіжній будові і їй було страшенно гірко на душі від веселих маршів, які лунали без упину з гучномовців, якось у неділю Сабіна сіла на мотоцикл і поїхала аж ген до пагорбів на видноколі. Зупинилася в невеличкому селі, що прихистилося серед пагорбів. Обперла мотоцикл об стіну костьолу і зайшла всередину. Саме відправляли месу. Релігія в той час переслідувалась існуючим режимом, і більшість людей не ходила до костьолу. На лавах сиділи тільки дідусі та бабусі, бо вони режима не боялися. Вони боялися тільки смерті.
Священик виголошував співучим голосом речення, і люди хором повторювали за ним. Це була літанія. Однакові слова раз у раз поверталися, немов мандрівник, який не може відірвати очі від одноманітної дороги, або людина, яка не може розлучитися з життям. Вона сиділа на задній лаві, часом заплющувала очі, щоб чути лише ту музику слів, тоді знову розплющувала їх: бачила вгорі синє склепіння, а на ньому — великі золоті зірки. Була зачарована.
Те, з чим вона негадано зустрілася в цьому костьолі, був не Бог, а Краса. Водночас вона добре усвідомлювала, що і цей костьол, і ці літанії не були гарними самі по собі, а тільки в поєднанні з молодіжною будовою, на якій минали її дні в галасі пісень.
Відтоді вона знала, що краса — це прихований світ. Ми можемо зустрітися з нею лише тоді, коли переслідувачі десь помилково забули її. Краса схована за кулісами першотравневої демонстрації. І якщо хочемо її знайти, мусимо розірвати полотно декорації.
— Це перший костьол, який зачарував мене, — сказав Франц.
Не протестантизм і не аскетизм викликали його захоплення. Це було щось інше, щось дуже особисте, про що він не зважувався говорити при Сабіні. Йому здалося, що він чує голос, який спонукує його взяти до рук Геркулесову мітлу й вимести зі свого життя вернісажі Марі-Клод, співаків Марі-Анн, конгреси і симпозіуми, марні розмови, марні слова. Великий порожній простір Амстердамського собору явив йому образ власного звільнення.
У постелі одного з багатьох готелів, де вони кохалися, Сабіна пестила Францові руки:
— Це просто неймовірно, — мовила вона, — які в тебе м’язи.
Франца обрадувало її захоплення. Він підвівся з постелі, узяв важкий дубовий стілець за ніжку аж при землі й помалу почав піднімати його вгору.
— Нічого не бійся, — сказав він. — Я обороню тебе в будь-якій ситуації. Я колись професійно займався дзюдо.
Йому вдалося підняти руку з важким стільцем високо над головою, і Сабіна сказала:
— Приємно бачити, що ти такий сильний.
Подумки вона ще додала: «Франц сильний, але його сила тільки показна.
Щодо людей, з якими він живе, яких любить, він слабкий. Францова слабкість називається добротою. Франц ніколи нічого не зміг би наказати Сабіні. Не звелів би їй, як колись Томаш, покласти на підлогу дзеркало й ходити по ньому голою. Не тому, що йому бракувало хтивості, — бракувало сили, щоб наказувати. Є речі, які можна здійснити лише насиллям. Тілесна любов немислима без насилля».
Сабіна дивилась, як Франц ходив по кімнаті з піднятим угору стільцем, їй це видавалося гротескним і сповнювало дивним смутком.
Франц поставив стілець на підлогу й сів на нього обличчям до Сабіни.
— Нічого не скажеш, мені приємно, що я сильний, — мовив він. — Але навіщо мені в Женеві такі м’язи? Вони для мене як орнамент. Як павине перо. Я ні з ким за все своє життя не бився.
Сабіна меланхолійно розмірковувала далі: «А коли б вона мала чоловіка, який би командував нею? Який хотів би підкорити її? Чи довго вона терпіла б його? Не більше п’яти хвилин! Тож із цього випливає, що їй не підходить жоден чоловік. Ані сильний, ані слабкий».
Вона спитала:
— А чому ти коли-небудь не застосуєш сили проти мене?
— Тому що любов — це зречення сили, — тихо відповів Франц.
Сабіна усвідомила дві речі: по-перше, його відповідь прекрасна і правдива.
А по-друге, цією відповіддю Франц дискваліфікував себе в її еротичному житті.
Це формула, яку використав Кафка чи то у своєму щоденнику, чи в якомусь листі, Франц уже не пам’ятає, де саме. Формула зацікавила його. Що це таке — жити по правді? Легко визначити негативне: не брехати, не приховувати, нічого не утаювати. Відтоді як Франц познайомився з Сабіною, він живе у брехні. Розповідає дружині про конгрес в Амстердамі й про лекції в Мадриді, які ніколи не відбувались, і боїться ходити з Сабіною женевськими вулицями. Йому подобається брехати і приховувати саме тому, що він ніколи цього не робив. Він відчуває приємне хвилювання, немов найкращий учень у класі, який наважився вперше в житті прогуляти уроки.
Для Сабіни «жити по правді», не брехати ні собі, ні іншим здається можливим лише за умови, що довкола не буде публіки. Бо коли до нашої поведінки хтось придивляється, ми хоч-не-хоч пристосовуємося до очей, які за нами стежать, і ніщо з того, що ми робимо, вже не є правдою. Мати публіку, думати про публіку — означає жити в брехні. Сабіна зневажає літературу, де автори розголошують таємниці свого інтимного життя і життя своїх друзів.
Людина, яка втрачає своє інтимне життя, втрачає все, думає Сабіна. А людина, яка позбувається його добровільно, є монстром. І тому Сабіна зовсім не страждає від того, що їй доводиться приховувати свою любов. Навпаки, лише так вона може «жити по правді».
