Імператор повені - Ешкилев Владимир (книги читать бесплатно без регистрации полные TXT) 📗

«Я недопереселений».

«Матня міцно тримає впійману рибу».

«А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче».

Шун'ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а шкляні очі таксидерміст [57] поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

«Тут, чужинче, ти бачиш ґобліна, точніше ґобліна-антропокефала, себто „людиноголового“. Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, ґобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині».

Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло ґобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м'язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам'яніла плоть мумії.

«Цю тварюку забальзамували живцем», — підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.

Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди», — зрозумів Анемподест і подумки зауважив: «Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб „Предивних подорожей Ватусти“ [58]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим ґоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:

«Це що ж, той самий ґоблін, котрий зжер твою Еврідіку?»

Гімнософіст ствердно хитнув головою, знов примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:

«Ненависть твоя не минула?»

Гімнософіст намалював пальцем на шклі невидимий знак і сказав:

«Світ Опадла, матнійцю, так само, як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, — частина мене самого, а я — частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного — знайдеш Напередвизначеність».

«То це не ти замордував ворожу потвору?»

«Ні».

«А хто?»

«Тітонька Матрікс», — сказав Шун'ята і пояснив після павзи:

«Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам'ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…»

Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань, ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхурі напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.

«Це — Gemono vulgaris, себто „ґемон звичайний“. Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені… Роки три тому з'явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл… Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта… А ось там — німфейський ґемон».

Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.

«Німфейський ґемон, — продовжував ключар, — може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори появилися зовсім недавно, п'ятдесят років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі „Німфейський феномен“. Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають „карнавалологією“, а супротивники — „фестематикою“ [59], стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом…»

«А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?..» — перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

«Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння».

«Павутиння?»

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і канителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

«Він живий?» — пошепки запитав Анемподест, не в силах відірвати погляд від пекельного видіння.

«Звісно».

«А чому він нас досі не з'їв?»

«Він страшенно боїться людей і лев'ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus [60] дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..»

«А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?»

«А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити, чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення — залежить».

«У нас все навпаки».

«І у вас так само, — махнув рукою Гімнософіст. — Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясности у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…»