Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
Вона бере мене за руку й вигукує:
«Господи, він весь промерз, ходімо до нас», — тягне за собою в рекреацію, де у повільному танці плавно дрейфують до тридцяти душ. Підводить до двох зіставлених у вигляді пеналу столів, на яких стоять відкриті пляшки спиртного і тарілки з нарізкою сиру, ковбаси, шинки, квашеними огірками, помідорами. «Їж, — каже вона. — Зі мною вип'єш?»
А хто на шару відмовиться? Угу, вип'ю. В мороці розглядаю пляшки, здається, є вино, але не видно, яке: темне — значить, червоне. Наливаю їй і собі, ми цокаємося, я кажу «за нас» і випиваю. Вона глушить вино повільно, оченята світяться й дивляться на мене, до столика підходять інші студенти, деякі вітаються, запитують, як справи, беруть склянки, наливають і п'ють. Розглядаю її: причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін, студентка виглядає елегантно й водночас спокусливо. Цю малу добре знаю. Ми вже кілька місяців приглядаємося одне до одного: коли зустрінемося випадково на сходах, легко взаємно усміхнемося й відвертаємо погляди, а одного разу навіть їхали в ліфті, коли той ще працював, давно це було — ще минулого року. Скрипалька тягне мене у вир мовчазних пар, які танцюють під магнітофонного Френка Заппу, ліворуч від нас шалено облизуються, я беру мою партнерку за руку, іншу кладу їй на талію, відчуваю тепле, пругке тіло під тканиною. Пальці моєї правиці повільно, ніби маленькі нишпорки, міліметр за міліметром вивчають її рівну спину, не поспішаючи, добираються до западини хребта, набирають темп, і я вже сміливо її погладжую. Мала не пручається, хоча й розуміє, що я з нею не тільки танцюю, на кілька секунд застигає відкритими чорними очима перед моїм поглядом, наче хоче запитати, чи правильно все це розуміє. Губами наближаюся до мочки її вуха, навмисне — на частку секунди — торкаюся до нього й шепочу, що давно хотів з тобою познайомитися, маленька, але ніяк не наважувався. Господи, навіщо я це плету? «Ти дуже гарно рухаєшся, відчуваєш мене». Блін, я навіть не помився після Насті.
«Правда?» — усміхається вона.
«Ти ніби дивишся крізь мене, — кажу їй, — ніби бачиш мене без одягу. Як тебе звати? Юля?» Боже, яке лагідне ім'я!
Сусідня пара ненароком нас штовхає, і я щільніше притискаюся до неї, мала тепер просто вішається мені на шию й кладе голову на плече. Я заводжуся ще більше й цілую Юлю в голову, перебираю пальцями її розкішне чорне волосся. Танець закінчується, вимушено відриваємося одне від одного. Повертаємося до столика, але по дорозі Юлю переймає студент із сьомого поверху, відводить її в куток. Я наливаю собі вина й спостерігаю за ними: розпашілий, у білосніжній сорочці, він однією рукою злегка обіймає, трохи нагинається до неї й щось говорить, Юля пирскає зо сміху, оголюючи рівні білі зуби, потім він покидає її, прямує до столу з апаратурою, де, як завжди, за ді-джея довгий Хо-хо (його так прозвали, бо він завжди голосно хохокає, коли на те є причина чи нема). Хо-хо скидає великі чорні навушники, нагинається до нього й уважно слухає, кивком голови погоджується, потім плескає по плечу й знову одягає навушники.
Хо-хо бере мікрофон:
«Щоб ви не позасинали, бо танцюєте, як варені раки, навмисне для цього пізнього часу трохи відтягніться! ЕЛ-ВІ-ІС ПРЕ-СЛІ!!! ВАВ!»
Присутні швидко розступаються, звільняють у центрі рекреації велике коло, куди виходять ті, хто бажає «гарячих» рухів. Я шукаю очима Юлю, але її ніде нема. Стає сумно. Аби про неї не думати, також виходжу в центр; коли є нагода, намагаюся ніколи не пропускати рок-н-рольчики. З перших акордів нас ніби підхоплює невідома сила, підкорює й несе в такт музики. По-змовницьки підморгує Дека, який живе в 912-й і гарно грає на гітарі, він танцює навпроти. Я також йому киваю, а сам думаю про Юлю: погано, що вона пішла, між нами міг би бути непоганий розряд. Згадую, як уперше побачив її на концерті у старому корпусі минулого року, вона грала у квартеті на скрипці, я спостерігав за плавною роботою її рук, за небесним, чистим виразом обличчя, заглибленим в музику; я тоді ще подумав, що дівчина зі скрипкою виглядає дуже сексуально, це мене тоді серйозно завело. Після рок-н-ролу в роті все пересихає, а ноги трішки підкошуються, я повертаюся до столика, шукаю склянку, але своєї не знаходжу, беру першу, що попадає під руку, виливаю з пляшки залишки вина.
«Віталік, я завтра тобі поверну Пруста», — каже Дека.
«Да, да, це не мій — із бібліотеки, принеси обов'язково». Я випиваю з Декою за св. Валентина, виходжу на балкон покурити. Кажу: як це добре, що в Україні День закоханих святкують саме на св. Валентина — як у католиків. У мене стріляє цигарку п'яний Хо-хо, він голосно розповідає, як дівчата смачно його нагодували сьогодні, він просто щасливий і взагалі всіх їх любить, із кожною готовий одружитися, тільки по черзі, бо на всіх не вистачить сили. Мені з Хо-хо легко розмовляти, бо він, як і я, із Західної України.
«ЛЮДИ, Я ВАС ЛЮБЛЮ!» - кричить Хо-хо до нічного міста з восьмого поверху общаги, яке миготить перед нами білими, жовтими, сріблястими, фіалковими вогнями.
«Тихо, — сичать на нього дівчата, які курять на балконі разом із нами, — на нижніх поверхах малі діти сплять, а ти тут розкричався».
«Sorry, більше не буду, ЛЮДИ, Я БІЛЬШЕ НЕ БУДУ!» — сміється Хо-хо. На нього знову сичать і виштовхують у рекреацію, щоб він пильнував апаратуру й не забував вчасно міняти музику. Я викидаю недопалок у темряву, він довго летить униз, падає у сніг і швидко гасне. Повертаюся до всіх. До мене підходить моя сусідка по блокові блондинка Інна, старша від мене на один курс.
«Віталя, можна твою кімнату, до мене друг прийшов, нема де з ним відсвяткувати. Хвилин на сорок? О'кей?» — лукаво дивиться.
«Мала, для тебе — з радістю», — кажу їй і простягаю ключі. Вона цьомкає мене в щоку й біжить, крутячи своїм симпатичним задом, у наш блок. Мені стає ще сумніше, тепер я змушений стовбичити серед цього галасу дуже довго, бо Інна — кобіта гаряча і свого друга за сорок хвилин навряд чи встигне загнати. Уявляю, як все невдовзі закінчиться, повільно всі розійдуться, заберуть брудний посуд, столи, апаратуру, двоє чи троє поведуть п'яного Хо-хо в його кімнату на дев'ятий поверх, можливо, в рекреації залишиться самотня пара, облизуватися або перепихнутися, я звичайно піду на балкон, аби їм не заважати, зіпруся на стіну, дістану цигарку, закурю, дивитимуся на лютневе нічне небо, поки не замерзну. Знову повільний танець, The Cranberries. Я помічаю незнайомку в розкішному вишневому платті й на високих підборах. Навіщо аж так виряджатися для общаги, ніби на прийом до королеви Англії? Тут же що завгодно може трапитися, ще, не доведи Господи, дитя нап'ється і себе обстругає. Вона, певно, нудьгує. Підходжу і запрошую. Мала дуже красива, але по виразові її обличчя бачу, що, мабуть, холодна, як колода під Мурманськом. Веду її до центру, пробираючись між іншими парами. З перших кроків танцю відчуваю, що дівчина напружена, руки мляво торкаються до мене, це, мабуть, через те, що їй важко на підборах, вона не може бути вільною, розкутою й легкою. Кортить про це сказати, але не знаю, як вона відреагує. Намагаюся говорити, але мала йде на це дуже неохоче, ніби я їй нецікавий, і взагалі — порожнє місце. Видно, що вона про себе дуже високої думки. На моє запитання, звідкіля родом, відповідає, що місцева. Все зрозуміло, більшість дівчат із міста приблизно так поводяться з нетутешніми. Я на це не ображаюся, лише усміхаюся, бо уявляю її через п'ять-шість років слухняною і звичайною домогосподинею, яка нічим не відрізнятиметься від таких же самих інших домогосподинь. Вона запитує, чого я такий веселий. «Ти мені нагадуєш синичку», — кажу першу-ліпшу дурницю, яка спадає на думку. З її обличчя зникає набундюченість і з'являється природна усмішка.
Несподівано при вході до рекреації я помічаю Юлю, її голова з'являється з-за плеча високого незнайомця, який спостерігає за парами, що танцюють, розмовляє з дівчиною у червоному платті. Погляд Юлі ніби стривожений, поволі обводить присутніх, чіпляється на кілька секунд за те чи інше обличчя, але байдуже повзе далі. Раптом я розумію, що прагну, аби вона мене побачила, аби її очі шукали тільки мене, щоб вони спалахнули світлим вогником від зустрічі зі мною, розширилися й завмерли. Юлі торкається висока коротко стрижена брюнетка, яку я часто бачу в нашій общазі, але сумніваюся, щоб вона тут жила; дівчата говорять, їхні губи красиво ворушаться, розтягуються в усмішці. До брюнетки підходить кремезний мужик, якого я не знаю, він трохи фамільярно обіймає малу за талію, занурюється губами в її шию, брюнетка знехотя пручається і йде з ним. Юля знову залишається сама й нарешті мене помічає, показую, що цілую її, вона злегка усміхається й на мить заплющує очі, ніби підтверджує, що отримала моє послання. Моя партнерка по танцю помічає, що я дивлюся лише на Юлю й мовчу, розпитує про мене, а я знехотя відповідаю. Танець закінчується, дякую моїй партнерці, а в цей час Хо-хо голосно вигукує в мікрофон, що на всіх нас чекає сюрприз. Біля столика з апаратурою нічого не відбувається, всі уважно дивляться туди й чекають на обіцянку, врешті до Хо-хо підходить Дека з розкішною концертною гітарою, два студенти ставлять біля нього крісло та мікрофон. Дека сідає, підсуває до себе мікрофон, регулює, аби він був біля рота. Хо-хо вигукує, що Дека зіграє нову композицію, і додає, як завжди, ва-в. Я дивлюся на зосереджене обличчя Деки, він виглядає замисленим, у погляді нічого конкретного, ніби перед його очима невиразна, розмита пелена, крізь яку годі щось роздивитися. Несподівано пальці оживають, торкаються струн, які вибухають енергійною, трохи подертою й водночас неприборканою, а проте органічною мелодією. Обличчя Деки кривиться, ніби він страждає, і набуває такого виразу, немов на нього, блін, зійшло просвітлення, пальці уповільнюють темп, струни на коротку мить завмирають, аби знову ожити в плавному ритмі; це одна з найпрекрасніших мелодій, яку він створив за останні два роки після затяжної, майже десятимісячної кризи; весь цей час він тинявся сам не свій, напивався у драбадан і лежав мертвим у рекреаціях, лише його розплющені очі байдуже дивилися на тих, хто до нього підходив і питав, що сталося, запитували — може, допомогти, а він лише зиркав на них скляними очима й стулював повіки; ця мелодія дуже довго народжувалася, поки постала перед нами вистражданою, святою, чистою, такою, яку переживають серцем, якою хворіють, аж поки з полегшенням і спустошенням від неї не звільняються. Дека грає, і я помічаю, як по його лицю течуть сльози. Розумію, що зараз він себе не контролює, що його насправді з нами нема, він там, у своїй чесній музиці — музиці без дешевих кліше та викрутасів, які полюбляють усілякі кон'юнктурні вискочки, що звикли жити на легку ногу й хвацько робити свої жалюгідні кар'єри. Ми неодноразово запитували в Деки, чому він нічого не добивається, не пробує вийти зі своїми композиціями й інтро на серйозний рівень. Дека в такі миті здебільшого мовчить, у його очах тліє невимовна туга й водночас дивний, щирий скепсис; я розумію, що він нам ніколи не пояснить, наскільки все це для нього неважливе, незрозуміле та зайве, що його бентежить лише музика, музика без причини та наслідків, музика без винагород і матеріальних зисків, музика без слави та всієї отієї богемної шушери, просто музика, як повітря, просто музика як спосіб існування; колись він сказав, що людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго.
