Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
За кілька днів містер Дейвісон знову зайшов до нас. Цього разу мама з гостем працювали не при столику, як перед тим, а сиділи на софі й теревенили, мабуть, якісь дурниці, бо обоє ввесь час сміялися. Все це починало сердити мене. Несподівано містер Дейвісон наповнив два келихи вином, вони схрестили руки, випили до дна й прилипли устами до уст. Той поцілунок тривав так довго, що мені мало не тріснула чашка від болю. Мати тоді наче злякалася й раптово відсунулася від містера Дейвісона. Після того я цілу ніч не міг заснути, бо дуже боліла голова, а ранком не пішов до школи.
Наступного вечора містера Дейвісона знову принесло до нас. Спершу мама і містер Дейвісон були дуже несмілі: надто формально цокалися келихами, надто чемно подавали одне одному закуски. Раптом вони кинулися в обійми, цілувалися, пестили одне одному волосся й шепотіли щось нерозбірливе. Мама наче ошаліла, рвала на грудях сукню, а містер Дейвісон правою рукою гладив її груди. А тоді взяв у рот лівий сосок і ссав. Мене спершу спаралізувало почуття ревнощів, і страшний біль стиснув усе моє тіло. Відтак я розпалився до тої міри, що змочив піжаму й мусив міняти її.
У суботу ввечері я відразу помітив, що мати була більше схвильована перед приходом містера Дейвісона, ніж звичайно. Вона раніше прийняла душ, помазала парфумами шию й за вушками і вдягла золотистий халат, у якому виглядала особливо гарно. Я не міг також не помітити й того, що під халатом вона не мала нічого. Невже вона аж так хотіла того містера Дейвісона?! Він прийшов по десятій. Я був такий нетерпеливий, що тут же пробурмотів їм «добраніч», хапливо роздягнувся, вимкнув світло й побіг до своєї шафи.
Мама й містер Дейвісон сиділи близько одне біля одного, попивали вино, ніжно заглядали одне одному в очі й раз у раз цілувалися. Я думав, що буду вивергати від того цілування. Та мама несподівано впала на софу, а поли її халата відгорнулися, оголюючи її гарні ноги. Містер Дейвісон цілував мамину шию, груди й живіт, аж застряг головою їй між ногами. Мати була дуже щаслива. її гарні очі стали ще більші, уста розтулилися й видавали такі ж дивні музичні звуки, які я не раз чув із лазнички.
Трохи опам'ятавшись, задоволена мама присіла на софу, розв'язала містеру Дейвісону краватку, стягнула з нього сорочку й розстебнула штани. Містер Дейвісон сам зняв свої черевики і спустив штани. Мене дуже вразило, що він також мав волосся між ногами. Я не мав волосся в тому місці й думав, що всі мужчини його не мають. Член містера Дейвісона був набагато більший за мій, і це неабияк стурбувало мене. Мама раптом лягла на софу, розвела ноги, і містер Дейвісон проколов її тим членом так брутально, що вона аж скрикнула.
Не тямлячи себе, я вискочив із шафи, влетів до кабінету й кинувся стягати містера Дейвісона з мами. Я хотів урятувати її. Та нараз я зо страхом побачив, як мамині очі наповнилися люттю. Вона стрибнула на ноги, запнула однією рукою поли халата, а другою навідліч ударила мене по щоці й викинула з кабінету.
Відтоді я почувався покривдженим. Мамин ляпас не болів, зате боліло усвідомлення, що вона незлюбила мене. Раз навіть вигукнула: «Ти поводишся, як той проклятий»! Вона мала на думці проклятого Марка, бо мене звуть Марком. Таке ім'я підходило мені, позаяк я мав одержиму потребу втручатися в усе, якщо не рукою, то хоч зором. Але, оскільки в наш час не гідно підглядати, — я мушу робити це затаєно. Та в мені прихована ще друга особистість, ліричніша, романтичніша, — тому я подумки часто називаю себе «Ромео».
Містер Дейвісон більше до нас не приходив. Але мама тепер часто поверталася додому пізно. Значить, вони стрічалися у нього. Я міг дуже легко прослідкувати, де він жив, та знайти спосіб підглядати за ними і там. Але я був до глибини душі поранений і ображений, тому не хотів додавати собі більше болю.
Стосунки між матір'ю і мною ніяк не в'язалися. Ми в більшості випадків не розмовляли одне з одним, а якщо й заговорювали, то неодмінно доходило до сварок. Мати була переконана, що я навмисне ставав на дорозі до її щастя. Це було не зовсім так. Я хотів, аби вона була щаслива, але зі мною. А щастя, якого вона прагнула, робило мене дуже нещасливим і самотнім. Я почував, що мати зрадила мене. Це теж було не зовсім так. Закохавшися в містера Дейвісона, вона тільки відсунула мене на другий план. І в такому укладі ми ніяк не могли порозумітися чи простити одне одному.
Я цілими пополуднями і вікендами сидів вдома, жалів себе й переживав заподіяну мені кривду. З товаришами в школі не мав тепер нічого спільного. Усі вони мали батьків, всіх батьки навчали грати у бейсбол чи футбол, — і вони кожної вільної хвилини лупили м'яча. А я не мав навіть матері й був у тій спортовій царині цілковитим невігласом. Єдине, що мене починало трохи цікавити, це — дівчата.
Тож я почав думати над тим, як мені вирватися із своєї пастки. Мати чимраз більше віддалялася від мене, а квартира, яку вона так дбайливо влаштувала, ставала мені осоружною.
Мати, мабуть, відчувала мій настрій. В одній спокійнішій нашій розмові ми разом прийшли до висновку, що мені необхідна зміна обстановки. Мати запропонувала перевести мене до гарної приватної школи поза Нью-Йорком, у Вестчестері. Там я мав жити й харчуватися в гуртожитку. Я запалився цією ідеєю і відразу погодився. Але треба було ще перемучитися вдома ціле літо, бо до тієї школи приймали на початку навчального року, тобто восени. Мені пішов тоді тринадцятий рік.
Моя нова школа складалася із чотирьох кам'яних будинків в англійському готичному стилі. У двох великих будинках провадилося навчання. Там були також розташовані лабораторії, спортивний зал та адміністративні кімнати. У меншому будинку на лівому крилі був хлоп'ячий гуртожиток, а на правому крилі — дівочий. Школа була розташована на горбі, — у великому парку з крислатими деревами. З мого вікна виднілася чудова панорама із рікою Гудзон. Моя кімнатка була дуже маленька, але я був задоволений, бо мав її виключно для себе. Звичайно поселяли по двоє хлопців на кімнату.
Я дуже скоро звик до нової обстановки й не тужив за мамою, ні за Нью-Йорком. Я любив вечорами бродити по парку і вдивлятися, як поступово жовкнуть дерева. Невдовзі цілий парк перетворився на жовтий казковий рай.
2
Наука давалася мені легко, я щороку був у списку найкращих учнів. Мати вряди-годи відвідувала мене, але між нами завжди залишалося щось недомовлене, і ми вже ніколи не могли стати такими близькими, якими були колись. Мати завжди запрошувала мене на свята додому, але я ніколи не приїздив. Навіть улітку, коли в школі не було зайнять, я підшуковував собі якусь роботу — чи то в шкільній адміністрації, чи в містечку Даббс Феррі — й залишався жити у своїй кімнатці в гуртожитку.
Стосунки між матір'ю та містером Дейвісоном, очевидно, були справжні, вони, мабуть, кохали одне одного, — бо через рік після мого від'їзду побралися. Та на їхнє весілля я також не поїхав. За кілька років у них народилася донечка, моя півсестричка, але я знову не поїхав на її хрестини.
Я зовсім не горджуся своєю тодішньою поведінкою, вона була дітвацька й дурнувата. Але почуття ображеного й зрадженого було ще надто сильне в моїй свідомості, і я ніяк не міг переламати себе.
Після всіх тих підглядань і травматичних переживань із матір'ю, я мусив би зненавидіти жінок і назавжди позбутися охоти підглядати за ними. Та ні одне, ні друге не сталося. Я тепер ще більше жадав жінок, шукав їхньої любови, але, одночасно, боявся підступитися до них. А щодо підглядання, то воно стало не лише єдиною моєю розрадою, а й головним способом «стосунків» із дівчатами упродовж мого шестилітнього життя в гуртожитку. З хлопцями я не мав жодних стосунків, хоч багато хто з них намагався зав'язати дружні взаємини зі мною. Справді, я не відчував ні емоційної, ні інтелектуальної потреби в цьому.
На другому році мого перебування в школі, а це було під весну, я безтямно закохався в одну дівчину з нашого класу. Вона була струнка, висока, мала великі карі очі й довге чорне волосся. Була дуже подібна до моєї мами. Тільки набагато гарніша. Називалася Шерї. Я десятки разів на день постановляв підійти до неї, але ніколи не знаходив нічого мудрого, щоб їй сказати. Це доводило мене до розпуки й шалу. Траплялися вечори, коли я не знав, де я опинявся і що зі мною діялося. Врятував мене від неминучого божевілля мій Богом данний комплекс — підглядання.
