Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан (чтение книг TXT) 📗
Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.
Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.
Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.
Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів пішов до Метрополітальної опери, хоч не мав і досі не маю ніякого відношення до цього роду мистецтва. Іншими словами, наздоганяв те, що занедбував десятки років.
Все це наповнювало мене інтелектуально, але мені бракувало емоційного виміру — справжніх взаємин з іншою людиною.
Постскриптум
Зима проминула й залишила в мені почуття пригнічености й туманносте. Не можу сказати, що була вона тяжка чи прикра: кільканадцять днів, сполосканих дощами, два-три снігопади. Почуття пригнічености було, радше, відображенням мого душевного стану. Я чимраз більше занурювався в себе, сотні разів передумував і переоцінював минуле, та ніяк не міг прорватися поза себе, не міг проникнути думками чи відчуттями в майбутнє. Тільки читання і праця охороняли мене від депресії.
Та коли настала весна, і я крізь вікно в бюро спостерігав, як у Центральному парку вибухали квітом японські вишні, то й у мені почало ледь-ледь зеленіти. Одної теплої неділі я вдягнув короткі штанці, підкасав рукави сорочки й подався Центральним парком униз. Опинившись на 59-й вулиці й П'ятій авеню, перейшов на другий бік і рушив на майданчик перед готелем Плаза. Там було повно молоді. Посередині грав оркестр й кілька дівчат вигиналися перед ним. Збоку молодий хлопець дорізував на скрипці Штрауса, і йому кидали в капелюх мідяки. Ще далі хлопець із дівчиною виробляли всякі циркові трюки, а коло них стояв огрядний клоун і тримав на шнурку хмару різноколірних кульок.
Я приглядався і сприймав усе це з великим захопленням. Але одночасно мав почуття, наче стояв за стіною, наче молодість і веселість були по другому боці.
Раптом якась дівчина кинулася мені на шию, обтиснула ногами мої стегна й гарячими вологими губами впилася в мої уста. І хоч її волосся закривало мій вид, я відразу впізнав, хто вона. Одною рукою тиснув її до себе, а другою гладив розвихрене вітром волосся.
— Марку! Яка чудова зустріч! Про таку саме я ввесь час мріяла.
— А я останнім часом забув навіть мріяти.
— Що сталося? — дівчина вивільнилася від мене й дивилася мені в душу синіми грайливими очима.
— Це дуже довга історія. Може, колись розкажу тобі, як матимеш більше часу для мене.
— Матиму! Ціле життя!
Мені зробилося так тепло й зворушливо, що сльози підступали до очей.
— Що з тобою, Марку? — шепотіла, витираючи рукою сльози.
— Я щасливий, Беверлі.
— А, може, закоханий?
— Я саме думав над цим.
— Не думай так багато, а зроби мені… — вона розсміялася й шепнула мені на вухо.
— То ходімо до мене.
— Ні, краще біжімо!
Беверлі й далі була таким життєрадісним і спонтанним дівчиськом, як колись. Хоч зовні трохи змінилася. Виструнчала, стала ніби вищою й запустила довге волосся, яке робило її округле личко дещо видовженим. Але, на мою втіху, зберегла всі свої пухкенькі властивості. Ми перебігли 59-у вулицю й подалися парком до 78-ї.
— Що ти робиш у Нью-Йорку, Беверлі?
— Працюю.
— Де?
— У Стайвесант Гайскул.
— Я чув, що це добра школа. Де вона розташована?
— На 15-й вулиці, між Першою і Другою авеню.
— Відколи ти там працюєш?
— Від початку шкільного року, тобто від вересня.
— Хіба Пітер погодився жити в Нью-Йорку? Пригадую, він не любив цього міста.
— Ми розлучилися з Пітером.
Я остовпів. Вхопив Беверлі за лікоть і затримав її.
— Беверлі, Беверлі, ходи сядемо на лавочці. Це заважливі речі, щоб я міг сприймати їх на бігу.
Ми сіли на лавочці. Беверлі притулилася до мене й рукою гладила моє коліно.
— Що сталося? — спитав я, глянувши в її сині, прозорі очі.
— Нічого драматичного справді не сталося. Пітер і його родина дуже консервативні. Точно дотримуються бостонського аристократичного етикету: завжди стримані у вияві почуттів, завжди коректні, навіть у ліжку.
— Мені здавалося, що саме це тебе дуже захоплювало.
— То правда, Марку. Не маючи власної родини, я більше захоплювалася стилем життя Пітерової родини, ніж самим Пітером, як знаєш.
— Як я можу знати?
— Я товклася тоді з тобою. Ти хіба не забув?
— Ні, цього я ніколи не забуду.
— Тоді я щаслива.
— А, може, закохана? — пожартував я, імітуючи її.
— І закохана! Та досить скоро я побачила, що нічим не належу до тої родини. Хоч би що я зробила, хоч би що сказала, — все було заспонтанне, закрикливе й завульгарне для них. Я почувалася, немов у клітці. Чи, радше, наче божевільна між нормальними.
— Але ж ви з Пітером жили окремо від родини, як ти мені писала.
— То правда. Але Пітер був точно такий самий. Я робила все можливе й неможливе, щоб прихилити його до себе, але він був надто штивний, щоб хоч трохи зблизитися зі мною. І раптом мені стало нестерпно зносити все це. Посадила Пітера перед собою й вилила йому всю душу. Він усе чудово зрозумів, і ми розійшлися друзями. Я відразу переїхала до Нью-Йорка, який завжди любила, й дістала працю у Стайвесант, за посередництвом своєї чудової приятельки.
— Це та, до якої ти їздила під час наших спільних канікул?
— Та сама. Ти маєш добру пам'ять.
— Я пам'ятаю теж усі твої найінтимніші принади…
— Ти був поганий хлопець! — вона розсміялася, полізла рукою вище під мої короткі штанці і стиснула пробудженого члена.
— Ох, я так стужилася за ним!
— Я думав, що ти стужилася за мною.
— Ти забагато думаєш про себе! — вона розсміялася, поцілувала мене і, вхопивши за руку, потягнула з лавки. — Але біжімо!
Я біг за нею й потрапляв у екстатичний стан захоплення. Її щільно облягаючі короткі штанці й біла блузочка, що розпиналася на грудях, виявляли кожний обрис її звабливої сексуальної фігури. А порухи її тіла в бігу звучали як пристрасна, жагуча пісня.
Коли ми зайшли до мого мешкання, вона стягнула з себе блузочку, зсунула штанці й, усміхаючись, дивилася, як я нервово зривав із себе одяг. її нагота видихала на мене світло. Упродовж кількох годин ми кохалися й наздоганяли втрачений час. Аж надвечір я, знеможений, повалився навзнак.
— Доконала тебе! — скрикнула переможно Беверлі.
— Мушу з соромом признатися, що доконала.
— А я давно вже не почувалася такою задоволеною!
— Я не можу з дива вийти, Беверлі, які ми були колись сліпі.
— Власного кохання не побачили, правда?
— Обдурювали себе чужими коханнями. Але тепер не сміємо ще раз розминутися!
— Як це розуміти, Марку?
— Як освідчення.
— То негайно йдемо розписатися!
— Голі?
Вона розсміялася:
— Це в нашому стилі.
— Але сьогодні неділя, всюди зачинено.
— Тоді завтра!
— Неодмінно.
— А тепер зроби мені… — вона шепнула мені на вухо.
Я силувано усміхнувся і, збираючи останки сил, взявся вдоволяти її волю.
Нью-Йорк — ҐленСпей, 1995–1998
