Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.
— Труп дівчинки знайшли в його саду. І там-таки рукопис його книжки. Доведіть мені, що він не винен, письменнику, то, може, я передумаю.
— Мені хотілося б поглянути на рукопис.
— Нізащо. Це речовий доказ.
— Але я теж веду розслідування, я ж казав.
— Ваше розслідування мені до спини, письменнику. Ви здобудете доступ до справи, щойно Квеберт постане перед Великим журі.
Я вирішив показати, що теж не дилетант і дещо знаю про справу.
— Я балакав із Тревісом Довном, теперішнім аврорівським начальником поліції. Судячи з усього, коли Нола зникла, вони натрапили на слід: чорний «шевроле монте-карло».
— Та знаю я, — махнув рукою Ґегаловуд. — І вгадайте, Шерлоку Голмсе, у кого був чорний «шевроле монте-карло»? У Гаррі Квеберта.
— Звідки ви знаєте про «шевроле»?
— Читав тодішній звіт.
Я трохи подумав і запитав:
— Зачекайте, сержанте… якщо ви такий розумний, то поясніть, нащо Гаррі звелів садити квіти саме там, де він начебто поховав Нолу?
— Гадав, садівники не копатимуть так глибоко…
— Це дурня, самі розумієте. Гаррі не вбивав Ноли Келлерґан.
— Чому так певні цього?
— Він кохав її.
— Усі вони так на суді кажуть: «Я палко кохав її, тому й убив». Коли кохають, то не вбивають.
Сказавши те, Ґегаловуд підвівся, показуючи, що балачці край.
— Вже йдете, сержанте? Таж наше розслідування допіру розпочалося.
— Наше? Ви хочете сказати: моє?
— Коли ми знову зустрінемося?
— Ніколи, письменнику. Ніколи.
І він пішов собі, навіть не попрощавшись.
Нехай клятий Ґегаловуд і не сприймав мене поважно, зате з Тревісом Довном все було по-іншому: трохи згодом я зайшов до нього в поліційний відділок Аврори і показав анонімний лист, що знайшов його напередодні ввечері.
— Я до тебе. Ось, знайшов це в Гусячій бухті, — сказав я, поклавши йому того папірця на стіл.
Він прочитав його.
— «Ґольдмане, повертайся додому». І коли це сталося?
— Вчора ввечері. Пішов погуляти берегом, а як повернувся, цей лист стирчав із вхідних дверей.
— І ти, звісно, нічого не бачив?
— Нічогісінько.
— І вперше таке?
— Ага. Я ж тут лише два дні…
— Я зареєструю скаргу і заведу справу. Тобі треба бути обережним, Маркусе.
— Ти точнісінько, як моя матінка.
— Та ні, я серйозно. Не треба недооцінювати емоційного впливу цієї історії. Я залишу в себе цей лист?
— Бери.
— Дякую. А що ще я можу для тебе зробити? Ти ж, либонь, прийшов не лише заради того, щоб показати мені цю цидулку.
— Чи міг би ти поїхати зі мною до Сайд-Кріку, якщо, звісно, маєш час? Я хотів би поглянути, де все сталося.
Тревіс Довн не лише провів мене туди, а ще й здійснив зі мною мандрівку в минуле тридцятирічної давності. Ми прямували патрульним автомобілем тим самим шляхом, що він їхав ним колись, після першого дзвінка Дебори Купер. Після Аврори ми рушили по шосе номер один у бік Вермонту, поминули Гусячу бухту і за декілька миль опинилися на узліссі Сайд-Крік, на перетині Сайд-Крік-лейн, тієї дороги, наприкінці якої жила Дебора Купер. Тревіс звернув, і ми підкотили до гарненького дощатого будиночка, що фасадом дивився на океан, зусібіч оточений гаєм. Місце було чудове, але страшенно глухе.
— Нічого відтоді не змінилося, — сказав Тревіс, поки ми обходили дім. — Хіба що дім пофарбували наново, зробили трохи світлішим, ніж колись. А все інше точнісінько таке, як і тоді.
— Хто мешкає тут тепер?
— Подружжя з Бостона, та лише влітку. Приїздять у липні, їдуть наприкінці серпня. А так ніхто більше не живе.
Він показав мені на задню хвіртку напроти кухні й пояснив:
— Коли я востаннє бачив Дебору Купер живою, вона стояла біля цієї хвіртки. Саме під’їхав начальник Пратт, звелів їй спокійно сидіти в хаті й не хвилюватися, і ми з ним пішли шукати в лісі. Хто ж би міг подумати, що за двадцять хвилин її вб’ють пострілом у груди.
Ото так розповідаючи, Тревіс прошкував у гай. Я зрозумів, що він знайшов стежину, якою вони з Праттом ішли тридцять три роки тому.
— А що сталося з начальником поліції Праттом? — запитав я, простуючи за ним услід.
— Вийшов у відставку. Живе в Аврорі, на Маунтін-драйв. Ти його бачив, звісно ж. Кремезний чолов'яга, завжди в штанях для гольфу.
Ми дедалі глибше заходили в гай. Трохи нижче крізь ряди дерев і густу зелень видно було берег. Минуло зо чверть години, аж Тревіс раптом зупинився біля трьох сосон, прямих, мов свічки.
— Отут воно було.
— Що саме?
— Отут ми знайшли всю ту кров, пасма світлого волосся, клапоть червоної тканини. Ніколи не забуду це місце: моху на камінні побільшало, дерева повиростали, та для мене все лишилося як раніш.
— І що ж ви робили?
— Ми збагнули, що коїться щось недобре, та часу вже не було — пролунав отой постріл. Сказитися можна, ми ж нікого не бачили… Тобто хочу сказати, ми напевне таки пройшли повз дівчинку чи її вбивцю… Мабуть, вони ховалися в кущах і він затискав їй рота долонею. Ліс великий, тут можна легко сховатися. Здається, якоїсь миті вбивця заґавився, а Нола, скориставшись цим, видерлася від нього і прибігла до хати, щоб порятуватися. Він увійшов за нею в дім і позбувся старої.
— Отож ви почули постріл і побігли до хати…
— Авжеж.
Ми попрямували назад і повернулися до будинку пані Купер.
— Все сталося в кухні, — сказав Тревіс. — Нола прибігла з лісу, просить допомогти, стара впускає її й іде до вітальні телефонувати в поліцію, сповістити, що дівчина в неї. Я знаю, що телефон у вітальні: сам півгодини тому дзвонив з нього начальникові поліції Пратту. Поки її нема, злочинець іде в кухню і хапає Нолу, та цієї миті заходить стара, і він її вбиває. А потім тягне Нолу до свого автомобіля.
— А де було авто?
— На шосе номер один, отам, попід гаєм. Ходімо покажу.
Тревіс знову провів мене від хати у гай, та вже в іншому напрямку: він упевнено простував поміж деревами, аж ми вийшли на шосе.
— «Шевроле» стояв отут. За тієї пори узбіччя не були такі розчищені, як оце зараз, і його затуляли кущі.
— А як зрозуміли, що він пішов саме сюди?
— Зі слідів крові — від хати аж до цього місця.
— І що сталося з «шевроле»?
— Здимів. Я вже казав, помічник шерифа їхав цим шляхом і помітив його. Організував погоню, перекрили всі шляхи, але він таки втік.
— І як пощастило вбивці вислизнути з того невода?
— Та я й сам хотів би це знати. Тридцять три роки не перестаю ставити собі це запитання. Знаєш, я щодня, сідаючи до поліційної чортопхайки, запитую себе, що було, якби ми наздогнали той клятий «шевроле». Може, дівча пощастило б урятувати…
— Гадаєш, вона була в авто?
— Зараз, коли її тіло знайшли за дві милі відціля, я певен цього.
— Переконаний, що за кермом був Гаррі?
Він стенув плечима.
— Скажу ось що: з огляду на останні події, я не бачу, хто б там іще міг бути.
Колишній шеф поліції Ґаррет Пратт, до якого я подався того ж таки дня, вочевидь поділяв думку свого тодішнього підлеглого про те, що Гаррі винен. Він зустрів мене на відкритій терасі, вбраний у штани для гольфу. Його дружина Емі принесла нам випити, а потім удала, ніби порається коло вазонів, щоб послухати нашу розмову; втім, вона й не приховувала цього, весь час устряючи в балачку.
— Я вас раніше бачив чи ні? — запитав Пратт.
— Це хлопчина, який написав оту книжку, — пояснила дружина.
— То ви отой хлопець, який написав книжку? — перепитав він.
— Еге ж. І не тільки.
— Я ж допіру тобі сказала, Ґаррете, — знов устряла Емі.
— Люба, не заважай нам, прошу тебе, люди приходять до мене, то й добре. То чим же, пане Ґольдмане, зобов’язаний щастям вас бачити?
— Правду кажучи, я намагаюся сам собі відповісти на декілька запитань у зв’язку з убивством Ноли Келлерґан. Я розмовляв із Тревісом Довном, і він сказав, що ви вже тоді підозрювали Гаррі Квеберта.
